Книга жертвоприносінь
…І волав до Бога отець Олександр, батюшка пакульський, в олтарі, перед розп'яттям святим колінкуючи: «Господи, що ж ти робиш зі мною, слугою твоїм, вірнішим од пса?! Хіба не возносив я хвалу тобі денно і нощно у храмі сьому? І так чинили і дід мій, і батько мій, які в обителі твоїй давно спочивають. А хіба не схиляв я до слухнянства покірного перед престолом твоїм небесним, молитвою і словом пастирським, грішні душі людяк пакульських, од малого до старого? Чим же завинив я перед тобою, що караєш мене так тяжко, так невідступно? Була у мене земелька, сто осьмух, найкраща в селі земелька, хоч скибку маж. Одібрали її од мене злидарі пакульські дармово, ніхто й не подякував. А тую ж земельку ще мій дід та батько наживали по клаптику, служачи у храмі Божому, пасучи люд пакульський, як добрі пастухи — череду. Було на дворищі моєму семеро корів гладенних, голандок, і бугай породний був. Сам пан Журавський на корів моїх заглядався, а йон у хазяйстві толк знав. Не випускав я корів своїх у череду обчу, а челядника тримав, щоб тольки за коровами йон ходив. Де тепер корови мої гладкі, на молоко щедрі? Бугая породного німчики з'їли давно, корівок — ревком реквізував, і стоять вони по хлівах босаків лінивих, п'янчуг пакульських, по коліна в гною. Було у мене щогодика курей десятків десять, пташницю я наймав, дєвку сільську, кошиками вона яйця до комори моєї носила. Нема уже курки на дворищі моєму ні одної, не заквокче уже квоктуха і півень не запеє: похапали їх, порізали — солдатики та злидні сільські. Було у мене овечок дюжини дві, добренні овечки були, мішки вовни настригали з них наймити мої. Де тепер тії овечки? Поїхали вони в Пітер більшовицький, між зуби тамтешніх пролетарів голозадих. Була у мене молотарка кінна, німецька, де тепер молотарка моя? А де коні мої пишногриві, уходжені, упасені? Порожня стайня на дворищі моїм, і стайню комбід розтягає, щоб з колод дубових, за кровні грошики мої у пана куплених, клуб для грищ своїх безбожних скласти. А коні мої — під червоними комісарами по воєнних полях скачуть. Мені ж, слузі вірному твоєму, Господи, залишили осля придохле. І їжджу я тепер на осляті тому од хати до хати, од хутора до хутора, куди мене позвуть, як ти, Господи, коли до Єрусалима з'явився. Але ніхто осанну мені не вигукує, а сміється з мене, пастиря, сірома кожна. Бо убожив ти мене, як останнього. І уже я — ніщо, уже я — курява вулична під постолами пакульців, хоч учора ще був заможний і усіма поважаний. Нащо ж ти, Господи, учинив так зі Ніною?!» Але мовчав Бог.
А що ж було тому Богові і одвічать, калі наш батюшка скупердяй, дерилюд і кліщ на тілі людяцькому був усю жисть свою? На вустах його — молитва солодка як мед, а в грудях замість серця — п’ятірка золота. І попадя його не луччей до людяк була. Уже сеє убивсто почалося, сяя ж революція, а яна в моєї матки нерозумної золоту п'ятірочку на бомажку виміняла. А кому треба була познєй тая бомажка? Паперовими грошима стіни погодя обклеювали. А за золото, калі ми з голоду пухли, у торгсині усе геть було. А ще ж у кого— п'ятірки, тих не дурили, а сережки золоті, було, так зважать жидки, що хоч сам ще й доплачуй їм. Я золоту п'ятірочку часто матці своїй пригадувала. І той же — батюшка. Калі гробки в селі, підводами йому у двір калачі та буханки з могилок возили, а йон — свиней та корів годував. А був у нас у Пакулі Федот Темний, убіж, звісно. А Темним його прозивали по-вуличному, бо погано бачив. І узяв той Федот, се уже в розруху, у попа з підводи пару калачів. Отець Олександр хутенько поскаржився громаді. І привели Федота на розправу, і батюшка прийшов. А та-ди ж усе самосудом робилося. І як же той бідний Федот просився у громади! Сходка, правда, й шуміла: «Помилувать каліку!» І ми, баби, плакали. А отець Олександр надувся, як сич, словом не заступився за каліку, наче так і треба, наче сеє по-божеськи робилося. А П'явка давай лупить Федота прикладом, на очах усієї громади. Федот Темний тікати почав. А П'явка на коні. Догнав його у вуличці і розвалив ружжом голову. Дак через те і мовчав Бог, калі самому батюшці на цьому світі мулько зробилося.
…І волав до Бога отець Олександр посеред дворища спорожнілого біля мертвого тіла дружини своєї, солдатами за слова сердиті встреленої: «Господи, прости дурість мою і черствість серця мого, ожирілого на хлібах пишних, парафіяльних. Прости, що дорікав тобі нерозумно за розор хазяйства мого. І корови, і коні, і вівці, і кури — усе те минуще і набутне, усе те — лише порохнява на тілі моїм грішнім, що його змив дощ гніву твого. І чистий я нині перед тобою, Господи, очищений гнівом твоїм. Але ж нащо, за які гріхи далєй караєш мене, Господи?! Було два сини в мене, як два дубочки, і дочечка була. Дочечка од дифтеріту за три дні померла, хоч молився я гаряче біля узголів'я її, волав серцем батьківським до тебе, Господи. Большак мій із гетьманцями пішов, і убили його за Києвом, під Мотовилівкою, і де могила його — не знаю, не відаю. І за віщо йон головою молодою наклав на полі бою, не відаю теж. Бо усі вони, молодняк, тепер — за вільну Україну, але різними стежками до неї ідуть. А коли перехрестяться стежки їхні, убивають одне одного хужей ворогів лютих. Менший син мій у семінарії навчався, мріяв я парафію йому передать, коли до себе покличеш мене. Тольки ж як подув вітер більшовицький, одрікся йон і од Бога, і од батька з маткою, шкіру сатанинську одяг — у шкіряне галіфе вскочив, і не навертається йон на дворище своє, де пупа його закопано, забув досюль, як і звать родаків його. І зосталися ми у світі жорстокому, над яким бурі гуляють, у човнику хати своєї, як серед океану, зосталися ми удвох з супружницею моєю дорогою. Ще були ми з нею у літах молодих, коли благословив ти супружество наше, і надіявся я, що віку доживатимемо разом. А тепер і її забрав ти, Господи, забрав радість мою останню, надію мою, притулок мій єдиний. І залишив ти мене однісінького, яко перст, серед лісу темного людяцького, нескосирного до сану мого священницького. Господи, якщо ти є, а ти — є, не оскверню я душу свою сумнівом, — поверни її, Господи, до жисті, дай їй дихання нове…»
Але мовчав Бог.
Се ми тади у Крутьках проживали. Батько з миколаївської війни без руки повернувся. Без руки повернувся, зате навчений більшовиками на фронті, як людей щасливими зробить в один день, як п'ятьма хлібинами тисячі нагодувать. І тольки про сеє йон говорив та думав. І молився йон новим богам, а старих богів, разом з іконостасом, у печі спалив, хоч матка й плакала. А я змалку малював добренно, мо', і луччей би малював, як оті картинки, що їх на базарах тепер продаю, калі б у науку яку оддали мене. Але не оддали мене, а не оддали мене в науку, бо треба було комусь матці по хазяйству помагать, а я у них — большак. Батько ж болєй про вселюдський рай дбав, аніж про господарство, та й без руки йон. І ось перемалював я з газет на дошки липові портрети вождів світового пролетаріату — Леніна і Троцького. І намалювалися вони яко янгелочки, великоочі, щокаті, тольки крилець їм і бракувало. І висіли тії портрети на покуті, де в хатах інших людяк— ікони. І батько здоровкався до них щоранку, як до живих, а вечорами розказував, що йон зробив за день у Крутьках для перемоги світового пролетаріату. Якось, на початку осені, се уже, мо', в годі двадцятім, молотила матка жито на току, коло хати, а я за полукіпком кислиці перебирав. Перебираю я кислиці і чую — перестав грати ціп і матка з кимось гомонить. Виглядаю я з-за снопів, аж се з маткою худющий, косматий старець розмовляє. І каже йон: «Не впізнала ти, молодичко, мене. Та я і сам би тепер не впізнав себе. А єсть я — батюшка пастви пакульської, отець Олександр. І вертаюся я до Пакуля з тюрми мринської. А ніс я там наказаніє од Господа і людяк три місяці і сім деньків тяжких. І охляв я геть на харчах казенних, і вже не доплетуся до дворища свого, калі ти мені, Христа ради, окрайчика хліба не подаси і кухлик водички не наллєш». Дак матка повела його до хати, і я — слідком. Тольки переступив піп через поріг, упав на коліна, поповз до покута і хреститься та молитви нашіптує до вождів світової революції, на липових дошках мною намальованих. Бо вже йон і на очі слабий був. Лак я не стримався, пирхнув, матка ж за поріг мене виштовхала. А увечері вертається батько, я йому і розказую, як піп пакульський на вождів світового пролетаріату молився. Дак батько почав матку лаять, що яна класових ворогів підгодовує. А матка йому і каже: «На лобі у нього не написано, що йон — класовий ворог, а написано — що жива людина і їсти хоче. А хто зна, мо', ще й ми колись попідтинню старцюватимемо у комунії твоїй…» Дак яно ж так і получилося, але про теє луччей не споминать — хочу ще трохи пожить, подивитися, що яно далєй з людяками буде.