Приходить у плотницьку Михаль Громницький, а йон у ті годки у сільвиконкомі сидів, і гомонить до мене: «Запрягай, Сидоре, конячку та їдь до церкви, ікони забереш. Ми з тих пережитків долівку у моєму кабінеті настелемо. Бо власть наша — висока, а долівка — низька і сира, і уповноважені з району до мене заходять». Дак запряг я конячку у мажару і поїхав до церкви. А там уже комсомолочки ти активісточки, які аж тепер, у гроб дивлячись, про Бога згадали, витанцьовують на іконах, як дикі люди, і палити збираються. Дак я повну мажару тих ікон набрав. І другодні вистелив я іконами долівку в кабінеті голови сільвиконкому, кой-де підтесав, кой-де планочками скріпив. Як забивав цвяхи у образ, очі заплющував, просив прощення в Господа: робота є робота, за неї мені трудодні пишуть.
Дак сперва, покуль не вичовгали, аж сяяла підлога тая. Михаль Громницький ступив хромовими чобітьми на лиця богів та апостолів святих і — аж засміявся, такий був задоволений: «Ну що, Сидоре, достойніший я од богів?!» — «Хтозна, — одвічаю обережненько, — як яно буде з нами тамочки, на тому світі, мо', і ио нас отак ходитимуть…» Йон як визвірився: «Дурень ти неграмотний, і лікбез тобі не поміг: ми той світ давно одмінили властю своєю!» А залишалося ще трохи ікон, дак Громницький мені і каже: «Цими — вистели стежку, од ґанку сільвиконкомівського до вулиці, бо за постолами грязюку у кабінет заносять». Моє діло плотницьке — вистелив я тую стежку іконами. Вистелив я тую стежку, і усі ми по ній ходили, ніхто не обминав. І досюль по ній ходимо, по стежці цій, — ось я про що! І що б та хто не гомонів тепер, хто б не шукав винних за теє, що ми в такую жисть забрели, хай очей не ховає і не одбрикується: усі ми на тій стежці були, кожного з нас сліди там єстяка. І нікуди не літала церква пакульська, а як і відлетіло що навік — то душі наші. Відлетіли яни, душі наші, як птахи в тепличину, а туточки, на землі, самі тіла смердючі наші годки свої одживають…
А я вписую до Книги днів про гріх свій великий, щоб у землі сирій легшей було лежать, бо вже мені скоро. Починалося сеє ще в колективізацію, і хай хто про голод тридцять третього тепер плаче, згадає хай, як йон дотуль жив. Булося нам з чоловіком та дєтками бідненько, бо ми, тольки побралися, на своє дворище перейшли і стали розживатися. Чоловік мій ні в що сеє не встрявав, був до властей слухняний, як дитя. Сказали нам записуватися в колектив, йон скоренько і записався. І нас не чіпали. А хто не записався та хто багатшенький трохи був, добро тих розтягали, а самих у Сибір вивозили. Вивозили їх лютої зими, на голих санях. А Настя Цабекало упросилася, щоб з другою валкою, бо ось-ось родити мала. Дак дозволили Насті. Але вигнав її Громницький із хати свекрової, вікна й двері дошками забив. А пакульцям наказав строго: «Хто сього класового ворога до себе притулить, того ми роздушимо, як вошу!» І бродила яна по селу наче примара, носила живіт свій високий од порога до порога, а люди очі і душі свої на сім замків зачиняли, боялися властей строгих. І приплелася Настя до нашої халупини, уже увечері, на печі ми сиділи. У вікно яна стукала, просилася впустити, бо вже їй погано вельми. А чоловік мій на каганчик дмухнув: «Тепер врем'я такеє, що кожен тольки про себе та дєтву свою думать мусить». І хоч лопалася душа моя од жалю до Насті, що дитя доношувала, але послухалася я хазяїна мого. А на вигоні, де колгоспний двір, скирточка соломи стояла. Дак Настя під тою скирточкою і народила уночі. А морозище такий, що земля тріщала. І замерзла Настя, і дитя її замерзло, під скирточкою. Уранні прийшли конюхи по солому, а Настя уже — наче камінь, і дитятко коло грудей її холодних — мертвеньке.
А увечері вертається хазяїн мій з колективу, ватника свого старого під рукою несе, а сам — у кожусі доброму, з коміром вовчим. Дивлюся, а се — Настиного свекра кожух. У мене й серце зайшлося. А хазяїн мій і каже: «Розпродував Громницький майно розкуркулених, дак мені, на дармовичку вважай, кожушок попав». Я заплакала та й кажу йому: «Ой чоловіче, не в'їдемо ми у рай на дармовиці, досюль ми тольки на мозолі свої надіялися». Аж так яно і получилося, наче наврочила я. Як прийщла на людяк придуха, хазяїн мій зробився наче свічечка воскова і догоряв. Уже йон у поле не мав сили ходить, а ходив на колгоспну кухню і столи лизав, за якими люди, які ще робили, свій черпачок викового супу проковтували. А як зліг і вже не підводився, нашіптував до мене: «Зніми, жонко, з мене кожух, зніми, жонко, кожух, бо йон мене душить…» А лежить на полу голому, у самій полотнянці! І так йон тим кожухом бідкався, покуль і душечка не одлетіла.
А я — оклигала якось і дєткам своїм не дала померти, щавликом та лободою жисть у тільцях їхніх піддержувала, покуль і колосочки завосковіли. І на ноги я їх поставила, дєток своїх, і в світ широкий, на власний хлібець, таки ж легшенький, анєй у колгоспі сьому, випровадила. Хвости волам ніхто не крутить, по городах проживають, коври, телевізори покупляли. Ще й хазяїна судьбина мені послала, після війни останньої. Калічений на фронті, правда, на обидва вуха глухий, зате — не питущий. Дак і йон, хазяїн другенький мій, уже на тому світі давно, а я усе живу. Совою живу, у халупині своїй, на краю села. Як помру серед зими лютої, то й пацюки з'їдять, покуль через сніги хто живий доплететься. Дак живу я то живу, а душа моя — колотиться. Тольки синичка яка у шибку постукає, чи листок сухий по вікну шерехне, чи вітер об скло спотикнеться, а мені — усе Настя із животом високим привиджується. Я уже і на Вишневу гору сходила, коло могили її наколішки стояла: «Прости мене, ради Бога, Настюню, не ходи до мене, не гризи душу мою, яна і так пам'яттю больна…» Але не помоглося, і вже, видать, не поможеться, буду я і на тому світі тяжкий гріх свій спокутувати…
Пече печія мене коло серця мого, і вже ніколи не одпустить яна. І вписую я сеє без надії, що легшей мені зробиться, а вписую, щоб знали завтрашні людяки, як тяжко ми горювали, і не доживалися до такого. Хазяїн мій — на Біломорку попав за неуплату. І написав йон одтуль письмецо єдине: добре нам туточки живеться, норму я виконую і перевиконую, грамоту мені дали почотну, і їсти усього хапає… і болєй не було од його ані словечка, ані вісточки, наче крізь землю провалився. І зосталася я без хазяїна свого дорогого, тольки й радості лишилося, що синок наш, Іванко. А як прийшла придуха на людяк, і мерли люди з голоду, а дєтва осипалася з дерева жисті, наче зеленки літа гарячого з яблуні, потерялася я умом своїм куцим. Про себе я і думать не думала, а тольки думала я, як хлопчика свого спасти. А йому уже животик набубнявів і ніженьки пухнути стали, і плаче яно, голодне, удень і вночі: «Мамо, хлібця! Мамо, хлібця!» А де ж я йому візьму, хіба од себе одріжу?! вже сама я стала на силі підупадать, уже самій мені голодна смертонька у очі заглядає. А як помру, думаю, і яно поклигає деньок який у хаті порожній та й сконає? І — рішилася я з дурної голови, хоч сердечко мені ой і боліло. І узяла я синка свого на руки, і поплелася з ним полями-лісами, бо на дорогах тади міліція стояла і не випускала нікого, поплелася я у Мрин далекий. Далеким йон мені видався, бо я уже ледве ноги тягала. А був у Мрині тади притулок дєтскій, і я знала, люди мені розказали. Ще темно було, як прителіпалася я у Мрин з дитям своїм на руках. І була я в безпам'ятстві повнім, бо такого б не зробила, калі б в умі своїм була. І спав на руках моїх хлопчичок мій, до грудей пригорнувшись. А коло притулку прокинувся йон і питає: «Куди се ми, мамо?» — «До таточка рідного, до таточка, синку, — шепочу. — Ти ось туточки посидь трошки, а я — татка покличу…» І посадила я його коло воріт притулку дитячого, поцілувала в голівку і пішла одтуль, скольки сили було.
І доплелася я до базару мринського, а вже розвидніло, і там люди голодні покотом лежали. Хто ще живий, а хто — уже й мертвий. Тамочки я звалилася, і вже мені руки й ноги одняло. І вже по лицю моєму розпухлому мухи повзали, уже мене доїдали. Але ішла на базар сестриця моя, яна тади у Домонтовича служила, комісара, з яким Уляна Несторка синочка колись прижила. Дак ішла на базар сестриця, пізнала мене та й питає, плачучи: «Тьотю, а чи ви ще живі?» Розплющила я очі, а вже очі мені злипалися перед сном вічним, та й шепочу: «Луччей би я уже вмерла…» Дак яна якогось дядька з підводою найняла, привезла мене до Мар'їного гаю, де комісар, у домі Листопадів, проживав на старості. І завела мене сестриниця до саду, а в кінці саду — повітка, і там мене поклала. І одходила мене об'їдками зі столу хазяїнового, бо в Домонтовича було що їсти, було що пити. Йон у повному комунізмі од властей перебував, покуль власті до нього не перемінилися.