«Діти мої, діточки: опам'ятайтеся! — зойкнула Дарина. — Чи для того ми тут зібралися, щоб сваритися одне з одним за політику?! Та будь вона проклята! Світ божеволіє нині через політику, невже й ми будемо?» Але й Борис уже не чув матері. «Не роби мене, сестро, бездумним ідіотом! — вигукнув він. — Справжню ціну сучасному урядові я знаю і без тебе і ціну йому складав не з підпільних брошурок та прокламацій, видрукуваних на німецькі гроші, ні! Я складав йому ціну на полях Галіції, в обідраній, голодній, обеззброєній інтендантами армії! Але є дещо більше од уряду і розжирілих на горі народному торгашів. Є російська світова держава! Є царський престол, благословенний Богом і тисячолітньою народною традицією. Є мужній російський народ, із синами якого я ходив на німецькі штики і кулі. Якщо для збереження цих істинно святих цінностей доведеться поставити до стінки сто тисяч революційно-жидівської наволочі, я зроблю це сам, ось цими руками!» — Борис звів кулаки, щосили грюкнув ними об край столу. Дві голубі чашки підстрибнули, упали на підлогу і розсипалися по мостинах скалками тонкої китайської порцеляни. «Тоді стріляй у мене найпершу! — підхопилася з-за столу Богдана. — Бо я — одна з тих, хто готує майбутню революційну бурю. І я — не боюся смерті, я ладна хоч зараз покласти життя своє на олтар…» Шаленіючими од ненависті очима дивився на сестру Борис Листопад, правиця його повзла до пояса, звично шукаючи кобуру, хоч до святкового столу вийшов він у цивільному: «Револьвер! Де мій револьвер?! Таких, як вона, зрадників, я власноруч розстрілював на фронті!..» Довге, худе тіло його затіпалося, забилось, наче в пропасниці, сповзло із плетеного крісла. Дарина кинулася до сина, встигла підхопити, щоб не ударився головою, гукаючи до челядки, що з'явилася в дверях на Борисів крик: «Води, швидше! І — ліки, на столику, у його кімнаті!» На вустах Бориса пінилася кров. «Мамо, дозвольте, я все ж сестра милосердя, — Богдана нахилилася до брата, — у госпіталі усього доводиться…» — «Іди, дочко, іди, — важко зітхнула Дарина. — Тут — душа потрібна, любляча й розуміюча, а не медичні знання. Бог покарав мене незгодою між дітьми моїми. Бог карає усіх нас — політичним безумством…» І мовчки пішла Богдана з дому батьківського, і пішла вона надовго. А як переступила поріг його, через багато місяців, Борис уже в труні лежав, розтерзаний натовпом.
Дак не могла Богданка переступити поріг батьківського дому, якби й хотіла дуже. Бо скоро попало воно, бідне, до казенного дому, до тюрми. Се було уже під осінь, після Другої Пречисти. Се уже Борис Дмитрович мало навідувався додому, а болєй у казармі проживав. Хоч міг він, по ранах своїх, списаним бути з армії, а повернувся добровільно новобранців муштрувать. А стригли вже тади до війська усіх, хто ще руками-ногами ворушив, і старих, і малих. І пан Борис коло них убивався, навчаючи, як з німцем воювать. І казала йому Дарина Михайлівна, коли з'являвся додому помитися та переодягтись у чисте: «Сину мій, нащо гробиш себе із тими дядьками, коли ти законно маєш право на пенсію та відпочинок?» Одказував матері пан Борис, сама сеє чула і в пам'яті зосталося: «Поки товариші мої на фронті кров проливають, закон для мене один: служити державі своїй, як можу, як сили дозволяють». І ганяв йон дядьків тих та молодиків, у старі шинельки переодягнених, з дерев яними гвинтівками у руках, по плацу біля казарм, а коли і в Мар'їний гай приводив, з піснями стройовими, бо там, над Невклею, вони окопи копали і в атаки бігали. І боялися свого начальника солдатики, і не любили дуже, бо вельми строгий був до них пан Борис. А через що я про те відаю, бо як довго не з'являвся молодий пан удома, пані Дарина посилала мене в казарми з ліками та настоями трав для нього, і я там з людяками зазнайомилася. А були серед новобранців і люди з Крутьків та Пакуля, тії тим болєй не ховалися переді мною з обидами своїми. А се вже не теє время, коли солдат ладен був чобіт хвіцерський лизать, щоб догодити начальнику, уже й серед простих людяк порча душевна пішла.
Якось у неділю послала мене господиня у військові казарми зі Сидором для пана Бориса, бо не прийшов йон додому. А сама Дарина Михайлівна на серце заслабла після сварки дітей своїх за столом, святковим. Не прийшов же йон додому в неділю, бо за старшого лишився в команді своїй. Ну ось, притьопала я до казарми, а тамочки — ворота залізні, ковані, і базарчик біля тих воріт, насіння, пиріжки, коклети, яблука — перекупщиці щонеділі приходили видурити якого шеляга з дірявих солдатських кишень. Юрмляться солдатики коло тих перекупщиць з лантухами їхніми, облизуються, живі ж таки людяки, та й з дому недавно, кортить душу потішити смачненьким після каші казенної. Юрмляться солдатики коло перекупщиць, а в стороні — чималий гурт солдатський зібрався, і рядів базарних наче ж там нема, а стоять. Підійшла я ближчей, що ж бо воно там такеє — може, який цирк? — бо я з дєтства була до всього цікава. Аж чую я з-за спин солдатських голос женський, знайомий. Дак я за штахетину ухопилася, повисла на огорожі, молода ще була, чіпка, як мавпа, яких на базарах показують. Тепер я уже все бачу і чую. І бачу я, що в колі солдатськім Богдана наша стоїть, а біля неї — жидівочка, яка з нею було до нас забігала, коли б не Хава її звали, може й не Хава, давно сеє було, призабулося. Дак тая Хава, чи як її, болем мовчала, а Богдана— усе гомонить і гомонить до солдатів. І слухали її солдатики, роти пороззявлявши, хоч багато хто з них у батьки їй годився. І наче ж нічого такого яна не казала, щоб за сеє— в тюрму її, усі і без неї теє знали, що вона казала. А казала вона, що ціни ростуть набагато швидше, ніж заробітна платня, що в містах бідніші люди голодують, і бідують солдатки по селах, що робітники позбавлені права вільно переходити з заводу на завод. Накинули, мовляв, ярмо їм на шию, наче за кріпацтва. Начальство ж дивиться на простих людей, як на безправну череду, яку й жене в окопи на убій, хоч війна давно програна і народу вона не потрібна. А ще казала Богдана, що робітники у великих містах не миряться із своїм рабським становищем, страйкують, а новобранці в Петрограді…
Тут я вже не слухала, бо побачила, як вийшов з воріт залізних Борис Дмитрович, а з ним — двоє прапорщиків, при зброї. І зупинився наш пан молодий за спинами солдатів, і слухав, що Богдана, сестра його, говорить. І був йон — суворий з лиця, і шинеля на ньому — як залізна, на усі гудзики защебнута, переперезана ременяками. І тут йон командує прапорщикам: «Арештувать цих німецьких шпійонок! На гарнізонну гаупвахту обох!» Солдатики було заремствували несміла, а йон як зикне голосом своїм хриплим, бо в горло йому, кулею пробите, срібна трубка вшита була: «Молчать!..» Тут вони й притихли, розступилися. І вже прапорщики ведуть обох, Богданку нашу і тую жиді-вочку, Хаву чи Хиву, повз мене, і йон, Борис Дмитрович, слідом цибає, а права рука його — на кобурі. Тут я й озиваюся, хоч на огорожі вишу: «Пане Борисе Дмитровичу, що ж бо ви робите, се ж — сестра ваша рідная…» Дак йон як глипне на мене очима страшкими, білими: «Марш звідси, дура репана! Я не маю сестер серед ворогів держави!» Дак я уся й отерпла од крику того і очей його страшких. Отерпла я уся і з огорожі гепнулася, наче падалка червива з яблуні, і сидір мій на землю упав, і пляшка з настоєм трав'яним для нашого пана Бориса, а йому лікар прописав од ран його, розбилася. Бреду я до панів своїх, на вуличку, що біля Мар'їного гаю, плачу. Припленталася до будинку Листопадів, а в дім боюся зайти, розказать. Аж виходить з двору пан старий, Дмитро Костянтинович. Нема мені куди діваться, я усе йому й розказала, і про пляшку розбиту з трав'яним настоєм, і про Богданку, що її пан Борис на тую гаупвахту повів. Дак пан старий аж на лиці змінився: «Не спіши Дарині Михайлівні розказувать, їй і так із серцем погано, а йди у гай, погуляй там, я ж поїду в казарми, може, умовлю того патріота скаженого сестру відпустити, бо пахне їй тюрмою, війна ж іде…» А тут саме візник трапився, од причалу вертавсь упорожні. Дак Дмитро Костянтинович швидше в прольотку, на шинах надувних, — і ристю. Але запізнився йон, бо уже молодий пан поліцію викликав, і вже їх забрали, Богданку нашу і жидівочку тую, подружку її. Дак якось що довго слідство велося, їх тади багатьох, більшовиків мринських, забрали, а судили уже серед зими, після Різдва. А вже як там воно на суді було, я не знаю, знаю тольки, що Богдану! нашій шість годиків тюрми присудили. Бо я уже в них після Різдва не служила, повернулася в Крутьки свої. Посватався до мене чоловік один, крутькізський, хоч і старший годами, і без ноги з війни вернувся, з миколаївської, а я — віддалася, не було тади з кого вибирать, не було як перебирати, лежали женихи наші в могилах, на полях воєнних. Віддалася я і не жаліла ніколи, що так моя жисть повернулася, бо поганого од нього не бачила, хоч і каліка, і випити з горя свого, калічного, полюбляв. А як вип'є, б'є мене, котів навколо хати ганяє. Попоховалася я од нього по бур'янах та коноплях. Коли ж протверезіє, плаче, було: «Се я тебе б'ю, бо люблю кріп-ко». Дак і я, було, познєй уже, як обридне з кулаками своїми п'яними, так штурхону, що за три метри од мене культяпкою своєю дерев'яною котиться. А так — душа в душу поживали. Пана ж Бориса я тольки один разочок потім і бачила, уже як хоронили його. Везли його в труні через село наше Крутьки, і я слідом у Пакуль потеліпала, подивитися. Дак луччей би й не ходила, луччей би й труни не відкривали: побитий йон увесь такий був, що глянуть на нього страшко. Снився йон мені, довго снився. Але не таким снився, як у труні його побачила, а як на картинці, тади картинки такі у церквах продавалися: козак чубатий, на коні гарячому, чотирьох німців на списа нанизав. Дак таким йон і снився, як на тій картинці, тольки лице в того козака — лице пана Бориса, повне таке, красивенне лице…