Він ступив лише крок з ґанку назустріч юрмі, і це був останній свідомий крок Опанаса Журавського. Людська хвиля підхопила і понесла його. І він покірно віддався на волю тої хвилі, розчиняючись у народному морі і почуваючись з того щасливим. Юрма винесла Опанаса Журавського на Ходинське поле, оточене Москвою-рікою, військовим табором і буфетними наметами, біля яких людям роздавали паперові кульки з гостинцями від царя — пряниками, цукерками та емальованим кухлем на згадку про коронацію. Опиратися юрмі годі було. Опанас відчув, що задихається. Він шарпонувся в один бік, в другий, але, стиснутий пітними, гарячими тілами, скоро знесилів. Стогін, панічні крики, хрипи вмираючих лунали над полем, у задушному тумані від дихання сотень тисяч людей. Людське море згойднулося і покотилось божеволіючими від страху хвилями по мертвих і ще живих, але повержених на землю. Опанаса натовп поволік у бік військових траншей. Він ще конвульсійно перебирав ногами, але сонце вже померкло для нього. Розчавлене тіло кричало від болю, щедро змочуючи кров'ю уклінний лист до царя в кишені піджака.
А потім і біль зник. І зникло все.
Отямився він у траншеї край Ходинського поля, що досі слугувало учбовим плацом для військ Московського гарнізону. Волів би вже й не отямлюватися, бо першою думкою було: його поховано заживо. Під Опанасом і зверху лежали мертві, холонучі тіла. Але прийшли солдати й почали діставати з траншей тіла затоптаних святковою юрмою. «Цей панок ще живий, кладіть на підводу і — в лікарню», — почув Опанас і зрозумів, що йдеться про нього. Коли Журавського везли з Ходинського поля, люди в мундирах, військових — і поліцейских, похапцем засипали сліди крові. А біля павільйонів, збудованих для царя, свити його та високих гостей, незчисленний оркестр уже розпочинав святковий концерт, віншуючи царя й царицю, що з'явилися перед народом.
Помирав Опанас в убогій лікарні, у палаті, переповненій скаліченим на Ходинці людом, помирав того ж таки дня, увечері, коли цар і цариця відкривали першим контрдансом розкішний бал у французького посла. Помирав він при свідомості, з гірким і тверезим розумінням, що життя не вдалося, і хотілося Журавському почати життя спочатку, але сил на нове життя уже не лишилось.
І в останню мить перед його внутрішнім зором з'явилася не дружина Наталія, і не діти його, такі схожі на дружину, і навіть не сестри, які ніколи його не розуміли і яких ніколи уповні не розумів він, а з'явилося засніжене поле і ніби мальовані тонкими графічними штрихами по білому Несторів хутір, Уляна з дитиною на руках біля своєї хати. І він, Опанас Журавський, легко та молодо стрибнув із саней, застелених ведмежим хутром (щось гукала гнівно услід Наталія, але він навіть не озирнувся), і побіг через засніжене поле до Уляни, на хутір Несторів. Але сніг був глибокий і сипучий, сповивав ноги, виснажував, аж поки не впав Опанас серед поля обличчям у холодний білий сніг, що з білого ставав чорним…
Із Книги днів
Усе, що до Книги днів про Гаврила Латку ранєй уписано, — лепети сєльські. А було так, як я свідчу. Бо сам Гаврило мені гомонів, як ми з кумом моїм Сидором Воловиком стерегли його в зборні, а солдати на Вороновій горі землю довбали, шибеницю ладнаючи. Сидора Воловика Латка, поки в селі верховодив, обидив кріпко, клуню його із збіжжям спаливши. І закипів Сидір лютою ненавистю до власті його, і утік із села, коли мироїди тікали, хоч був нерівня їм, а повернувся разом із військом царським. Я ж підгавкував Латці на сходах, покуль по-яго в селі рабілося, хоч і не брав рушниці до рук, а тольки ждав, коли йон мене земелькою наділить, бо люблю я її, земельку, любов'ю великою, що казать, на хліб мазав би її і їв, калі б яна була у мене. А як зачорніло військо на горбах околишніх і стрільба почалася, пойняв я, що не буде по-Латчиному і не діждатись мені землі Горіхової, хіба дєткам моїм. І узяв я хлібину скоренько, рушником обгорнув і пішов вздовж річки Синявки, а там вільха рясна, військам назустріч. І зустрів я начальників військових хлібом-сіллю, гріхи словесні свої замолюючи, і ще кілько пакульців зі мною. 1 привітили мене начальники військові, бо покору являв. І сказали яни, щоб помагав суд чинити над зачинщиками, і помагав я. І спитали яни, де Гаврило Латка, і показав я Гаврила на церковці, хоч і не ховався йон. І стеріг я з кумом своїм Сидором Воловиком Гаврила, як присудив яго суд скорий до смерті. І не мав на мене зла Гаврило Латка, хоч я тричі одрїкся од нього, як святий Петро од Спасителя. І розмовляв йон в останні часини свої зо мною як із людяною, хоч я сам себе совістю мучив і досюль мучу, і казав я йому на своє виправдання: «Табє, Гаврило, помирать, а нам з кумом далєй жить треба, і дєток у нас із кумом по добрій череді, а ти своїх схоронив уже в краях далеких». Але ніби не чув йон балачки моєї, а все гомонів та гомонів до нас і нагомонітися не міг, про своє розказуючи. І що я почув тади од Гаврила Латки, те без ніяких химер уписую, а кум мій Сидір з того світу потвердить.
Був Гаврило із погородніх, латки землі, окрім грядки біля хати, не мав, а дітей мав шестерко. І був йон по вуха в нужді. А норов йон мав гордячий. І підсміювалися на колодках мужики, хто проворніший у жисті, з Гаврила Латки. Прийшов йон раз із колодок, розсерджений на мужиків, сів на призьбі в самотині, а вже смеркло. І сказав йон, у великому розстрої перебуваючи: «Бог чи сатана, хто із вас вчує, загляніть осьдечка у душу мою!» І явився йому Нестор Семирозум як живий, а вже мертвий був і на Вишневій горі похований: «Што ти хочеш, Гавриле?» — «А від кого ж ти посланий з того світу, бо сам тебе ховав і чарку на поминках пив, — від Бога чи від сатани?» — поспитав Латка. «Бог і диявол — вони в однім образі, се людяки з нерозум'я їх розділили, — був одвіт — І залишений я ними на землі, щоб у людяцькій жисті до пуття пойнять. А як пойму, доповім по команді вгору». — «Тяжку ти ношу узяв, Несторе, — одказував Латка, — бо ось я сам себе досюль не пойму, не те що світ увесь. Не пойму, а тольки хочу над мужиками пакульськими, що насміхаються з мене, голоштанного, гору взять». — «Буде, як ти забажав», — мовив Нестор Семи-розум і зник з очей Гаврилових. А назавтра кличе його пан Опанас, нараяний Уляною Несторкою, що тади з паном любилася і жила в помісті за ключницю. І став Гаврило Латка над мужиками, і мужики шапки перед ним знімали.
І був йон крепко недобрий до людяк.
А тади стало замало Латці влади над мужиками пакульськими, і пішов йон на Вишневу гору і там гомонів з Нестором Семирозумом, як із живим, таке од яго чув і до Книги днів вписую. І говорив йон Нестору Семирозуму: «Хочу над усіма людяками володарювать, у царських шатах величатись, щоб пани і підпанки мені вклонялися, а не в прислужниках пана Журавського ходити». Посміхнувся гірко Нестор Семирозум, люльку розкурив і гомонить в одвіт: «Хай буде, як ти бажаєш. Піди серед ночі на розходні шляхи, стоятиме на розходних шляхах віз, трьома кіньки запряжений, і коні, і віз, і все, що на возі, твоє». Пішов Латка уповночі на розходні шляхи за Пакулем, аж там і справді віз стоїть, трьома норовистими кіньми запряжений. А на возі шати царські. Вбрався Гаврило у ті шати, сів на воза, і помчали його коні над лісами-болотами у країну, де царя не було, бо зістарився і помер, а дітей по нім не лишилося. Побачили його тамтешні людяки, в царські шати вбраного, і над собою володарювать настановили. І був йон цар грізний, до людяк немилосердний, бо ще діди наші гомоніли: «Не з пана пан, а з мужика — ото пан…» Хто травою перед ним стелився — того милував, хто душу свою беріг — того скошував без жалю. І наказав йон свої патрети у красному вуглі кожної хати повісити і молитися, як перед іконою. І молилися. І наказав йон фігури свої із чистого золота виливати, — і виливали, і колінкували перед ними. Правда се чи ні, а так йон розказував. Хоч я й сумнівався, бо дядько уже був дзузлий, як я стеріг яго у зборні, а все ще собою високенний і в плечах аршин: де стольки золота узять, у якім государстві стольки золота буде?
Але все мало було Латці, ще більшого хотілося. І уповночі поїхав йон кіньми, що вогнем дихали, у карету золоту запряженими, до гори Вишневої. Ніхто з пакульців сього не чув, і тольки я тепер знаю. І говорив йон Нестору Семирозуму нахитку: «Хочу я Богом стати, Несторе, бо тольки Бог знає усі діла земні і небесні ранєй, аніж яни почнуться, і тольки Бог смерті не відає». Покотилася сльоза по щоці Нестора Семирозума, бачив-бо йон наскрізь душу людську суєтну: «Не в моїй силі настановити тебе Богом над усім живим і мертвим, Гавриле. Але в силі моїй повернути тобі подобу людську…» І пропав Нестор Семирозум з-перед очей Гаврилових, лише могила, дерном заросла, та ніч, розіп'ята на хресті, та зорі в небі, над Вишневою горою. І впали шати царські з плечей Латчиних, і розтанули, як сніг навесні, а зостався він у своєму ватяшнику драному. І золотої карети, і коней, що вогнем дихали, не стало в подолі Вишневої гори. І побрів йон до хати своєї, вибудуваної, калі пану Опанасу ще служив. Але не було вже хати, стовпом вогню взялася хата, і тольки дєтки яго бродили по попелищі. І гомонів Гаврило Латка людякам, що збіглися на пожежу: «Ось був я цар, на золоті пив і їв, а хто я теперечки?!» Од тих пір Гаврила Латку в Пакулі Царем і прозивали.