І сіли мужики радульські у свого човна моторного та й попливли назустріч сонцю, що вже за Синявські ліси сідало, попливли по стежці на воді — криваво-червоній…
А третього дня не прийшов Громницький ночувать до баби Домахи, на Муравицю.
Не прийшов йон ночувать, і уранні подибала баба Домаха на берег Невклі, під кручі, де йон завжди рибу ловив і чарку пив з дачниками. Аж лежить Громницький на піску, вогкому од роси нічної, і вже він мертвіше землі. Дак заявила баба Домаха властям, і приїздили з Мрина, і розпитували багатьох, але нічого такого не встановили, а бомагу написали: од розриву серця помер.
І побрела Уляна Несторка, а ще ж вона з людьми пакульськими була, ще не засвітився вогонь страшний за Синявськими лісами, побрела Уляна Несторка, на ціпок опираючись, через вигон, через гору Воронову до сільської Ради. Рушила вона уранні, а прийшла — в обід, бо перепочивала на кожній лавочці, уже ноги погано її носили. І сказала вона начальству сільському: «Не хороніть-бо, начальники сельські, Михаля Громницького в землі пакульській, бо не прийме його земля наша, такеє видіння мені було уночі…»
Але не прислухалося начальство сільське до слів Уляни Несторки. Не прислухалося до слів Уляни Несторки, а наказало похоронити тіло Михаля Громницького на сільському кладовищі, на горі Вишневій. Ходила баба Домаха по селу, мужиків умовляючи, але ніхто з пакульців не пішов могилу копать. Тоді сказало начальство трактористу Петру Нещерету, а йон не пакульський, з Наддніпрянщини йон, із сіл відселених, і викопав він могилу совком, що на тракторі його, викопав він могилу на краю кладовища, у підніжжі гори. Одвезли труну з тілом Громницького підводою, а за підводою тільки баба Домаха йшла та сільський батюшка Савка, з кадилом. А півча — не захотіла над тілом Громницького співать.
Самі старі людяки у півчій, а яни ще пам'ятали.
І загребли труну з тілом землею, і надгробок, з дощок збитий, із зіркою жестяною з наказу влади сільської на могилі поставили.
Йон же, Громницький, колися галіфетчиком був.
А як гнали уранці скотарі телят колгоспних повз гору Вишневу, в поле, побачили вони: надгробок біля дороги стоїть, могила розрита, і труна зверху.
Ой попужалися, попужалися яни, бо ще не було такого у Паку лі, начальству доповіли.
Вдруге опустили труну з тілом Громницького у могилу, землею засипали. А через ніч труна знову зверху, на глині лежала.
Тади поховали його утретє, і приїхав дільничний з Крутьків, узяв трьох хлопці в дружинників, і стерегли вони могилу Громницького усю ніч.
Уже познєй ті хлопці розказували, а чи було так, чи було інак, тольки ті хлопці та дільничний (а йон сам із Крутьків, а матка його — пакульська, замужем там), тольки яни і знають. Як діждалися яни півночі, наче хмара чорна насунула, а була до того ніч місячна і небо чисте. Насунула чорна хмара на небо, і земля загула. Загула земля, і гора Вишнева здригнулася. Здригнулася гора Вишнева, і упав надгробок з могили Громницького, і могила розверзлася, і гроб з тілом із могили піднявся. Дак яни попужалися і утекли одтуль.
А уранні дільничний одвіз машиною колгоспною труну з тілом Громницького у Мрин, а де вже його там прикопали — ніхто в Пакулі сього не знає.
А пакульська земля не прийняла тіло Михаля Громницького, галіфетчика.
Із Книги днів
Історія — се клубок із долей людських, і нічого більш.
Дак уписую до пам'ятної Книги, щоб знали, хто після нас житиме, і болєй не робили такого. Хоч і гомонить хрещена моя, Уляна Несторка: «Якби та не війни, не революції, не голодівки, куди б стольки миру дівать, уже землі тяжко…» Але вельми тяжко сеє все переживать на собі, і ворогові злому не побажаю. У громадянську тую що робилося? Стріляли. Ті в тих, ті — в тих, аби, і правда, землі легше… А найбільш діставалося простому людові, бо — з обох боків. Се як посваряться чоловік із жонкою, на возі їдучи, і почнуть бідну коняку за віжки смикать, то в один бік, то в інший, і кожне — ломакою по спині, щоб його слухалася. Бувало, що й оскаженіє конячка і помчить куди очі бачать, хоч і в кручу. Отак і прості людяки звіріли. Як несповна розуму робилися. Банда на банді сиділа, ненависть та зло — морем розливанним по землі нашій пливло, в очі людям сміялося: де ж ваш Бог, милосердний та добрий?..
Одне врем'я стояв Денікін у Мрині, а більшовики — у Радулі. Між Радулем та Мрином — фронт, хоч який тади фронт. Дак я той денікінський фронт переходила. Солі тади не було і близько, а цинга така була, що в людей із дясен кров текла. А у Мрині, як Денікін зайняв, і сіль стала, і булочки білі, і чого там тольки не було, де воно і набралося. А ми, дєвки, бистрі: ходьом по сіль, то й ходьом! І потьопало нас троє повз болото Чортове, бо на шляхах, вздовж Невклі, застави, і білих, і червоних, не розбереш. А не пропускали. А тамочки, округ болота, некось така височенна була, очерет. Тато, як живі були, ходили на Чортове болото по чаїні яйця, наносять, бувало, повні ночви. Ми ж ішли — се вже якось що під зиму. Дак я провалилася, обмокла. Сяк-так викрутила одіж свою, а йти треба: назад, без солі, не вертатимеш. Од Чортового болота рушили ми на Во-лицю, а там уже — поля, легшей іти. Аж під Волицею — мчать навстріч на конях, із шаблями: «Зворочай!» Дак ми — у крайній двір, такий хороший двір, дядько соняшник товче на олію. Ховайтеся, каже, дєвки, бій буде. Пересиділи ми під повіттю, аж вщухло. А хто з ким бився — я і досі не знаю. І потьопали ми у Мрин. Там у знайомих жидів переночували, назавтра спродалися, солі набрали. А тади сіль на хунти була, дак я двадцять три хунти взяла і булочок купила. Як виходили з Мрина, мчать напереріз нам двоє, на кулеметі: «Дєвки, гроші є?!» — «А де у нас гроші?» Ну, ці відстали.
А як проминули вже Козачий хутір, виїхав з лісу гурт верхівців, оточив нас: «Що в клунках, дєвки?!» — «Сіль», — одказуємо. «А, то нам сіль і треба!» Та за клунки наші — і тільки ми їх і бачили, з реготом, свистом. Доплелися ми вже до Пакуля, на хутір, до моєї хрещеної, Уляни Несторки, заходимо. Плачемо та розказуєм. А вона каже: «Сє — не Вовчар, той пакульських дєвок не зачепить, се — Ярий із своїми бандюгами, у них там, у лісі, землянки. Ще дякуйте Богові, що й вас не затягли. А в Козачому у Ярого — полюбовниця, Галька Галака, я її знаю. Вони у неї ночами п'янствують. Як темніти почне, підемо на хутір, мо', вашу сіль одмолимо».
Дак тії дівки побоялися, додому подались. А ми з хрещеною— пішли на хутір Козачий, як стало темніти. Прийшли, а в тої Гальки Галаги — двір широкий, і повен двір коней під сідлами, і вартові коло воріт. Але нас пропустили, думали, що й ми — на гульки. Переступили ми поріг, а там — гульня на всю силу. Мужики — за столом з наїдками й напитками сидять, а Галька перед ними, гладенна така, красивенна, крутиться з бубном у руках, крутиться і наспівує: «Я й на бочці сєжу, з бочки вино капає, ніхто заміж не бере, тольки лапає!..» Як од танцювала та одспівала вона, хрещена моя, Уляна Несторка, і каже: «Галько, хлопці твої сьогодні у моєї ось хрещениці сіль одібрали. А в неї — уже кров з десен, і вдома менші дожидаються». А Галька як торохне бубном об долівку, як зарегоче: «Бач, тепер і Галька Галака усім треба стала! А як старцювала малою попідтинню, псів на мене спускали! Ех, підставляй фартуха! Добра я сьогодні, добра!» Хрещена фартуха свого за краї підняла, а на столі, у солянці дерев'яній, сіль біліла. Дак Галька пучкою щіпку солі взяла і в Улянин фартух сипнула. І знов регочеться. А бандюги, п'яні, за столом, їй підрегочують. Дак у мене одразу і сльози з очей покотилися, а хрещена тольки глянула пильно на Гальку і мовить спокійно, тихо: «Спасибі, Галько, за твою доброту велику… Як не я, то Бог вам скоро оддячить». Галака ж п'яно либиться: «Хай хоч чорт дячить! Ти ж, Уляно, з ним болєй знаєшся, як із Богом!» — «Мо', і чорт. Хтось та наші діла земні бачить», — одказала хрещена моя, та з хати, і я слідком.