То йон, вихор, і був.
Як ходила я з чумаками, теж вихори налітали стовпами високими. Як забачимо, що нечиста сила до нас крутить, так ми валку спиняємо, і під вози ховаємось, і воскресну молитву читаєм. А були й такі чумаки, що свяченими ножами у вихор кидали. Дак сидимо під возами, а воно рве, аж вози тріщать і шкури лопочуть, перекоїться, та й по нім.
І ніякий то не вихор, а по душу Несторову прилітало, бо знав йон щось.
Мо, йон відьмак який був.
Який тамочки відьмак! Відьма чи відьмак не помруть, поки стріхи над ними не знімуть, а Нестор душу віддав легко, і не торкнулися стріхи, і стріха нова була як грім.
Як закрутило, застугоніло навколо хати і свічка в руках покійного Нестора погасла, простяг дідок, що мандрівним богомазом назвався, руки над тілом Нестора, і світилися руки. І стихло все навколо хати, і свічка сама знову — запалилася. А дідка, богомаза мандрівного, уже не було в хаті, як свічка в руках покійного Нестора запалилася. Присягалися, хто в порозі, біля дверей, стояв, що не виходив дідок, а де подівся — ніхто про те не знає. Поховали тіло Нестора на Вишневій горі, над Невклею, бо на кладовищі отець Серапіон ховати його заборонив за супротив Богові, коли на крилах із дзвіниці літав. Пізніше стало тісно на землі не лише живим, а й мертвим, і розповзлося гробовище по Вишневій горі, а перший був Нестор.
І голосила Уляна жалісно над тілом Нестора, аж люди всі дивувалися, бо з примусу за нього ішла. І вертали люди із Вишневої гори сиротами, навіть ті, хто не знався з ним близько. І мовив отець Серапіон злостиво шкільному вчителеві, прийшовши на урок Закону Божого: «Слава Богу, книга єтого богохульника Нестора закінчилася». А учитель відповів на ту його злостиву мову: «Книги таких людей із кончиною їхньою не кінчаються, бо вони довго живуть у пам'яті людській, обростаючи легендами». І гнівний був отець Серапіон за ці слова на вчителя, аж поки й не поїхав учитель із Пакуля.
І був знак уночі, як поховали Нестора: зоря покотилася по небу і розсипалася над Пакулем, над Невклею, над полями і луками дощем вогняним, — і всі дивувалися.
Погодєй пішла Уляна в економію жито жать і дочку, ще цицькову, з собою взяла. Як годувала свій габелок під копицею, вийшов із Страхолісся на стерню вовк і дивився на Уляну з дитям скучними очима. Ворухнулася в душі Уляни жалість до вовка, кинула вовкові кусник сковородника, що дитяті жувала. Вовк глитнув того кусника і перекинувся на Мартина Волохача.
Страшкий йон такий був — худий і зарослий.
А добра в очах уже тади не було, ой не було, вовчі лупавки у яго осталися, і весь як притьопаний.
Гомоніли довго у Пакулі, що теперечки йон із Уляною Несторкою зійдеться, хоч яна й удовка, але маладьонка з неї ладна була, природиста.
І порога Уляниного йон не переступив, а посватався восени до Килини П'явчиної.
Дак за нею ж яке дарованя батько дав!
І пов’язала рушники Килина.
Одкупив П'явка для молодих землю у баронеси, під Круковою горою, і хату, як дзвін, поставив.
Під Круковою горою, на хуторі Несторовім.
І було все так, як у пам'яті людей відклалося.
Із Книги днів
Се свідчу я, Нестор Терпило, той, що гомонів із самим Богом на небі, як із людякою, і знову на землю повернувся віку добувать: Краю нашому і Пакулю в Краї літ без ліку. І думка моя така: ще не було ні землі, ні неба, тольки тьма, а Невкля була, і Пакуль був.
У кого голова на плечах єстяка, той урозуміє.
І запитав мене Бог, як прийшов я до яго на балачку: одкуль ти, Несторе? Я й гомоню: я з Краю, де річка Невкля, і болото Замглай, і луги Сиволозькі, а за лугами ліс, що Чорним зветься. Полагіднішав Бог з лиця: «Усі ви, люди, там, у Краї, онуки мої та правнуки. Бо жінки у вашім Краї здавна вельми красні. І від сотворіння світу літали сини мої з неба до жінок ваших і любили їх». Се я від Бога чував і тепер свідчу у Книзі днів. Ще баба моя розказувала, а бабі — бабина баба: було таке, літали сини Божі з неба до Краю і кохали молодиць та дівчат, поки прапрадіди наші не стали їх перепинять та пір'я з крил дерти. Траплялося, запопадуть де-небудь на перелазі, чи й під стогом, чи й на горищі сина Божого з маладухою, то так обскубуть, що заледве злітає йон із землі та вибирається на своє небо, а калі й Бог підсакою помагав. Дак стали далєй трохи пужаться і менше літать.
А ще бабина баба пам'ятала, що була в її баби та діда перина, пір'ям, наскубаним з крилець Божих синів, напхана, — у роду Терпил жінки споконвіку з лиця красні. Дак та перина, як одв'язували її од полу, вище найвищих дерев піднімалася, і прапрадід з прапрабабою мої на ній під храм у сусідні села та на ярмарок до Мрина літали. Дак прапрапрадід, а йон ще казакував, на тій перині і в Січ літав, припинав її до куреня, а сам із січовиками мед-пиво пив. Та тольки проміняв він ту перину якомусь зайдові на шкалик горілки, бо похмелитися не було чим.
Хто голову на плечах має, той урозуміє.
Ще таке з давніх гомонок. Як розгнівався Бог на перших людяк і потоп на землю послав — прибула вода прибутна, покрила вона гори Холодну, Тайницю, Жомирівку і Вишневу, що над Невклею, і все живе стерлося із землі, і тольки стоги сіна лугового плавали по воді, як хмари по небу, і люд наш пакульський на тих стогах рятувався, і все, що на суходолі, і все, що в небі літає, усе живе на тих стогах пережидало. А як навів Бог вітри на землю, і дощ з неба спинився, і стала вода спадати, завиднілися вершини гір Холодної, Тайниці та Жомирівки, ступили пакульці із стогів на землю, що висохла, і кожна звірина, і кожен плазун, і кожен птах з ними, і стали яни жить, як жили дотуль. А що було так, як розказую у Книзі днів, свідчу. Бо сам Бог мені гомонів, як балакав я з ним на небі, під хатою його на призьбі: «Люди з вашого Краю порятували живе на землі, бо вельми життя любили і віру мали в серцях, що минеться потоп, і літо й зима, день і ніч не припиняться буть. Дивився я з неба, се мені Бог гомонить, як відкрились джерела великої безодні, і розчинилися небесні розтвори, і покрилися водою всі гори високі, що під небом усім. А люди Краю вашого на стогах лугового сіна, як на хмарах, пливуть, із скотиною, звіриною, плазуном та птаством укупі, пливуть і веселі жарти правлять, наче й не зазирає смерть їм в очі. Вчув я той сміх і жарти люду вашого вчув, хоч вимерло всяке тіло, що рухалося по землі, і самі вони скоро мали буть повергнуті в безодню та смерть, а сміялись і жартували вони, і подивувався я людові вашому, що уміє сміятись і жартувать крізь сльози, горе та біль, і подумав: се листя землі, і як осиплеться воно, нащо я в світі, з ким я останусь? І зачинив я джерела безодні та небесні розтвори, і сказав: живіть та роїться на землі, не буду більше проклинати землю за людину і людину на землі, бо нахил серця людського лихий — од віку його молодого, і ще визрівати серцю людському у віках, творячи разом зі мною світ земний». Се гомонів мені Бог на небі, під стріхою його хати, і я, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, свідчу, що так і було.