А як зазиміло, вже під Покрову, переїжджали ми по молодому льоду річку руську. А віяло таке, що з ніг на рівному збивало. Я коней за вузду вів, а всі мої, одне за одного тримаючись, вервечкою слідом ішли, а Феська останньою. А була моя Фесюня хоч і мала роками, але од роду господиня, матері й батькові помічниця. Було, половину сухарика, випроханого у тамтешніх людей, а ми вже старцювали, згризе, а половину на завтра залишить. І вхопило вітром із воза в'язочку сіна, теж вистарцюваного, і по льоду вздовж берега понесло. І кинулося яно, бідне, за тою в'язочкою навздогін, бо хоч і мале, а знало, що коні голодні, а взяти нема де. Кинулося яно за тою в'язочкою сіна та й провалилося в ополонку з головою. І наче й не було нашої Феськи на світі — під лід пішла. Постояли ми біля тої ополонки, як біля могилки, докуль і самі крижаніти стали. Я з Псалтиря читав за душу Фесьчину безгрішну мерзлими вустами. І рушили далєй, у світ білий, бо земля Горіхова мене кликала.
А ви, людяки пакульські, і сіл колишніх, і усяго Краю, не сумлівайтеся, бо я не зупинюся на половині дороги і не поверну назад, яку б плату за країну блаженних не довелося платити. І рано чи пізно, а житимемо ми з вами в Горіховій землі, як Адам та Єва в раю. Сидітимемо ми сидьма під горіховими деревами, на березі теплої річки, і слухатимемо дзвонів передзвін, і гомонки свої гомонітимемо. А як захочеться нам попоїсти, зірвемо горіха з горіхового дерева, і буде той горіх з людяцьку голову, і відкриється нам горіх, як скатерть-самобранка, і буде на тій скатертині все, чого душа забажає,— і хліб, і мед, і молоко, і донесхочу, і на сьогодні, і назавтра, і назавжди, бо горіхові дерева там ростуть, як бур'ян на наших пакульських землях, не орано, не сіяно, а з волі вищої.
А хто заскучає в Горіховій землі, кому обридне за довгі віки грітися на сонечку чи в холодочку вилежуватися, той самохіть, власними ногами на небо зійде і янголом стане. І малюватимуть з яго ікону, як із мене, калі я на царстві був.
А покуль запишіть імена дєток моїх Настусі, Наталочки та Феськи у граматки свої, як родаків записуєте, і поминайте в церкві, як те між людяк наших з давніх-давен ведеться.
Із скучною вєстю до вас ходок ваш і апостол Нестора Семирозума Гаврило, родом з Пакуля. Амінь».
А по тому літ зо три не було вістей од Гаврила Латки. І почали забувать його люди пакульські, і тільки дітям казки розказували, як Гаврило з Пакуля царем був. А ще в свята на лавочках та колодках про Горіхову землю заговорювали. Хто сміявся з давніх оповідок Латчиних, а були й такі, що вірили, ладні хоч завтра в країну блаженних їхати, але не знали, де вона, і піджидали, що пришле скоро Латка «дорожник», де все намальовано і написано. Аж на четверту весну прийшла нова вість од Гаврила Латки. І читали ту вість грамотники сільські, і перечитували, і в сусідні села передавали. І писав Гаврило Латка на пожовклих аркушах із конторської книги, узятої в економії панській, коли він за економа був:
«Людяки пакульські, і сіл околишніх, і усяго Краю!
Се знову шле вєсть ходок ваш у Горіхову землю і апостол блаженного Нестора Гаврило Латка.
Христос із учнями своїми та людяками простими гомонів притчами, і я так гомоню до вас. а ви слухайте й розумійте.
Слухайте, хто з нас, бідаків, не мріяв знайти скарб? І траплялося, що знаходили, але не давався скарб до рук. А не давався скарб до рук, бо хто знаходив яго, починав хреститися на радощах, а чорт обижався обидою великою і одбирав. А хто починав чортові за той гкарб дякувать, на того Бог ображався і одбирав, хоч золото уже в руках було. Бо скарб Бог у землю закопує, а стереже скарби дідько, чорт, так було і так буде, і кожна людяна, яка довго на світі прожила, одділить вам дещицю од мудрості своєї: «Бога бійтеся, але й чорта не гнівіть». Бо нема добра і зла окрешшньо, а є добро і зло в одній подобі, і ім'я йому — Нестор Семирозум, що був ворожбитом та характерником, а тепер вічне життя має і ходить між людяк як живий.
І не ходіть, пакульці і людяки із сіл околишніх, до церкви, і не моліться богам мальованим, бо то усе обман, а моліться Нестору Семирозуму і ще його апостолу Гаврилу Латці. А я про вас не забуду і розшукаю для вас землю Горіхову, де ріки молочні і береги медові, де людяки весь вік на сонечку гріються, з боку на бік перевертаючись, і ні про що земне не дбають, бо саме в рота падає з неба. А як Богові одному молитиметеся, на церковних іконах мальованому, чорта неминуче розгніваєте, і не дасться нам земля Горіхова, бо се той же скарб, і вже йон близько, я знаю.
Слухайте, є така річка — Обзветься. І пливли ми по ній пароплавом навесні, до города, що зветься Томськ. І усе, скольки око сягало і далєй, було у воді. І пливли ми пароплавом між верхівок дерев, а на узвишшях стояли села, по вікна у воді. І запитав я у одного місцевого, а там різних людяк пливло, і з нашого Краю теж, і з краю білоруського, і з краю лапотників, не тольки нам нова земля смачно пахне. І запитав я в людяки місцевої: «Чого се ваші села по вікна у воді стоять?» І одказав йон говором своїм: «Бо яни тут самосійні, і ростуть, як трава, такий тут грунт благодатний». І пойняв я з тих слів, що Горіхова земля уже близько, хоч ще приморожує і крига перед нас пливла, наче хмари у небі над Пакулем нашим.
Слухайте, калі села тут ростуть із землі самосійне, як трава, без сокири і рук людяцьких, чи знайдеться хто серед вас, пакульців, що досюль у правдивості моїх слів про Горіхову землю сумлівається? А для тих, хто сумлівався, ще як перебував я у Пакулі, чи буде в Горіховій землі лад між людяк, бо ніхто, мовляв, рабіть не буде, а тольки їсти і пить, а вельми хлапаки, якщо не рабітимуть, куди яни сили свої діватимуть (бо й у Пакулі, мовляв, хоч коло плуга та коси виробляються, а борони і ворота на хати хазяїв затягають для сміху), я таку притчу гомоню.
Слухайте, як брів я з жонкою та дєтками, — ще були в мене дєтки живі,— по Сибіру, забрів я в одне село, де самі кати давнєшні проживають та їхнє кодло. Поселили їх туточки ще ранєй з волі начальства верховного. І обминають село сеє людяки тутешні, як чумне, не продають їм нічого і не купують у них, і молитву святому Івану-воїну начитують, калі стрінуть кого із сього села випадком. А я ввійшов у сеє село і гомонів із катами та їхнім кодлом приязно, як із людяками добрими, бо я був на царстві з волі Нестора Семирозума і звик поважати їхнього брата вельми за службу тяжку, віддану. Без катів-бо жодне царство земне не обходиться. І яни мене поважали: роботу їм давав і пропитаніє сите.
І ввійшов я у село сеє, довколишніми людяками прокляте, і гомонів із катами та кодлом їхнім сочувственно. І одвічали яни тим самим, а вельми, як дізналися, що я на царстві побував. І Царем яни мене величали, і годували мене та жону мою Параску, та дєток моїх, — ще були тади дєтки в мене, — усім тим, що й самі споживали. І скаржилися яни на житуху свою нинішню, краще, мовляв, їм на каторзі буть, анєж у сьому селі, одкуль їм виходити не дозволено. І розказували, як ситно жилося їм давнєй, ще як службу свою катівську по тюрмах та острогах несли, бо кожен ублажити їх старався: від батога катівського у сих місцях ніхто не заворожений. А майстерність ремесла їхнього подиву гідна: батогом, як бритвою, розрізають аркуш паперу, а можуть батіг, розмахнувшись щосили, так підхопити, що папір ним неторканим залишиться.
І пожалів я катів давнєшніх та кодло їхнє теперішнє жалістю царською високою. І подумав я, ваші, пакульці, гомонки та сумліви припоминаючи, що і в землі Горіховій ремесло катів зайвим не буде. І розказав я їм про землю Горіхову, як там ситно усім буде і тепло. І звав я їх із собою, на пошуки царства блаженних, але сказали яни: «Знайдеш, Царю, землю Горіхову, дай нам вєсть, і ми прийдемо». І обіцяв я твердо не забути про них. І проводжали мене кати й кодло їхнє за околицю села, і конячку, хоч плохеньку, а дали, і їства усякого, яке самі споживають. Тож вдумайтеся у притчу сюю і не сумнівайтеся надалєй: буде лад і в землі Горіховій, як був йон у царстві моїм, коли я царював. Се гомонить вам Гаврило Латка. Гаврило Латка, якого ніхто і ніщо не зупинить на шляху до землі Горіхової. А щоб ви се пойняли серцем, а не тольки головою, розкажу вам ще притчу.