20. «На останні гроші придбавши лайнер…»
На останні гроші придбавши лайнер,
я вбираю очима, писком і мозком
вознесіння в небо стрімке, негайне.
Піді мною, як кажуть англійці, Москов.
Я злітав, а знизу мені махали
сто розлук, сто крил в екстазі шаленій,
рок-зірки, блудниці, посли, генерали,
цар Іван і цар Пушкін. Безсмертний геній
теж махав з постаменту (прощай, друзяко!
Вже тебе не побачу. У нас під Львовом
тебе скинули з неба недавно яко
шарлатана і блазня, як мотлох, словом).
Я злетів. Чи протягнеш, Москво, без мене?
Що поробиш — мушу бути південніш.
Залишаю слово своє вогненне.
Все одно без мене буде нужденніш
у твоїх безоднях, кохана Мекко,
до якої вбогі плазують плазом.
Але ти від нас уже так далеко,
що стає маразмом «навіки разом»!
Добрий вечір, небо і хмари з вати!
Спи спокійно, місто кольору крові!
Я лечу додому колядувати.
Ірванцю назустріч, Неборакові.
індія
1. «Індія починається з того, що сняться сни…»
Індія починається з того, що сняться сни
про виправу на схід. І вони сюжетні, вони —
наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,
або голос, який шепоче: «Устань і йди!»,
але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом.
Індія — це не зовсім півострів. Це материк,
що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник
не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав
у театрі Бога. І, видно, час не настав —
площину нам легше вважати кулею. Тілом.
Ми вважаємо кулею те, що пласке, мов корж.
Але ти, почувши різке й наказове «марш!»,
добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.
І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,
і вони в поході співають приблизно так,
як ангéли у небі нічні херувимські концерти.
Площина — це пустелі й царства, хребти, міста,
над якими лишень атмосферна густа висота
в сім ворожих небес — і яка з них розрада чи манна!
Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,
виноградною впертістю кручених, битих лоз
ти проб’єшся туди, де доречне слово «рахманна».
2. «Марко Поло казав неправду, коли…»
Марко Поло казав неправду, коли
запевняв, нібито мули, воли, осли
над проваллям пітьми і тибетом імли
привели його далі на схід — до Китаю.
Шлях його, безперечно, — то блуд петлі.
Марко Поло, певно, спав у сідлі.
Адже далі на схід немає землі,
адже Індія — це межа, це те, що скраю.
Про який там схід можна казати, якщо
є стіна, за якою велике й німе Ніщо,
і Воно не любить нас не знати за що,
як здається нам, бо насправді Воно ніяке.
Так що тут зупинка для прощ і пущ,
і останній камінь, і дощ, і кущ,
і тому гординю в собі розплющ —
ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.
Ця стіна — це примара така, об яку
розсипається Азія з її масивом піску,
розбиваються валки всі об неї, стрімку,
а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.
Але ти приблуда, і доля твоя така:
мандрувати вниз, поки тече ріка,
поки віриш: на світло, немов з мішка,
можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.
3. «Увійшовши в хащі, де повно птиць…»
Увійшовши в хащі, де повно птиць,
уяви: природа — майстерня Бога,
по якій блукає твоя знемога.
Все, що можеш ти, — це упасти ниць.
Невблаганна зелень зійшла, як мор,
як потоп, як піна, слизька на дотик.
Ці рослини горді. Вони наркотик.
Ці рослини схожі на хор потвор.
«Але що там зелень! Вона — це тло
для рептилій, гемонів. Я вбираю
це гниття, цю розкіш — праобраз раю,
де не все збулося й повсюди зло».
Ти, що маєш меч і до нього дух
у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій,
розпанахуй гемонів, гарпій, фурій,
розтинай пітонів, немов ропух!