Годочків, мо, зо три нічого не чуть було в Пакулі про Устима й Оксану, як не болем.
Людяки не гомоніли, бо не знали. А я до Уляни тади гулять частенько ходила і знала. Якось Уляна і каже: «Ось у городах упораємось і сходжу я на богомілля до Києва». Сходжу, гомонить, на богомілля до Києва, Лаврі святій уклонюся і дєток своїх провідаю, бо вже яни в Києві. Тади вернулася Уляна з богомілля і розказує, яка гарна та Лавра, уся в золоті й сріблі, і скільки люду тамочкиз усього світу білого, а про Устима та Оксану нічого не розказує, Я й питаю її: «А як же там твої дєтки?» Тольки й почула од її: «Робіли яни на цукроварні за Києвом, а се вже в самому Києві живуть і роблять». Боялася яна, що Волохачі та Тхорики їх розшукають і розпинатимуть. А що вже розпинать, калі & житті, як на ниві, усе травою поростає. Вскорі Настя за Федора Затираху вийшла, і дитятко в них народилося, я й хрестила, як сьогодні помню.
А тади, як на японську наших брали, і П'явку Трохима взяли, онука Степанового. А тольки ж невдовзі вернувся Трохим аж із самого Києва. Вернувся йон із самого Києва і розказує: дохтурі перелом у коліні намацали, з коня колися, ще малим, стрибав, од тих пір у коліні вавка. А старий якось підпив і хвалився коло монопольки, що капшук грошей дохтурам оддав, аби онукові болєсть вписали, щоб на війну не йшов. Дак Трохим П'явка і гомонів, на власні вуха чула. Жили яни в Києві, в казармі солдатській, але ще не перевдягнуті у воєнне. Жили яни в казармі, аж приходять до них троє, робочі людяки, з усього видать, один ще молодьон, а двоє уже в літах. І балакають яни до солдат, ще не перевдягнутих у воєнне: «Чи знаєте ви, що вас, як худобу, женуть умирать за багатіїв, які з народу кров п'ють? Бо війна з японцями тольки багатіям та царю й треба, а людям простим війна не треба». Одне слово, релюцьонери. Дак П'явка до молодого придивився, аж се Устим, син Мартина Волохача, хоч і змінився кріпко, ледве впізнать. Так Трохим поза спинами та до начальника воєнного скоріш: якісь там супроти царя бунтують, а одного я впізнав, з нашого села Пакуля, од батька-матки утік, ще й дєвку з собою прихопив. Начальник вислухав і команді своїй: «У ружжо!»
Тольки ж утекли яни, релюцьонери, через паркан, і Устим з ними. Були ж бо такі, П'явка казав, з набраних на війну, що стіною між ними й командою воєнною стали. І стріляла команда їм услід, мо', яка пуля і вцілила. Як дійшло се через людські язики до Уляни Несторки, дак яна ночей не спала та все думала. Бо простила яна давно Устимові і за сина мала його. 1 вже збиралась вона знову до Києва пішкувать, аж і сам Устим у Пакуль заявляється.
Дак не сам йон явився, а із стражниками. На возі його привезли в Пакуль, і двоє стражників з ружжами при нім. І наказано йому було жити в Пакулі безвиїзна, у батька з маткою, так начальство київське розпорядилося, натворив, видать, твореників. Тольки ж не в батька-матки йон перебував, а в Уляни Семирозумихи. І запитувала в нього Уляна: «Ти тутки, а де ж дочка моя Оксана?» А йон і каже: «Не болійте душею, мамо, бо Оксана жива-здорова, сина яна недавно народила, і мої товариші про неї подбають. А назвали ми сина Нестором, щоб дідове ім'я в роду не переводилося». І проживав він в Уляни, на хуторі Несторовім, безвиїзна, покуль за ним стражники знову не приїхали. А вбік батька-матки і не дивився, хоч на однім кутку. І приходили до нього людяки пакульські, і гомоніли з ним подовгу. Хоч годами йон був молодий, але до слів його прислухалися, бо нові се були слова, дотуль ніким у Пакулі не чувані…
І розповідав Устим людям пакульським, що потайки од начальства сільського сходилися вечорами до хати Уляниної. А були то люди, яким Яків Литвин довіряв. І Гаврило Латка, вікно хатки рядном завісивши, сідав біля порога та слухав.
— За сі годи, одколи з села, пройшов я науку робочу тяжку і багато пойняв такого, чого, може, в Пакулі і за всю жисть не пойняв би. А пойняв я, що усі ми, хто своїми руками на шмат хліба заробляє, тольки воли робочі, під ярмом ходимо, а їздять на нас та поганяють люди багаті. Робив я сперва на цукроварні. І робили ми на цукроварні по дванадцять годин, а то й болєй, на харчах хазяйських. І були ті харчі такі, що не кожна й свиняка їстиме. А ночували ми в таких хлівах, що в доброго хазяїна товарина в луччих живе. Одне, чого для нас не шкодували, се штрафи та стусани. А платили нам за тяжку роботу такі гроші, що й казать стидно. Та й ті гроші не хотіли вчасно давать. І так робив я з год, бо не було куди подіться. І Оксана коло мене робила за гроші, бо жінкам ще менше платили. І став я задумуватися та казать товаришам по долі: доки? І збунтувалися ми одного суботнього вечора, допізна получки ждучи. І прийшли ми гуртом великим до контори, свого домагаючись. Але не вийшов до нас ніхто з конторських, поховалися. І почали робочі люди вікна бить, і стали шукать гасу, щоб підпалити контору. Тади примчали козаки на конях і шмагали нас нагаями по чім попало. І загнали нас, як череду, в закуток двору, і там хапали кожного, хто голос подавав. І погнали нас, із дюжину сіряк, наче татарва бранців, як в давніх піснях співається, у поліційний участок, зачинили в підвалах. І сиділи ми там до понеділка, ніхто й кухля води не дав. А в понеділок приїхав управитель, видав зароблені нами копійки і сказав, щоб і не підходили ми болєй до цукроварні, бо опинимося там, де й Макар телят не ганяв. І побрели ми, куди очі бачать, щастя-долі шукать. Так пойняв я на власній шкурі, що поліція, військо, уряд, а з ними й цар — за багатих, а не за нас, сіряків. І яни усі, хто на наших шиях сидить, хто поганяє нами, — сила.
І казав Устим, син Мартина Волохача, людям пакульським, що вечорами на дворище Уляни Несторки сходилися:
— А коли пойняв я, що яни сила, пойняв і друге: супроти сили, щоб її побороть, ще більша сила потрібна. Бо тольки сила може переважити силу, се я знав з дєтства. Але де та сила, що може перемогти їхню силу, я не знав. Бо розповзлись усі ми, хто в поліційній часті відсиджувався, у різні боки, як миші, тольки Оксана моя і лишилася зо мною. І прибрели ми з Оксаною до Києва, найняли хатинку над яром, серед таких, як самі, босаків, і став я підробляти у пекарнях, а далєй — вантажником на залізниці, а далей — у майстернях залізничних. Оксана ж моя по багатих квартирах чорну роботу робила — прала та мила підлоги. І пойняв я, що і в містах великих робоча людяка — вічний раб, худобина, од якої одне вимагається: робить і робить, поки не впаде яна в борозні. Але туточки, в Києві, уперше почув я про комітети ремісничі, про сходки і про страйки. І пойняв я тут, що єдина сила, яка супроти властей спроможна постоять, се робоча людина, якщо вона у гурт міцний згуртована. Бо нас, босаків, сила-силенна, а багатих менєй, хоч і військо за ними. І коли я зазнайомився ближчей з тамтешніми людьми, підійшов один робітник до мене і на отаке ось, як у нас із вами, зібрання закликав. І були там розумаки, які знали, як робочій людині діять, щоб рабом вічним не буть. Од них я уперше дізнався тади, що є люди, одною думкою, одною волею згуртовані, і звуться вони — соціал-демократична робітнича партія, і ся партія за робочий люд.