Була осінь золота, любима пора року Богдани, як двері тюрми зачинилися за нею. Минула осінь, і зима спливла, а вона тільки й знала та бачила, що сірі стіни тюремні. Доки слідство велося, час швидше рухався, од допиту до допиту. А як слідство скінчилося і суд відбувся — зупинився час. І зупинився час аж на шість літ, на найкращі літа її молоді. Вийде вона з тюрми наприкінці двадцять другого року — підстаркуватою дівою. І мурований зашморг стін тюремних душив її. І — жить не хотілося, бо — хотілося жить, бачити осінь золоту, бачити зиму білу, весни ждати. І снилося ночами Богдані, що — вільна вона, біжить стежиною через Мар'їн гай до піщаного мілководдя Невклі, біжить вона через Мар'їн гай, яскраво зелений, такий лише у сні буває, і вже тепла річкова вода лоскоче її босі ноги. А прокидалася — в холодній, кам'яній труні одиночної камери, під свисток наглядача в коридорі. Той свисток та ще скрегіт кватирки в дверях починав кожний день її в тюрмі. І хотілося назавжди лишитися у сні.
І як почула вона одного дня, на початку березня, тупотіння ніг у коридорі, брязкіт ключів, гуркіт дверей, подумала: «Ось, починається моя мандрівка далека. Хоч якась, та переміна». А мали везти їх, політичних, в одну з центральних каторжних в'язниць, десь у північних губерніях. Тут відчинилися двері її камери, і мовив наглядач голосом здушеним: «Звольте іти в контору». — «Відправляють нас?» — запитала, без надії почути відповідь, бо усе, що діється в тюрмі, у таємниці великій од в'язнів тримає сторожа. «На свободу вас, політичних, відпускають. Товариші ваші прийшли — по вас…» І певна була Богдана, що це їй сниться, і хотілося, щоб довше сон щасливий тривав, щоб не обірвав його свисток наглядача. Але не свистів наглядач, а казав далі, і принижено звучав голос його: «Цар наш — уже не цар нам, уже він зрікся престолу. Усе перевернулося, усе тепер — навпаки. Будемо з вами, бариня, місцями мінятися, так жисть складається. То ви ж замовте за мене словечко, я до вас — завжди по-доброму. Дітей у мене півдюжини, мусив служить. І вам служитиму. Бо чия б власть не була, а тюрма ніколи не пустуватиме. Бо тюрма — це строгість, а власть доти власть, доки з людьми вона по-строгому…» А як прийшли вони в контору, там уже збуджені політичні гуртилися. І кинулася назустріч Богдані Хава, після суду не бачилися вони: «У Пітері — революція! Вільні ми, вільні! Біля воріт тюрми робітники мринські чекають на нас!»
І обійнялися вони, і дозволили собі заплакати нишком з радощів невимовних: усе, що з ними діється, не сон. І поспішили вони до воріт тюремних, а ворота — навстіж. А за ворітьми — люду тисячі, а над людьми — прапори червоні мають. Начальник тюрми, уже без шаблі і без погон, виструнювався коло воріт, тремтячою рукою брав під козирок політичним. І кинулася до Богдани з натовпу матір її, обнімала і плакала з радості: «Скільки я по тюрмах страждала, а не думала, що доживу до такого дня». І рушила колона до центру, і мати з дочкою — попереду, узявшись за руки, ніби боялися, що їх знову розлучать. І таки розлучили, уже на міському майдані: Богдану запросили на трибуну. І піднялася вона на трибуну, наспіх збиту з дощок розібраного паркану, і піднялася вона на трибуну — в тюремному халаті і в береті тюремному, і покотилося по майдану, заповненому людьми, вдячне, вітальне «ура!». Невже це вітають її, учорашню гімназистку, уранці ще — політичну каторжанку? А де ж були ці люди, коли жандарми виганяли її з гімназії, коли судді прирікали її на довгі роки в'язниці? Чому мовчали вони тоді? Не хотіла думати про таке цього щасливого дня, а — думалося.
По той бік майдану двоє відчайдух, забравшись на дах губернського управління, збивали з фасаду дерев'яного орла. Од червоних прапорів і транспарантів, од червоних бантів на грудях стелилася над майданом пурпурова мла. Але вже минало святкове охмеління, тверезішав розум Богдани, і в натовпі мітингуючих починала розрізняти вона — людей. Робітники, солдати гуртилися на краю майдану, а тут, навколо трибуни, тісними рядами стояли чиновники в охайних формених пальтах, вишукані панянки і дами в хутрах, молодцюваті офіцери — патріоти тилу, вгодовані священики в широких рясах. І все те було щедро розбавлене сонним мринським обивательством, учаділим од несподіваних перемін у державі. Невже це задля них, ситих, і учора ще — таких задоволених владою, жертвувала вона молодістю своєю, та й життям? А над майданом лунали заклики оборонців довести війну до переможного завершення, і натовп навколо трибуни зустрічав їхні слова патріотичним «ура!». «Спокій і мир у суспільстві є гарантією свободи завтра!» — переконував з трибуни директор гімназії, який позбавив її права навчатися після першого ж сигналу охоронців престолу. І навіть поліцмейстер розчулено каявся в своїх недавніх гріхах і присягався перед народом надалі любити і захищати свободу. Протестувала душа Богдани, і кожен крик з трибуни новітніх демагогів здавався їй ще одним гвіздком, забитим у труну вимріяної нею революції. І кинула вона у натовп, коли запросили до слова: «Багатьом на цьому майдані хотілося б, щоб революція і завершилась отакою святковою демонстрацією! Але справжня революція — вона ще й не починалася. Я не вірю у єднання, хай і під червоним революційним стягом, учорашнього раба і учорашнього рабовласника! Я не вірю в революційність тих, хто хоче знову загнати солдата в окопи, на муку і смерть, а робітничі сім'ї залишити у звичних для них підвалах! Учора над нами знущалися, нас принижували, нас визискували, а сьогодні ті ж люди запевняють нас, що ми — вільні громадяни… Ми станемо вільними лише тоді, коли країною керуватиме робітничий уряд. Геть війну, затіяну капіталістами, щоб знищити найкращу частину людства — робітництво! Хай живе світова соціалістична революція!»
Голосний, збуджений гомін покотився берегами майдану, а натовп довкола трибуни тривожно мовчав. І запитала в Богдани матір, коли мітинг завершився: «Донечко, невже це ще не все і серцю моєму за усіх вас, дітей моїх, боліти не переболіти?» Відповідала їй Богдана так: «Мамо, це тільки початок. А тобі треба навчитися бачити в нас дорослих людей, а не лише дітей своїх». — «Коли доживеш моїх років і дасть тобі Бог діток — тоді тільки зрозумієш тривогу мою», — зітхнула тяжко Дарина. «Боюся, що не доживу я твоїх років, — дуже серйозно мовила Богдана. — Я — з тих, які згоряють у вогні, бо не бояться обпалити крила. І усі ми у тебе такі, хоч у кожного — власні переконання, власна стежка в цій заметілі. Такими ти нас народила, такими виховала». І не пішла вона додому, хоч як умовляла мати. І Бориса, брата свого, не хотіла зустріти, і не до бесід домашніх було. А пішла вона з товаришами своїми, і до пізньої ночі засідали вони у клубі, на вовняній фабриці, створюючи озброєні робітничі дружини. І там же, в кімнатці біля сцени, заснули вони. І снилася Богдані камера її тюремна, вікно заґратоване, столик залізний і кватирка в оббитих залізом дверях, крізь яку до камери заглядав наглядач, і не було куди сховатися од його очей колючих. І вдячна була Хаві, що розбудила її, прогнавши сон моторошний. І сказала Хава: «Самосуди у місті. Страшно це, хоч і розумієш розумом, що без крові революцій не буває, бо «дело прочно, когда под ним струится кровь», ще з дитинства у пам'яті. Данила Галая, полковника, на майдані повісили. І в твоїй сім'ї — горе нове, Богданко. Брата твого Бориса юрма в казармах розтерзала. Стріляв він, кажуть, у людей…»