Київ і Мрин розбудовувалися, а там і до Варшави недалеко, ринок для збуту цегли обіцявся бути добрий. Штома нахвалявся майбутніми зисками, Наталія слухала захоплено, та й Опанаса ті нахваляння не залишали байдужим: глина, пісок та вода — і такі гроші. «І для селян буде непоганий заробіток, удома, вважай, а не десь у чужих, далеких степах», — виправдовував свою небайдужість. Але Штома різко заперечив: «Литвини із сусідньої Білої Русі — ось дешева робоча сила, і безвідмовна». І заводив уже розмови про винокурню, щоб будувати в селі. І виписував жниварки з Німеччини та парову молотарку. І погоджувався Опанас з усім, бо робилося все на капітали, які Наталія принесла як придане. А як привели в економію корів породистих, наказав управитель обгородити вигін, хоч досі пакульці своїх корів на вигоні пасли.
І прийшли селяни до пана із скаргою, але не вийшов до них Опанас, а вийшов Штома. І сказав управитель громаді сільській: «Тепер ви вільні, кріпосне право давно ліквідоване, тож самі про себе мусите дбати, не сподіваючись на панські милості. Панське є панське, і зазіхати на нього я не дозволю. І борги в економію треба віддавати, бо завинило з вас багато, і все у книгах записано. А я, управитель, лише слуга панський і мушу дбати про вигоди панів Журавських, за це мені гроші платять. А часи настають нові — часи раціонального господарства з оборотним капіталом, машинами, промисловістю і всілякими іншими новаціями. Хто цього не зрозуміє, той із торбами по світу піде, хоч би і паном учора ще був. І в економії мені відтепер потрібні не селюки-поденники, а дисципліновані, слухняні робітники. І нарік уже не здаватиметься панська земля в оренду, як було досі, бо вводжу я раціональні сівозміни». З тим і розійшлися люди. І казав Штома до Опанаса: «Час вимагає не мрійників, а ділових людей». І схвалювала його слова та вчинки Наталія, а Опанас мовчав.
Восени відкривали нову школу, і це була радість для Опанаса та Дарини, яка мала намір вчителювати в ній. Освячував школу отець Олександр, син отця Серапіона, який зістарився і передав паству свою у спадок. З учбового округу приїхав на відкриття школи сам попечитель. Все обійшлося б, але учні заспівали українських пісень. Попечитель обурився так, що не залишивсь навіть на урочистий обід з нагоди відкриття школи. Наталія була прикро вражена і дорікнула Дарині, яка займалася з дітьми, що та заграє з темним хлопством. «Се хлопство тримало і тримає нас на світі, а якщо воно темне, то тільки ми, просвіщенні, у тім винні», — різко відповіла Дарина. Наталія образилася і пішла у свої кімнати. А Опанас розривався між дружиною і сестрою. «Я тебе розумію, як, можливо, ніхто інший, — обережно казав Дарині,— але ж ми повинні бути свідомі того, де ми живемо і хто ми. Малоросійська пропаганда нині суворо переслідується, кожне українське слово сприймається владою як заклик до бунту, і владу, врешті-решт, можна зрозуміти — йдеться про цілісність єдиної і неділимої… Крім того, ми з тобою перебуваємо під недремним жандармським оком, інцидент може мати наслідки, у першу чергу для тебе і для мене…» — «Тебе, брате, перелякали на все життя», — зітхнула Дарина, і не мав Опанас що їй заперечити, бо в глибині душі знав: це правда.
Як підморозило, вигнали пакульці коней своїх на панські озимі, досі так робилося. Побачив управитель і послав об’їждчиків, щоб загнали сільський табун у двір економії. Прийшли люди по коней своїх, а Штома розпорядився: з кожного штраф брати. І плач стояв по селу, і просили-молили мужики управителя, щоб змилостивився, але невблаганний був Штома. І покликав Опанас управителя до себе в кабінет, і радив йому пожаліти селян, бо звідки у них гроші на штраф візьмуться, хоч би подушне було чим заплатити. І відповів йому Штома так: «Не думайте, Опанасе Михайловичу, що перед вами чиновник безжалісний, глухий до стогону народного. Замолоду, ще в гімназії, і я дещо почитував, і з Писарєва, і з Герцена, і прокламаційки вже тоді по руках ходили… І сам я з походження стану невисокого, мужика не лише з книжок знаю. І, може, через те я емоціям не піддаюся. Мужика нашого задля його ж блага треба привчити до порядку, іншого шляху до економічного прогресу суспільства нема. Якщо ж я хоч раз відступлюся, мужики сядуть мені на шию. Або розрахуйте мене, або, будьте ласкаві, не втручайтеся в мої господарчі розпорядження». Наталія зайшла до кабінету і сіла в крісло, біля якого стояв управитель. І відчував Опанас, що стіна незборима перед ним. А увечері Дарина сказала, що завтра від'їздить у Рогощу, там вчителюватиме, бо не хоче жити під одним дахом з людьми, які збиткуються із селян, хоч замолоду страждали за прогресивні ідеї. І не мав як виправдатися Опанас.
І від'їхала вранці Дарина з дочкою, навіть не попрощавшись.
Була пізня осінь, сіялася пороша. Опанас цілі дні метлявся по полях, полюючи зайців, бо схолодало для нього в домі. Давно уже не почувався він таким самотнім. І перестрів за селом Уляну, що сіно везла. І кинувся до неї в надії, що рідна душа — ось вона, і заговорював, але мовчала Уляна, як німа. І зрозумів, що не пробачила йому і не пробачить. І кружеляло вороння над ним чорним крилом, і стріляв він з розпуки по воронню, але не влучав, бо очі сльозилися. І вже недалекий був Опанас від того, щоб власноруч обірвати земне життя своє, але порятувала його забаганка дружини конче їхати до Італії, де й клімат для неї підхожий, і народжувати хотіла під наглядом тамтешніх лікарів. І зітхнув Опанас легко, озираючись із Чумацького шляху на село, що лежало внизу у снігах.
Хіба це перші чи останні ілюзії в житті, з якими доводиться прощатися? Хіба життя людське не з таких прощань зіткане? На цю чи наступну весну, але він повернеться і все почне спочатку. Не бабрання в землі, для цього, врешті-решт, існує управитель Штома, а діяльна, свідома високої мети робота у земстві — ось шлях для нього, дворянина, інтелігента. Тільки там, а не деінде, він буде корисний для простого люду. І робота ця стане змістом його життя на всі наступні роки, скільки й судилося ще прожити.
І відкрився його очам хутір Семирозумів у подолі засніженої Крукової гори, ніби мальований пером на білому аркуші паперу, і крайня од вигону хата. І вийшла з хати жінка в кожушку, з дитям на руках, і то була Уляна із сином його, — не так побачив, бо далеко, як серцем відчув. І хотілося йому вистрибнути з саней, з-під теплої повстини, і бігти по сніговому насту — по косогорах, через вирлища ярів до жінки з дитям біля причілка хати, і впасти на коліна, і мовити: «Уляно, пробач, я не розумів щастя свого». Але той напад слабощів тривав коротку мить. «Ефектно, романтично, але — смішно. Своєрідний рецидив молодечої хлопоманії…» — подумав з холодною тверезістю і, опанувавши себе, одвів очі та заговорив до дружини про далеку сонячну Італію…
Дак се йон як поїхав у ті чужі краї з жонкою, тольки яго і бачили в Пакулі.
Як йон куди не поїде, там йому і пить, і їсти, і дах над головою, чого так не їздить.
А в економії Штома з людяк сльозу вичавлює, а грошики панові Опанасу в кишеню течуть.
Се правда, яни болєй у Києві та Пітері проживали, анєж у Пакулі.
А баронесу стару ховати у Пакуль привезли, так яна захотіла, се я помню, двоє дєток у них уже найшлося.
Се, мо', тади мого свекра пан Опанас у своєму лісі з порубом застав. Дак свекор упав на коліна: «Простіть, пане, вугол у хаті прогнив, одроблю, тольки уряднику не видайте!» — «Не видай і ти мене моїй жонці, що тебе простив», — тольки й одказав пан та й од'їхав.
Душа до людяк у яго лежала, тольки жонка крутила ним як хотіла.
А далєй батюшка в церкві кажуть: «Цар помер!» Було се під зиму якось. Лак. пани швидко зібралися і поїхали, болєй ми пана Опанаса і не бачили живого, а бачили мертвого, як хоронить привезли.
Дак жонка його і для годиться не заплакала, стовпом сухим біля гробу стояла. А Уляна Несторка хоч не пішла, а у себе в дворі так голосила, аж скумасно чуть було.
Се яна уже за Латкою була-бо чи ще нє?
А що їй Латка, як йон у неї за підстилку був?