А тади щось із ним зрабілося, перемінився геть хлопець.
У чулані під замком з тижняку, мо' і болєй, просидів, як у тюрмі, А як уже тамочки батько з нього збиткувався, сам Бог знає, ніхто того не чув, не бачив, до Волохачів люди рідко заходять, тольки рідня.
Хвалився Мартин, сама чула: «Мені що людяка, що вовк — обламаю роги і вірьовки витиму».
Був я малий, але батьку помагав уже на лузі. І ділили копиці. І Мартин не хотів жеребок тягти, а вибрав собі луччі, на око було видко навіть мені, малому. І сказав йому батько мій: «Бога бійся, Мартине, де твоя совість?» А бате-ко біля кобилки запряженої стояв. «А ось де», — одказав спокійно Мартин Волохач, схопив мого батька за поперек і кинув через запряжену кобилку на інший бік. Батько гепнувся об суху землю і застогнав. І поїхали ми тихо додому, бо зробилося батькові зле. А матка, як дізналася, ще й сварила батька: «Нащо ти з ним зв'язувався, бо ж вовк, а не людяка». А в нього, батька мого, та грудна жаба була. Дак хворість та ще болєй його взяла, з рік йон помучився та й помер.
Дак що ж ви од Устима хотіли? Молода душа — яна ніжна, як квітка, хай і норов од кодла. Побачила я Устима опосля на лузі, сіно косили: очі його погасли, і весь наче лялька вертепна, чи живе яно чи мертве, їй-бо, не добереш. А Килина, жонка Мартинова, вже так раділа! Як рабіла я в них на поденщині молодайкою, було, не нахвалиться сином: «Такеє послушне, такеє послушне дитя стало, ось що яно, батькова наука… І вже на тую злидоту, на тую підстелюху, на тую трав'янку Оксану і оком не веде. І батько теперечки до нього набагато добріший. Не признається ще, але по нім бачу: женить Устима надумав, до сільських дєвок приглядається, виважує, щоб і роботяща, бо мені самій тяжко в хазяйстві, і щоб не впорожні до нас прийшла, а й свого добра до нашого добра доклала. Я тепер часто кажу Устиму: «Бачиш, синку, хіба я тобі не гомоніла, що слухняне телятко дві матки ссе?»
А як брали льон в економії, і Оксана, дочка Уляни Семирозумихи, з нами. Сіли спочивать, а місяць над нами такий — у душу заглядає, і ніч ніжна, як шовк. Стали ми про хлопців гомоніть, саме ж молодухи, на віддані. А Оксана підвелася й пішла льонищем на місяць-повню, як сновида. А я вже знала, що в неї на серці, про Устима знала. Підхопилася я і — слідом, бо при місяці дєвка залюблена геть дуріє, що хоч може з собою зробіть. «Оксано! Оксано!» — гукаю. Аж яна і насправді здригнулася, наче розбудили її, а по обличчю закуреному, бо се ж ми льон брали, сльозини буйні-буйні течуть, і де сльоза прокотилася, тамочки наче плуг пройшов. І страшко мені на те лице пооране дивитися, і очей одірвать не можу, бо я тади ще й не знала, що такеє любить, та й мало хто з нас знав, за кого батько-матка оддадуть, ото й доля твоя, ото й любов.
А Оксана, се правда, любила Устима, ой любила…
Оджнивували Волохачі, снопи з поля звезли. І молотив Мартин із старшим сином Устимом у клуні. І сказав синові Мартин: «Буду женити тебе, Устиме, сьої осені, досить табє майовать. Зашлемо сватів до Насті Тхорикової. Дєвка справна до роботи, і сім днів поля доброго батько за нею дає, я вже гомонів з ним, і вола, і теличку». Опустив Устим ціпа і мовчав довго, далі мовив несміло: «Дак не люблю я її, батьку». — «Поживете — злюбитеся. І я твоєї матки не любив, як женився. Зате Волохачі теперечки не останні хазяї в Пакулі, а з Настиним приданим ще додасться». Нічого не сказав на те Устим. І до сутінків гупали вони в два ціпи, словом не перекинувшись. А як прийшли до хати вечерять і поставила Килина перед чоловіком миску з галушками, мовив Мартин: «Сідай, Устиме, зі мною до столу, бо мужик скоро будеш, а не хлапак. А ти, жонко, до свадьби синової готуйся, щоб було що їсти і пити, щоб бачили людяки — у Волохача гуляють, а не в злидня якого». І сів Устим до столу, і черпав він з одної миски з батьком. Тремтіла ложка в руці його, як ніс до рота, і юшка на дошки стола, воском натерті, крапала.
Відлетіли іволги та клекотні в ирій, гуртилися ластівки, щоб у далеку дорогу рушать, стелили льон у лузі під Страхоліссям і мочили коноплі в Студениці, Білорічиці та Синявці, як прийшли свати до Дем'яна Тхорика. А були старостами люди поважні в селі: Федір Канабас, Степан Цебекало та Матвій Мохнач, сусіда Волохача. Прийшли старости на подвір'я до Дем'яна Тхорика, забили в бубни. Вийшов на ґанок Дем'ян. І Федір Канабас почав так: «Ходили полювальники по Чорному лісі, за болотом Замглай, за лугами Сиволозькими. І сполохали полювальники вашу голубку та нашого сокола. Голубка полетіла з Чорного лісу та сховалася у вашій хаті, а сокіл наш зажурився. Дак чи дозволите зайти до хати вашої і пошукати голубку?» Уклонився Дем'ян, запросив гостей до хати. І Дем'яниха низько вклонялася, а Настя піч колупала. І сіли старости до столу, і пов'язала Настя рушники. А скоро після Другої Пречистої, свята храмового, і весілля гуляли. «П'ятниця — починальниця, а субота — коровайниця, а неділя — розмай-коса, а понеділок — загуби-краса, а у вівторок горілочку пити, а в середу кінці губити», — співали жінки, що шишки пекли. І як ходила молода з дружкою по селу на весілля запрошувати, заточилася на кладці через річку Синявку, шубовснула у воду і шишки у вузлику намочила. І казали люди старі, що се погана прикмета. А як наряджали гільце у молодої, упало гільце соснове, квітками та стрічками заквітчане. І казали люди старі, що не на добро се. А як одягав Устим перстень на палець молодої в церкві, випав перстень з рук його і покотився по долівці під ноги отцю Олександру, який вінчав. І казали люди старі: не жити їм разом. А ще дивувалися всі, що Устим на весіллі наче дерев'яний — за всі дні, од п'ятниці до неділі, не усміхнувся і слова до Насті не промовив, а тільки робив усе, як дружки й бояри йому підказували. А як прийшли до молодої і танцювали хлопці та дівчата в дворі, і Оксана, дочка Уляни Несторки, прийшла не кликано. І помітили люди, хто ближче до молодих стояв, уже потім оповідали: як ступила Оксана, дочка Уляни Несторки, на дворище, свічка в руках світилки погасла. І довго не могла вона свічку запалити, усе сірники гасли, а до світилки співали: «Що то за ворона стоїть край порога?..»
Дак то вже людяки напридумували погодєй.
Як погодєй, як напридумували, калі сама я дружкою в Насті була і все теє бачила й чула.
Напридумували чи ні, а Оксана таки ж прийшла до молодої. Тольки ж не незвано, як людяки гомонять, бо кликала її Настя, кликала на весілля, дівували ж бо разом, хоч і на різних кутках виросли. Опосля сама Уляна розказувала: «Сидить моя дочечка в хаті, ридма ридає, а ще як молодого повз наше дворище до церкви повели. Долей схопилася, вбралась у що кращеньке, хустку мою квітчасту, в маках червоних, пов'язала, сміється, але од сміху її у мене мороз поза шкірою: «Я, мамо, на свадьбу! Людяки гуляють, а чим я хужей?»
Скольки годочків спливло, а мені й досі в очах, як вона витанцьовувала у дворі у Насті. Літала на крилах, а не танцювала. І хустка в маках червоних, що полум'ям горіла, на плечах. Танцювала так, наче музики тольки для неї грали.
А я ж тади в Устима за боярина був. Дак був Устим на весіллі як мертвий і з обличчя, і весь. Як ішли до церкви, ледве ногами перебирав. А як з'явилася Оксана на дворищі в Тхорика, бачу, одживає лице його. І очі вперше за багато днів засвітилися вогнем живим. І вже йон очей з Оксани не зводить. А як покликали вдруге до столу, де молодий, усі питають. Я по молодого, а Устим коло одвірка удвох з Оксаною, щось до неї хапком балакає, а Оксана з лиця біла-біла, як з хреста знята. І тади я подумав: щось має буть, щось має буть…
Дак, мо', і не без помочі твоєї, бо відки б Яків Литвин про се знав, як його На весіллі і близько не було.