І питали мужики радульські, що до Пакуля човном припливли, на причалі, перед очима людей багатьох: «Се-бо ти — Михаль Громницький, який людяк пакульських і сіл околишніх у колективи заганяв, останню зернину в голодних одбираючи?»
«Се я буду, — уже тихіше одказував Громницький. — Бо лінія такая з верхів була мені спущена для повного і безпрекословного виконання».
Як прийшов йон, Громницький, з бригадою «буксирів» востаннє до нашої хати, — і ложки забрав. «Будете, як свиння, з корита їсти!» — регоче. А що ж нам їсти, як вони ще у ранні єдиного горшка з печі дістали, картопельку, що я дєткам голодним своїм варила, у припол подрузі молодощів моїх Наталці Блюмовій вигорнули, а в горшка того — насцяли? І вигнав Громницький нас із хати нашої на мороз, а двері — бомажкою з печаттю гербовою заклеїв. Дак чоловік мій бідний підходить до нього і запитує: «Михаль, хай ти мене із сьої жисті списав, а за які ж гріхи ти оцю малечу мою безталанну під жорстокі колеса історії кладеш?» І на дєток наших показує. А Громницький у ті годи, де тольки виступає, так і кричить, аж вогонь з рота: «Стальні колеса історії! Стальні колеса історії!..» Дак Громницький налигача у руці тримав, зняв у нас із тину. Подає йон того налигача чоловікові моєму і гомонить крізь смішок: «Вот йон тобі на всі твої дурні, контрреволюційні питання правильну відповідь дасть і правильну дорогу для тебе покаже». Дак я повела дєток своїх до матки, щоб хоч ніч у теплі перебули, бо уранні мали нас відправлять на станцію, в дорогу далеку, а чоловік мій, бідняга, прости його, Господи, на тім світі, а чоловік мій і повісився на тім налигачі, під хатою. Прибігла я до нього, а йон уже і захолов…
Багато забулося, бо такеє, що переживали, людина все і в голові тримать не може — з розуму зійде. А як помирав у тридцять третім годі мій меншенький, Тарасик мій, сього забуть не можу. Зробилися його ніженьки як соломинки, а живіт — як бубон. Лежимо ми з ним на полу голому, бо уже все спродала, смерті дожидаємо. А я вже не мала сили в колектив брести, хоч тамочки за день робочий по ложці борошна давали. А сонечко надвечірнє у вікно, що од задвірків, сяє, наче золотеє. І питає воно, дитятко моє нещасне, ще воно язичком володало: «Мамко, а на тім світі теж сонейко буде?» — «Буде, буде, — одказую крізь сльози, — тольки другим бочком воно світитиме». Дак воно, Тарасик мій, легенько так зітхнуло: «Добре, що й там сонейко буде…» І розказувала я з останніх слів, бо вже й сама додихала, розказувала я Тарасику своєму про той світ: як тамочки добренно, є що їстоньки, є що питоньки, нема ні зими, ні ночі, а сонечко завжди сяє… Та й задрімала я коло його, знесилена. Уранні очі розплющила, а вже мій синочок— на тім світі. І така щаслива усмішечка на личику його, голодом спитому. Калі ж у хату заходять: «Є ще хто живий?» А тади людей у глинище, у спільну могилу, возили як дрова, а возникам Громницький хлібцем платив, щоб старалися. Тольки ж я своє дитятко не дала у спільну могилу. «Ще ми живі й процвітаємо, спасибі властям рідним…» — кажу з полу. А як од'їхали вони, я — за дитятко своє мертве, у ночви дерев'яні поклала, дощечкою накрила та й прикопала в кінці городу свого, у вишеньках. Там, воно, бідне, і досюль спочиває, і береза над ним. Се вже я посадила, як оклигала, щоб плакала берізка весною по Тарасику моєму. А як я вижила — і сама не знаю, не відаю, так уже Бог судив.
От ви, дєвки-сімнадцятки, усе на Громницького котите, а йон що — йон тольки сполняв, що угорі накажуть. І всі ми тади були гвинтики машини державної, і ні на кому ніякої провини нема, я так щитаю. Ну, голодували, конєшно. Я, правда, не голодував, бо, хоч і мав добре хазяйство, довбешка моя варила, одним з перших у колектив записався, і на бригадира мене призначили. Виїзна кобила у мене була, і я, конєшно, не зівав… Дак що, я тепер мушу назад душею оглядатися і собі дорікать? А страждали ми усі, я теж, приміром, постраждав, із тюремного казана хльобнув. А щодо провини: нам — наказували, ми — сполняли…
А наказували тобі, проклятуща ти душа, одібране у людей у Мрин ночами возити і там збувати, і пропивать потім з такими ж, як ти, галіфетчиками, у нетрищах, над Жолудівкою, покуль люди з голоду пухли?! Дак Уляна Несторка на вас на Біломорку, своєму онукові написала, а той у верхи, самому Калініну на вас передав! Тади ти й загримів, теперечки згадуєш — страждав… Якби не Громниць-кий, з яким ти пив, ти б у тюрязі тій і згнив!
Ну, дак сеє що ж, усі ми — живі людяки, усі ми — не без гріха…
І запитали три мужики радульські у Громницького, з човна зійшовши і ближче до людей підступивши: «Чи се-бо ти, Михаль Громницький, який у сорок другому годі, в каральному загоні перебуваючи, нагайкою нас, хлопаків, люто шмагав?»
І відповів Громницький по хвилі довгій, очі від землі не одриваючи: «Єто я єсть. Бо тогда врем'я такеє настало, а жить я хотів. Але своє по закону я одбув». І по словах тих повернувся Громницький до людей спиною перехнябленою, втяг голову в плечі і поплуганився вздовж берега, травою з лугів сиволозьких встеленого, побрів він під глиняні кручі, що, водою підмиті, до ріки мертво шкірилися.
І ніхто до нього більше й словом не обізвався, ніхто не пішов слідом.
Аж тоді розказали мужики радульські людям із Пакуля: «Довго гомоніти — довго слухать, людяки пакульські, а трава на лугах перестоює і жнива скоро. Калі ж словами небагатьма розказать, то було так. Троє друзяк ми з раннього дєтства, бо — одногодки і доля наша обча, гірка доля: батьки наші перед війною репресовані, ворогами народу названі. Се тепер уже матки наші за них двомісячну платню одержали і бомажки гербові, що постраждали мужі їхні безневинно. Як війна почалася, не взяли нас до війська, бо ще годами не вийшли, і добровольцями не взяли, бо — діти репресованих. А як зайшли в Радуль німці і партизани в лісах Сіверських об'явилися, кажемо ми маткам своїм: «Як ви хочете, а підемо ми в партизани». Матері ж наші — в сльози: «Підете ви в партизани, а нам з меншими дєтками у землю іти, бо комендант нас не помилує».
Покуль ми думали, оточили німці весь Радуль, і — кого в Німеччину, а нас трьох, як дітей репресованих, — затарганили під Брест, у свої казарми, на карателів навчать. Пробули ми там, мо', з тижняку і дали дьору. Ніч ідем, а день у кущах пересиджуємо. І пересиджували ми коло одного сільця, а поліцай помітив та й виказав нас. Виказав нас поліцай, і примчав на конях загін карательний. Дак есдевці так нас били, що ми вже й за німців ховалися. А вельми старався один, що за підначальничка якогось у тому загоні був. А був се — Михаль Громницький. А ми у Пакуль до школи ходили і впізнали його, та й у Радуль йон ранєй наїжджав, як виступає, було, за майбутню комунію — плакать од щастя хочеться. І мовив один із нас плачучи, бо ще ж ми, шитай, підлітками були: «Що ж ви, дядьку, з нас так здіваєтеся, а ви ж, дядьку, земляк наш, із Пакуля». Дак йон ще лютіший до нас зробився, як звір.
І привезли нас у городок, у підвал зачинили. І шестеро діб не давали нам ні їсти, ні пити. А Громницький спускався у підвал, лупив нас нагайкою і кричав: «Ви одсюль живими не вийдете!» Бо все дужчей погримувало на сході, а йон — свідків не хотів. Аж послали його німці в ліси, на партизан. А нас на сьому добу кинули у вагон з такими ж, як ми, бідолахами, і повезли в Німеччину, на роботи каторжні. Але вдалося нам у вагоні засув на дверях одсунуть. Стрибнули ми, усі троє, з поїзда і добулися до партизанів білоруських. А з партизанами вже ми — у регулярну Червону Армію влилися і воювали до повної перемоги. А як повернулися ми в Радуль, написали в Москву про неждану стрічу з Громницьким, бо пекла нас нам ять про нагайку його. Нам же відповіли з Москви, що вже йон одержав своє по закону і одбуває. І ось багато годів минуло. Калі ж прочули ми, що з'явився Громницький у Пакулі і знову землю нашу топче. Прочули ми про такеє і подумали: «Закон — законом, а в народа — пам'ять довша. Закон може простити, а народ — ніколи». Далєй — самі думайте, ми ж своє — сказали…»