Казання про розор Пакуля
Як тічила сучка Мартина Волохача, виводив він сучку на Крукову гору, прив'язував до дерева. Уночі збігалися вовки на Крукову гору, до сучки Мартинової. Народжувала сучка, злучена з вовками, щенят із вовчими зубами. І казав Мартин усім, що се ярчуки, що їх відьми бояться і жодна відьма не прийде чужу корову доїть, коли ярчук у дворі. І купували щенят з вовчими зубами у Волохача люди пакульські та сіл довколишніх.
Помагав Гаврило Латка, уже в Уляни живучи, Мартинові колодязя копать. Опускали його на вірьовках на дно глибоке пісок та глей черпати, бо не боявся він, повернувшись із Сибіру, смерті. І оддячив йому Мартин ярчуком молодим. Сердилася Уляна, що вовка Гаврило привів у двір, але змирилась, сторож на дворищі треба, на коня розжилися, а конокради по селах околишніх не дрімали. І назвала Уляна ярчука Вовком, хоч і кривився Мартин, як почув, бо самого його Вовком по-вуличному прозивали.
На святого Андрія зібралися дівки хутірські у хаті Уляниній ворожить. Носили в роті воду з копанки на леваді, і кожна тісто замішувала на тій воді, а з тіста пампушку ліпила. І Оксана, дочка Уляни, бо вже дівувать починала, хоч літами найменша. Як спеклися пампушки, поставили низенький ослінчик посеред хати, виклали на нього пампушки, а самі на лежанку та на піч забрались. Тоді спустив Гаврило Вовка з прив’язі і сінешні та хатні двері розчинив навстіж. Ускочив пес у хату, як блискавка чорна, і тільки зуби в пащеці біліли. Виріс він з добре теля і завжди надголодь був. І злизав він пампушки з ослінчика, усі шість, як одну, і тільки пампушки, що її Оксана, дочка Уляни, ліпила, не торкнувся, наче з глини вона, а не з тіста, як інші. І дивувалися дівки хутірські, бо се вони ворожили на пампушках, хто з них раніше заміж піде. Дивувалися дівки хутірські, бо не перший рік ворожили, а ще не траплялось такого, щоб усі пампушки пес ковтнув, а одну залишив. Тоді засміялася Уляна, мати Оксанина, сміхом нарочито веселим. Засміялася Уляна і сказала, Вовка з хати нагнавши: «Готуйтеся, дєвки, заміж, а Оксана моя ще годочками не вийшла, ще дівчук вона, а не дєвка, ще їй рано про женихів думать». І ще більше не злюбила вона пса, од Мартина приведеного, а душею за дочку свою тривожилася: була Оксана вродою серед дівок хутірських як мак розквітлий у житі і все більше на Уляну ставала схожа, на ту Уляну, юну, якою вперше побачив її Нестор-солдат, з неба по крутосхилу Холодної гори на сіверський шлях зійшовши. А ще тривожилася Уляна, бо помічала: тільки-но іде Оксана її до копанки на леваді по воду, і Устим, син Мартина Волохача, за відра хапається, хоч колодязь уже в дворі. Запитувала вона в дочки, чого це Устим по воду в копанку ходить, як вода біля хати. «А йон каже, що в копанці вода смачніша, бо там джерела з-під гори Крукової б'ють», — одказувала Оксана, але ховала очі од матері, і рум'янець на щоках рум'янів, наче зоря на небі вранішнім.
Одного дня спостерегла Уляна, як Мартин Волохач зирив на молодят, що біля копанки стояли, розмовляючи. Зирив він од клуні своєї, а далі узяв вуздечку і пішов назустріч синові. Стрівся він із сином Устимом на стежці і шмагав його вуздою по плечах, наче худобину беззахисну. Шмагав він сина вуздою по плечах, а Устим із відрами в руках ніби й не чув тих ударів: не затулився і ходи не пришвидшив. І дивувалася Уляна витримці Устимовій, бо знала, яка важка і безжальна рука в Мартина. А Оксана прибігла від копанки уся в сльозах і з відрами порожніми. І сказала Уляна дочці своїй: «Не бери, дочко, дурного в голову й серце, бо й по тобі оброть погуляє. Волохачі — людяки багаті, нерівня ми їм, і на землі Устим женитиметься, а не на дєвці. А ще тобі скажу: лихі яни людяки, Вовками прозиваються недаремно. І не будеш ти ніколи щаслива за Устимом, калі б і сталося по-твоєму. Се я тобі гомоню, а я знаю». Але мовчала Оксана на ту материну мову, наче й не до неї. І питалася вночі Уляна у Нестора Семирозума, хоч і на тім світі давно був, що їй з дочкою робить. І зітхнув Нестор тяжко: «Що б ти, Уляно, не робила, а буде так, як має буть». І не сказав більш нічого.
Уже вибігала Оксана вечорами на колодки гулять, але Уляна через тин пасла її очима і, тільки стемніє, гнала додому, наче курей на сідало. Під зиму, як стала памолодь пакульська з куделями та вишиванням гуртуватися по хатах, Уляна не пускала дочки і чоботи до скрині замикала: «Рано ще тобі на вечорниці, хай дєвки самі до нас ходять, лави не просидять». І в ніч під Різдво з дівками-колядницями не пустила. Але колядники самі прийшли в хату. Співали хлопці, аж заслухалася Уляна, а тоді стали козу із сіней кликать. І як кликали вони козу, оглянулася Уляна, наче прокинулася, по хаті оком повела, двері в сінці прочинила: ні кози, ні Оксани. Вийшла вона на ґанок, а ніч місячна. І стоїть її Оксана посеред двору з Устимом, за руки узявшись, Устим у шубі вовчій, хутром наверх вивернутій, личина кози за плечима, наче каптур, а Оксана її в самій спідниці, хусточкою запнута, боса на снігу, ноги як свічечки, а руки як крильця, в місячному сяєві холодному. І страшно Уляні стало, і душа од тривоги та болю зайшлася, наче пальці на морозі, і згадала вона слова Несторові, з того світу мовлені. І подумала Уляна: «Хай уже буде, як судилося буть. Як уже буде, але її час настав, а мій час одцвів, і цвіт опадає». Відтоді не стала вона тримать дочку біля себе, і ходила Оксана на вечорниці, та досвітки, та гулянки памолоді пакульської, як дівка, що на відданні.
Возив Устим гній на гору Тайницю, де у Волохачів пайка землі була. А возив він гній парою коней молодих. І наказував йому батько суворо: «Як з гори з'їжджаєш, коней за оброть веди, бо молоді й пужливі». Як скидав Устим гній, бачив з крутосхилів гори Тайниці: ідуть берегом Білорічиці з економії дівчата, і Оксана з ними. Не став він коней за вузду зводить, як батько наказував, а віжкував кіньми, стоячи на возі. І думав він, похльоскуючи віжками коней: «Промчу повз Оксану хутчіш од вітру в полі, хай подивується». Але понесли коні його по крутосхилу. Віз торохкотів, підстрибуючи на цілику в подолі гори, де вигін починався, коні ще більш од того гуркоту харапудились. І вже не Устим правував кіньми, а коні ним правували. Промчав він повз дівок, наче вітер у полі, і спалахнуло перед ним обличчя Оксани, як зоря, що падає з неба, і погасло. А коні понесли воза на місток через Білорічицю, із дубових кругляків складений. Ударився віз полудрабком об поруччя і розсипавсь. Невидима, але дуже рука підняла Устима і кинула через поруччя мосту в Білорічицю. А була Білорічиця повна води прибутної, бо навесні се трапилося. Випірнув Устим з води холодної і побачив уламки воза на мосту, кобилу гніду, нещодавно батьком куплену, навколішки посеред дороги, з переламаними передніми ногами, і мерина з кривавою раною на стегні біля кобили, а заднє колесо котилося під гору довго, як у сні страшному, аж поки не лягло у вогкий із зими пісок.