Об Різдві се було, об Різдві. А мо', і познєй. Ми ще малі були. А мело ж, такеє мело, церкву із шкільного вікна не видно, сама тінь її бовваніє. Великий вогонь на цвинтарі, коло церкви розіклали, се щоб земля відтанула, могилу копать. І припливло по заметах троє саней із самого Мрина. На перших санях — труна, чорною матерією оббита. Занесли труну до церкви, служба почалася, і ми пішли. А вікна церкви геть снігом заліплені, і біло-біло у церкві, тольки свічечки мерехтять. І стояла біля труни пані городська, така величава, а з лиця— горем гірким випита. Се, матка мені каже, пані Дарина, з роду Журавських, а в труні — син її, Тарас, у Пітері навчався і помер, од чого помер — ніхто не знає.
Туточки зайшла до церкви тітка Уляна, Несторкою її прозивали, з хутора Семи розумового. Зайшла вона до церкви, перехрестилася на вівтар. А далєй опустилася вона на коліна перед панею Дариною і уклонилася їй до землі. Як стала вона коло нас, матка моя і запитує у неї тихо, але я вчула: «Про що-бо се ти, Уляно, так зробила, що перед панею городською колінкувала, наче перед іконою святою?» А Уляна Несторка і одказує матці моїй: «Се я зробила, бо уже вона — на хресті, як Христос, і мука її велика». — «Хто ж її розпинає?» — се матка моя запитує, дивуючись із слів Уляниних. «Доля її гірка материнська». — «А чим же вона завинила, що їй такеє судилося?» — «Про сеє тольки вона та Бог святий знають». І умовкли вони, і болєй не гомоніли, а в голові моїй відклалося, хоч і мала була.
І часто я погодєй споминала ту їхню гомонку, уже й матки моєї на світі не стало. Споминала, бо ще двох синів своїх привозила тая пані Дарина до Пакуля хоронить. Біля церкви, на цвинтарі, місце було, де усі Журавські, з дідів-прадідів, вічним сном спали. Залізною огорожею візерунчатою теє місце обнесено було. А довкуль — липи, мо' столітні, стояли. І казала пані Дарина, коли вже сина Андрія привезла хоронити, так: «Хай синки мої тут спочивають, бо вони Пакуль любили». А була вже вона од горя свого великого наче не в собі. І вкладала вона їх, дєток своїх, мертвих уже, на цвинтарі, під липами, наче спати на ліжкові. І хрести дубові, широкі, Кузьмою, сином Семирозума, витесані, біліли над могилами синів її.
А тади ото, як церкву і Бога розкасирували, спиляли і хрести тії, давні і нові, і могили зрівняли з землею. Се, кажуть нам, класові вороги туточки лежать, не варті вони пам'яті нашої, хай і сліду на землі нашій од них не лишається. А загорожу — ту ще ранєй розтягли. І був один час, перед війною останньою, у церкві нашій клуб сільський. І танцювали дівки та парубки під гармошку коло клубу, на цвинтарі колишньому, де пани вічним сном спочивали. А я й казала, молодим: «Що ж вигуцюєте ви на кістках людських, бо вони ж хоч і пани були, а людяки, як і ми? Отак колись і на ваших кістках дєтки ваші та онуки танці-гранці виграватимуть…» Та тольки — хто ж мене слухав? Болєй скажу: внесли слова мої у вуха Нестору Волохачу, онукові Нестора Семирозума, покійного давно. А йон тади, покуль не узяв його «чорний ворон», галіфетчик ретивий був і верховодив у Пакулі. Дак йон мене побачив коло лавки та й каже строго: «Прикуси, молодице, свій язичок щодо могил панських, якщо не хочеш загриміти так далеко, що ворон і костей твоїх назад не донесе». Аж скоро йон сам загримів, та так загримів, що і досюль ніхто не знає, де кісточки його лежать. А я, правда, після того примовкла і досюль мовчу, наче рота мені дратвою смоляною навік зашили…
Обірвалася струна зі смертю сина Тараса в душі Дарини, обірвалася, але не вмовкла. Чула голос його, розмовляла з сином, як із живим, блукаючи по кімнатах спорожнілого дому свого. Звичайно, переконувала себе, усе це — тільки сон, страшний сон: Тарасова смерть у вагоні, дорога через глибокі замети в Пакуль, червона пащека ями, яка ковтнула труну з тілом сина її, завірюха, що встеляла розритий, витоптаний людьми, які прийшли на похорон, цвинтар незаймано білим снігом. Хіба не так дбайлива господиня, відбувши учту, застеляє чистою скатертиною столи — для нових гостей? Але коли зійшли сніги і поминальна неділя настала, і поїхала Дарина в Пакуль, і побачила свіжу могилу під столітніми липами на церковному цвинтарі, і хрест на могилі з іменем сина її Тараса — страшний сон перестав бути сном. І жахнулася вона реальності того, що сталося, і злягла надовго, і прохворіла на серце літо усе.
Але життя своє брало, бо жити треба було. Обірвалася одна струна, а інші, напнуті, ще чутливіші стали, відлунювали страхом та болем материнським на подих суспільних вітрів. Наступали війська на фронті — вона боялася за свого Бориса, і відступали війська на фронті — теж боялася за старшого сина свого. Фронтові листи його, скупі на слова, нагадували зведення з полів бойових дій. Потім листи перестали приходити, і Дарина довгими ночами тихо конала в своєму кабінетику. Аж під осінь дочекалися вістки од Бориса: потрапив в оточення, прострелило ногу, але солдати не залишили його, несли десятки кілометрів, поки не перейшли лінію фронту. Лікувався у фронтовому госпіталі, нагороджений Георгіївським хрестом. Не писав, бо збирався після госпіталю у відпустку, і начальство благословляло. Але офіцерів на фронті не вистачає, і він вирішив повернутися в окопи, не скориставшись з відпустки, у тилу і без нього досить боягузів та зрадників. У кожному слові листа, у кожному вчинкові впізнавала свого Бориса. А потім прийшов лист од Андрія, з Сибіру: уже його мобілізували, уже він — у короткочасній офіцерській школі, і скоро — на фронт. Богдана скінчила курси сестер-жалібниць, служила у військовому госпіталі. Слава Богу, помирилася з батьком і хоч зрідка, але навідувалася додому. Але знала Дарина: є в молодшої дочки інше, приховане од батьків, життя, і ходить вона в тому житті по краю провалля. Про найстаршу, Марію, довго не чути було нічого. Аж під новий, шістнадцятий, рік прорвалася крізь військові вихори над Європою листівочка з Англії. Без підпису була листівочка, але бісерний Маріїн почерк Дарина одразу впізнала. Отже, старша дочка хоч і далеко, зате — в безпеці. Там, в Англії, її, засуджену до каторги, жандармська рука не дістане.
І зустрічали вони рік Новий, шістнадцятий, у самотині. Чекали на Богдану, але вона лише забігла на хвилину, привітати батьків, сказала, що чергує в госпіталі. Челядка і та, зготувавши удень святкову вечерю, відпросилася до себе в село. І сиділи вони удвох, Дарина й Дмитро Костянтинович, у вітальні, за великим столом, який ще пам'ятав їхні гомінкі сімейні бесіди. А може, і сьогодні діти їхні, уже дорослі, сиділи навколо новорічного столу, але для очей — невидимі. Збоку, на круглому столику лежало декілька привітань новорічних, од найближчих родичів та друзів, і було їх незвично мало, і були вони сумні. Війна рвала нитки між людьми, легко рвала, як вітер рве павутиння. Тільки в такі ось часи людина сповна відчуває, яка вона самотня у великому і незатишному світі, думалося Дарині. Лише тих ниток не рвала війна, порвати які ніхто не в силі, навіть смерть. І раділа Дарина, що Бог не обділив її дітьми. І подумки вітала Дарина кожного з дітей своїх із Новим роком, де б вони не перебували, далеко чи близько, бо усі вони були в серці її. І привітала Тараса, мертвого уже, хай час для нього і зупинився. Але він теж жив у серці її і житиме доти, доки й серце б'ється. А може, й на тім світі не рветься зв'язок невидимий матері з дітками її? Замолоду така вільнодумна, вона усім трудним життям своїм поволі піднімалася до Бога як до ідеї добра. А може, навпаки, опускалася, і це бажання прихилитися душею до чогось тривалішого у часі, аніж смертна людина, і є одна із ознак старості? А Дмитро Костянтинович мовив голосом сумним, ніби вгадував думки її: «Чи ми так постаріли з тобою, Дарино Михайлівно, що життя пливе повз нас, а ми — ніби на острові, хоч ще учора на хвилі його перебували і переконані були, що не просто животіємо, а й допомагаємо кращим людям свого часу творити історію?» — «Кожному плоду, чоловіче, свій час, — одказала по хвилі Дарина. — А нині — час дітей наших».