Але була ще ніч моя, і ходив я між людяк пакульських, втішаючи живих у горі їхньому і тих, що мертвими тої кривавої ночі стали. І врозумів я, що у Бога, хоч і в скорботах він за нас, своя правда, а в людяк своя. І ніколи вони не житимуть так, як на карті часу розписано, а бунтуватимуть вони супроти велінь Богів земних і небесних, допоки життя на землі тлітиме, бо се в природі людській, і хоч ітимуть вони нерідко по колу і знову вертатимуть на круги вчорашні, ловлячи за хвіст те, що вчора відкинули геть як мертвечину, все одно не знатимуть спину. Бо вже одривалася душа моя од землі, і карта часу стелилася перед очима моїми все далі в майбутнє та минуле, і провидів я те, чого людяці на землі не дано знати, А як визирнуло сонце з-за Чорного лісу, червоне од крові людської, пролитої вночі, душа моя пливла в рожевій високості неба. Але не на карту часу я дивився, а тольки на карту Пакуля внизу, піді мною, таку схожу на долоню людяки трудящої річками доль і пагорбами пристрастей. І страждала душа моя стражданнями великими, бо не хотіла розлучатися ані з Невклею, ані з болотом Замглай, ані з лугами Сиволозькими, ані з лісами, озерами та горами, а найбільш із людом пакульським, Краю усього. І бажав я йому жагуче, як живий, а не мертвий давно, пережити усе, що судилося йому пережить, перебрести через вогняні ріки часу, перебрести — і буть.
І се свідчу я, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, для тих, хто прийде потім і читатиме Книгу доль і днів минущих: душі наші, чи на землі вони, чи вже на небі, живі доти, допоки жива душа Краю нашого,
І се кажу вам я, Нестор Семирозум: будьте, допоки світу.
Книга Кузьми, сина Семирозумового
Було літо господнє одна тисяча дев'ятьсот десяте. Того року з'явилася на небі звізда, на віник вогняний схожа, і гомоніли люди старі, що віник той скоро вогнем по землі пройде і пусткою світ стане, бо в сирій землі лежатимуть, хто сьогодні життю радіє.
Але живі — про живе думали. І приходили люди з Пакуля та сіл довколишніх до Уляни Несторки, в хатку, з хліва, як дім солдати спалили, сяк-так зліплену. Приходили люди до Уляни Несторки і від хвороб пособити просили, вірили ж бо, що їй од Нестора Семирозума передано. І помагала вона, як могла: кому — настоями з трав, кому нашіптувала та примовляла, а кого й водою з кринички, покійним Нестором викопаної під горою Круковою, напувала. Не впорожні ішли до неї люди, оддячували за лікування чим могли, з того й жила, онука Нестора, сина Оксани та Устима, на ноги піднімаючи. І багатьом пособляли трави та вода кринична, коли з рук Уляниних, і слово її пособляло.
Дак знала вона щось, і з нечистою силою вона водилася. Я ще тольки гулять починала, і сиділи ми з дєвками на колодках, калі бачимо — летить Змій од болота Чортового повз гору Крукову. Ми аж попригиналися, так низенько летів йон. І — вихиляється та блистить, вихиляється та блистить, тади — на дворище до Уляни Несторки, і пропав тамочки, наче в криницю пірнув.
Не, то все — страшки та брехні людяцькі. Про трави і воду криничну яна од Нестора покійного знала. І очі мала давкі та гострі, се правда, гляне, бувало, на тебе — наче полум'ям обпече. Дак я думаю, що сеє в неї, Уляни, од пере-життів великих: і зятя, і дочку, і приймака свого, Гаврила Латку, в одну осінь яна втеряла, а сина, одинака, в тюрмі причинили та й у сніги сибірські погнали. Ще й хата на її очах — димом у небеса. Дак глиною хлів обтинькувала, Матвій Мохнач по-сусідськи вікно прорубав, та й живи, Уляно, з дитям малим, у стійлі коров’ячім…
І не гомони! Пережиття пережиттями, хіба у наші годочки людяки мало напереживалися, страшко подумать, страшко згадать. А не кожному дано людяку іншу очима, як ренгеном, просвічувать, і в деньки завтрашні зазирать, наче в карти у руці долі. Знаття — воно од кореня душевного, од наповненості сердечної.
І приїхав до Уляни пан із села Звеничева, що за рікою Вороницею. Приїхав пан фаетоном розкішним, четверо коней впряжено, а коні — як вогонь. Переступив пан поріг хатини, убогості життя Уляниного дивуючись. І мовив він до Уляни Несторки так: «Скажу правду сущу, молодице: чував я про тебе давно, що людям нібито помагаєш, але сміявся, маючи те за вигадки бабські і забобони людей темних. Коли ж ось і мені довелося ковтнути гіркого горя батьківського. Дочка моя, одиначка, світом білим нудить, життя їй стало немиле, а ще ж — сімнадцятка, тільки б жить їй і радіти. Кидався я по лікарях, і наших, і чужоземних, але лікарі — лише руками безсило розводять, не знає ще наука, як душу хвору рятувать. І ось до тебе я прийшов, як до надії останньої. Якщо поможеш у горі моїм — нічого для тебе і онука твого не пошкодую».
І поїхала Уляна з паном у далеке село Звеничів, за річку Вороницю, за ліси Синявські. І Нестор, син Оксани та Устима, покійних давно, з нею, бо не мала на кого лишити. І зайшла вона в дім панський, і привели до неї панночку з кімнати темної, бо не злюбила панночка світла. І були очі панночки наче краплини дощу осіннього на віконній шибці: безнадійно смутні. Попросила Уляна куль соломи з гумна принести, розпорядився пан — принесли. І нашіптувала Уляна в кутку кімнати, над кулем соломи, одвернувшись од усіх, наче дитину грудьми годувала: «Наврочини, урочини, я вас вишіптую, викликаю з очей, з плечей, з рук і з ніг, із сімдесяти жил, із рум'яного лиця, із широкого серця, тут вам не бути, тут вам не гуляти, буйненької голови та не ламати, рум’яного лиця та й не палити, широкого серця та й не нудити, сімдесяти жил та й не стягати І під серденько та й не підпирати, я вас вишептую, викликаю на очерета, на болота. Гризь-гризіща, іди на дубища, на мхи, на болота, на ниції лози, там твої батьки, матки, брати і сестри, зовуть і тебе туди…» А як пошептала над снопом околоту, мовила до пана так: «Зурочено дочку вашу недобрим оком і серцем недобрим, але сеє — минуще, бо ще молода яна, життя в ній над смертю переважить. Поставлю я цей сніп на покуті світлиці, під іконами, хай дочка ваша бере щодня по жмені і кожне колінце в соломині перекусує. А як сніп скінчиться, і нудьга в її душі перебудеться. А ще накажіть няньочці, щоб уранці сорочку з дєвки вашої зняла і під камінь межовий поклала. А ще — водитиму її три ночі місячні по житу молодому росяному».
І пробула Уляна Несторка три дні й три ночі в помісті пана звеничівського, і все робилося, як вона веліла. А ночі місячні були об ту пору. Під'їздив візник бричкою до самого ґанку, сідала Уляна з панночкою в бричку, і їхали вони в поля, за крайні хати звеничівські. І там, у полях, водила Уляна панночку по житу молодому, росяному, у мареві місячнім, білім як молоко. А через три дні і три ночі прокинулася панночка, покликала челядку і звеліла розсунути темні штори на вікнах кімнати своєї. Бо вже їй сонце любе було. Зазирнула Уляна в очі дівчини — відживали очі. Пособилося їй. І стала Уляна додому збиратися, бо вже вона тут не треба була. Заплатив їй пан звеничівський добре, сам бачив-бо, що вже дочці світ розвиднює. І наказав пан Уляну з онуком у Пакуль одвезти, на хутір її.
Їхала Уляна польовими дорогами, між хлібів, що під сонечком усміхненим колос викидали. Але не раділа душа її світові, Почувалася так, наче гризоту душевну панночки на себе перебрала, було це з нею завжди, коли людей рятувала: наче на себе перебирала болячки їхні. І думалося їй тоскно й гризотне, навіщо живе ще на світі, коли стільки рідних її — в землі давно. І здавалось, що тільки тепла долонька онукова на цім світі її тримає, а не будь тої долоньки у руці її — сама б у Бога на той світ запросилася. І пригадалася Уляні перша мандрівка її по світу широкому, з батьком, що горшками торгував: оцим-бо, Сіверським шляхом додому вони верталися. І хотілось їй, аби ті давні дні знову повернулися, бо життя її тоді лише починалося. І хотілося їй, аби знову сиділа вона на мішках із збіжжям, на возі батьковому, юна, як сонечко на сході, і щоб Несторсолдат, зійшовши з Холодної гори, милувався нею. І вдивлялася вона в зарослі біля підніжжя гори Холодної, в надії смішній, марній.
Раптом — стрепенулося серце Улянине: стояв на узбіччі, біля підніжжя гори подорожній, поставою й лицем на Нестора-солдата схожий. А як під'їхала бричка ближче, аж скрикнула од радості Уляна: то син її. А Кузьма скриньку з інструментами, досі пам'ятну їй, опустив на землю і шапку хутрову, хоч літо вже починалося, з голови стяг: «Ось, мамо, не з волі своєї по світах поблукавши, додому нарешті.я вертаюся…» Зволожилися щасливо очі Улянині: «Синку, і знала я, що ти сього годочка на дворище наше ступиш, бо тополя, батьком твоїм колись посаджена і снарядом, без тебе вже, коло самої землі стята, цієї весни од кореня парость пустила. Знать я знала, але не думала, що так скоро, і плачу, дурна, з радості, хоч веселитися треба…»