Їхала Уляна польовими дорогами, між хлібів, що під сонечком усміхненим колос викидали. Але не раділа душа її світові, Почувалася так, наче гризоту душевну панночки на себе перебрала, було це з нею завжди, коли людей рятувала: наче на себе перебирала болячки їхні. І думалося їй тоскно й гризотне, навіщо живе ще на світі, коли стільки рідних її — в землі давно. І здавалось, що тільки тепла долонька онукова на цім світі її тримає, а не будь тої долоньки у руці її — сама б у Бога на той світ запросилася. І пригадалася Уляні перша мандрівка її по світу широкому, з батьком, що горшками торгував: оцим-бо, Сіверським шляхом додому вони верталися. І хотілось їй, аби ті давні дні знову повернулися, бо життя її тоді лише починалося. І хотілося їй, аби знову сиділа вона на мішках із збіжжям, на возі батьковому, юна, як сонечко на сході, і щоб Несторсолдат, зійшовши з Холодної гори, милувався нею. І вдивлялася вона в зарослі біля підніжжя гори Холодної, в надії смішній, марній.
Раптом — стрепенулося серце Улянине: стояв на узбіччі, біля підніжжя гори подорожній, поставою й лицем на Нестора-солдата схожий. А як під'їхала бричка ближче, аж скрикнула од радості Уляна: то син її. А Кузьма скриньку з інструментами, досі пам'ятну їй, опустив на землю і шапку хутрову, хоч літо вже починалося, з голови стяг: «Ось, мамо, не з волі своєї по світах поблукавши, додому нарешті.я вертаюся…» Зволожилися щасливо очі Улянині: «Синку, і знала я, що ти сього годочка на дворище наше ступиш, бо тополя, батьком твоїм колись посаджена і снарядом, без тебе вже, коло самої землі стята, цієї весни од кореня парость пустила. Знать я знала, але не думала, що так скоро, і плачу, дурна, з радості, хоч веселитися треба…»
І ступив Кузьма, син Нестора Семирозума, на дворище своє. І дивувався він малості усього, що очам відкрилося, інакшим-бо жило воно в пам'яті його, допоки в чужих краях перебував. Підлітком ще був він, коли до сестри Оксани, до зятя Устима у Київ далекий рушав, і гадки не маючи, що се — надовго, а повернувся — дорослою людиною. Але пахла земля йому і все, що із землі до сонця тяглося. І подумалось Кузьмі: «Ось туточки — душа моя, корінь мій, пуп мій, а все, що поза цим, у світах далеких, — сон лише». І всі його сумніви та гадкувакня про дальше життя своє відсіялися, як відсіюється полоза на вітрі, а важке, добірне зерно золотом на тік лягає. І вітався він до яблунь та груш, ще батьком посаджених, як до близько; рідні, яку давно не бачив. А тінь од вишняку, що розрісся в кінці городу, лагідно прийняла його в себе, наче матір в обійми свої. Тут, під вишнями, не оралося, і рясна, зелена трава ніжила босі ноги Кузьми. І прийшов пін вишневою межею у кінець городу, де батько тополю посадив, а снарядом скосило, як загін каральний до села підступав. З темного, щербатого надкоренка тополі стримів зелений пагін, верхівкою плечей Кузьми сягаючи. Довго стояв Кузьма біля того пагона, дивуючись провіщій силі життя живого. І згадував він слова батькові, що їх матір йому, малому, переповідала: «Посадив я тополю цю для трьох колін роду свого. Рубатимуть, палитимуть і кров'ю поливатимуть тополю, але виростатиме знову, бо в корені її — сила велика». Він, Кузьма, син Семирозума, — перше коліно роду батькового, а чи буде друге і третє? Хвостата зоря на небі смерть і горе людям віщувала. Допоки ходив по світах далеких, сміявся з тих забобонів, знаючи від грамотіїв, що то — комета, ученими передбачена. А як ступив на землю пакульську, наче перемінилося що в душі його, інакшим бачився тут світ і людина в нім. Струни між єством його та землею, на якій виріс, нап'ялись, тугішали і бриніли вже. І дивною була музика їхня.
Ступив Кузьма на стежку, що вела через леваду до криниці, батьком викопаної. Ступив він на стежку, як на рану болючу, бо в пам'яті його по цій стежці сестра Оксана з коромислом на плечах і повними відрами чистої як сльоза води ішла. Не було вже батька, і сестри не було, але точилася вода джерельна з глею сизого, з-під гори Крукової, по риштачку дерев'яному. І була вода солонувата на смак, наче справді гора Крукова за померлими давно плакала слізьми. І сполоснув Кузьма лице своє водою джерельною. Пахучий вітер з лугів страхоліських сушив краплі води на лиці Кузьми, з краплями сліз його. І вчув він, батька й Оксану, покійних давно, згадуючи, несмілий голосок за спиною: «Та-тку…» Несторко, син Оксани і Устима, стояв на стежці, в травах розкішних, і була голівка його біляста, над білою полотнякою, схожа на кущ лугових ромашок. «Та-тку, мама кличуть їсти». Уляну він матір'ю звав. Узяв Кузьма племінника на руки, звернув на город свій. На узвишші, де хата колись стояла, батьком збудована, тепер зяяла поросла бур'яном чорна випорож. І заприсягся собі Кузьма, пригортаючи до грудей Нестора, сина Оксани та Устима: «Отут, на попелищі, я побудуюся».
А як відобідали і сів Кузьма на ослін біля припічка, щоб люльку розкурить, як це батько робив, поки був живий, поспитав у матері, ніби між іншим, тріщини на стелі пильно розглядаючи: «А як там поживає Марусина, що в пані Дарини служила?..»
А де ж бо се яна була тади, Марусина тая?
А була яна за послушницю у монастирі Мринському. Де тепер обласна лікарня, монастир був женський. Далєй більшовики його розкасирували, монашки розбіглися. І було тамочки казна-що: людяк, гомонять, у підвалах розстрілювали і в саду монастирському прикопували. Десь там і пакульські хлопці досюль лежать. А вже по війні — обласна лікарня стала. Дак у тому монастирі Марусина й перебувала.
Тади, у годі дев'ятім-десятім, багато наших у Пакуль верталося. Хто — з війська, після японської, а болєй — з тюрем та заслання, як Кузьма, син Семирозума. Брати Булахи — ті аж із Сибіру, де тая Сибір, прителіпали. Бакум і Лександр. А Юхим їхній — не вернувся, помер йон на руках у братів своїх. Стражники йому льогкі одбили, на лузі панському запопавши, се вже після розору в селі, тали строгості були великі.
У теє врем'я прийшов з японського полону Борис Говоруха, син Остапа. Портартуровцем його ще прозивали. Дак той — грамотякою з полону вернувся. Усе з якоюсь книжкою по селу ходив і мужиків намовляв спільну лазню в селі будувать. А мужики сміялися: як се можна — голяка одне перед одним?
А Кузьма Несторів — той болєй мовчки, мовчки.
Дак йон що ж, йон — роботайло, а не лепетайло. Таким йон був замолоду, і тюрма та заслання його не змінили.
Се вже так: якою людяка вродиться, такою і помре.
Авжеж, ще такого не бувало, щоб на вербі та яблука вродили.
І прийшов на хутір до Кузьми Борис Говоруха, Портартуровцем у селі прозваний, зачувши, що син Нестора Семирозума повернувся з країв далеких. Кузьма дошки стругав — на ворота нові. Старі ворота Уляна зняла, коли з хліва хижку собі ліпила. А вже ворітницю вкопав Кузьма, і біліли ушули в сонці, наче окоренки беріз. Насміхався Говоруха з господаря молодого: «Нащо ти ворота нові ставиш, якщо хороми матки твоєї — на куриних ніжках, як у баби-яги?» Одказував йому Кузьма, рубанком дошку погладжуючи, бо не уміли його руки без роботи буть: «Не глузуй з нестатків удовиних, бо сьогодні — на куриних ніжках, а завтра там, де попелище, як дасть Бог здоров'я, таку хату я вибудую, якої в усім Краї нема. А покуль не хочу, щоб дворище моє вигоном громадським видавалося». Але не зупинили слова ці Бориса Говоруху, Портартуровцем прозваного: «Даремно-бо ти, Кузьмо Несторовичу, клопочешся, наче мураха нерозумна чи бджола у дуплянці, з якої бортник скоро, довжню одсунувши, стільники забере, а бджолу димом очманить. Інак нам треба жить, як досюль ми жили, се я в полоні японському пойняв. Одгороджуєшся ти од людяк ворітьми дубовими, а вже не за горами, коли усе обче буде. Бо докуль окремо кожен поживає — се голод, холод і нудота для людяк. У полоні проживали ми в курені спільному, бараком звався, і було нам сито й весело в гурті. Давайте-бо і ми збудуємо для усіх пакульців такий барак, на вигоні, і хліви щоб спільні, і комори. Уйма землі, де тепер хати і дворища, для хліборобства вивільниться. І не буде кожда баба діжу місити й лопатою в печі совать, а — пекарня для усіх одна буде. Булки, бублики, коржі — усе, що душа забажає. І не стане горшків та гладишок, а казан спільний буде, великий казан, щоб кожному — од пуза. І меж не буде, а землю спільно оратимемо і засіватимем спільно, і молотитимемо збіжжя у клуні великій, ціпами, наввипередки. Хіба не про сеє твій батько Нестор, Семирозумом прозваний, і вітчим твій, Гаврило Латка, мріяли та пророкували? Казала вони про райську землю за морями-океанами, а ми туточки, в Пакулі, для своїх людяк рай сотворимо».