Так чи інакше, саме тоді мені до рук трапили книги моїх улюблених поетів. Я написав за цими книгами дві курсові, говорив цитатами з них, ідентифікував за ними поетів довкола себе, ділячи їх на поетів, і, м’яко кажучи, шарлатанів. В «Літаючій голові» мені подобалися дівчата, які роздягалися. В «Тіні» мені подобався сміх, що лунав. В «Екзотичних птахах і рослинах» мені подобалося все. Мені подобалося каміння цієї книги, її архітектура. Подобалось місто, зображене в ній. Подобалось, що навіть дерева тут — міські («липи в час доцвітання стоять золоті…»), подобалася просто зелень (та, що її в попередній Юрковій книзі нібито «не бачено сто років»). Подобались історії, хай навіть завершувались вони здебільшого не надто втішно для персонажів. Подобалися самі персонажі — і Доктор Дутка, і дядя Жора (мігрант), і особливо — Варвава Лянґиш! Якось Віктор Неборак сказав («Було тут кілька темниць», — сказав Неборак») мені, молодому поету: «Ти розумієш, він же роздягає її». Я розумів — так, — справді — в тому місці, після «кастратів», він її таки роздягає:
Ходім пити повітря. Тут повно кастратів.
Я люблю твої руки, очі, корсетку,
сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску,
а також панчохи і черевики.
Я люблю твого тіла великодню паску,
твої лікті і фалди — і все навіки!
Мені, можливо, не надто подобалась великодня паска тіла (хоча, а як інакше? — Бароко!), зате лікті і фалди компенсували все. Мабуть, так і потрібно вчити написанню віршів — через конкретні руки, очі та корсетку. Коли передаються вірші, як поцілунки — з уст в уста, ну ви розумієте.
Але, зрештою, мова не лише про птахів та рослини. З них особисто для мене поезія Юрка почалася, проте ними не обмежилась. Потому були віднайдені публікації у збірниках (як називався цей фестиваль? «Золотий гомін», здається. Віктор Неборак свого часу підкреслював, що вони, бубабісти, називали цей фестиваль «Золотий гомік»), харківському часописі «Прапор» (ще не «Березіль»!), потому було виловлювання з чужих домашніх бібліотек книги «Небо і площі» (давали почитати, змушений був повернути) й «Середмістя» (залишив собі, згодом теж довелося підклеїти скотчем), потому була публікація «Листів в Україну» в «Четверзі» (які шалені там були коментарі!), і як логічне завершення — Юрко, після виступу в Харкові, 1997 року, лишив для літературного музею власноруч переписану спеціально до цього виступу «Індію». Вона й досі лежить в експозиції, поміж книг, буклетів та часописів, виданих тоді, в 90-х. На цьому для Юрка, очевидно, закінчилося щось дуже важливе й особисте — далі пішли зовсім інші вірші, їх немає в цій збірці. А отже щось важливе закінчилося й для нас — тих, хто ці вірші збирав, вихоплював, читав і запам'ятовував. Що натомість залишилось? Залишилось відчуття вибудованих для тебе міст і наговорених для тебе біографій. Імена, адреси, рими та янголи. Кохання, пристрасть, кримінал і сонети. Футбол на монастирському подвір’ї й політ (опівнічний) з Високого Замку. Лишилося все це пам'ятати й любити. Щонайменше.
Любити не складно. Складніше пам’ятати. Навіть улюблені вірші потрібно час від часу перечитувати. Можливо, їх у першу чергу. За той час, що минув, я розгубив усі свої, надбані тоді, поетичні скарби — всі заклеєні скотчем збірки, всі «Четверги» та «Прапори», всіх «Золотих гоміків». Можливо, тому я так тішусь цією книжкою, можливістю мати її при собі, можливістю згадувати те, чого ніколи не забував, й повертатися до того, що завжди було зі мною. Улюблені поети потребують уважного перечитування. Перечитувати поетів — це як доглядати за деревами — по-перше, це корисно, по-друге, це приємно. По-третє, кожного разу все відбувається інакше, й ти несподівано помічаєш деталі, повз які проходив сотні разів.
«Листи в Україну» — не просто вибране, це ретельно вибране, іноді навіть змінене. В цьому є окрема інтрига — відшуковувати сліди Юркового втручання у власні тексти. Скажімо, в найбільш ранні з них. Скажімо, там, де раніше було: «коли в букетах подаєш надії, від сльоти продряглі», тепер читаємо: «Коли надії подаєш, мов діаманти неогранені». Надії, мов неогранені діаманти — цікавіше, погодьтеся. Мабуть, йому самому ще й тепер цікаво зробити так, щоби було цікавіше. Або в іншому вірші, з тієї ж таки дебютної книги «Небо і площі», раніше було: «крик нічних вістунок мертвить і воскрешає». Натомість тепер він «вбиває й воскрешає». Вбиває замість мертвить — як не крути, точніше й дієвіше. Думаю, читачі з досвідом віднайдуть у цій книзі безліч таких натяків, знаків та позначок, залишених на віршах, мов зарубки на екзотичних рослинах. Наприклад, чому, хочеться спитати автора, у виданні БУ-БА-БУ Т.в.о./…/ри (Львів, Каменяр, 1995) «Бідолашний Дебіле» пишеться з великих літер, а ось у цьому виданні — з малих? Чому, наприклад, «Божий» («може, був я лиш сумнів у Божих руках») як тоді писалося з великої, так із великої пишеться й тепер, а ось із бідолашними дебілами сталася така переміна? Зникла віра в них? Змінилися самі дебіли? Не такі вони вже й бідолашні? Добра нагода для подальших розшифровувань і трактувань, як це й має бути з улюбленими поетами.