Розтанула валка за селом, у тумані морознім, а скоро примчав на хутір Савка Малаха, комітетчик, сказать, аби спішили усі в економію— добро панське ділити. Не пішов Кузьма, син Семирозума, а Марусина його побігла, у гурті з бабами хуторськими. І пригнала вона надвечір у двір телицю та двох овечок. І сварила вона Кузьму свого, що не пішов на панський двір, ондечки Матвій Мохнач, сусіда їхній, шафу із дзеркалами одхопив, прямісінько з панської спальні, а їй лише стілець і дістався, бо не проштовхнутися було, хапали, хто що бачив.
І правда, як віз Матвій шафу повз їхній двір, червоного дерева шафа, з небом перевернутим у дзеркалах розкішних, біля воріт Терпилових притримав коней. І стілець, який Марусині дістався, був червоного дерева, сидіння м'яке, пружинисте, і спинка висока, а по червоному дереву вигогулинами химерними — позолота. Милувався Кузьма роботою рук людських, але до двору стільця не заносив. Уже Марусина вийшла та взяла добуток свій. Посеред світлиці поставила Марусина стільця, і дітвора обступила його, наче свічку довгого осіннього вечора. Зирила дітвора широко розплющеними очима, а торкнутися й пальцем боялась. І мовив Кузьма сердито, бо ніколи ще хата з простим селянським начинням не здавалася такою убогою, як коли внесли до неї панський стілець: «Не додадуть нам ні щастя, ні радості — і цяцька панська, і скотина!» — «Люди хапають, а я що — дурніша чи багатша?!» — буркнула Марусина, але підійшла до ікон на покуті і молитися стала, упрохуючи Бога, аби вибачив їй, що на чуже позарилася.
Любив Кузьма Марусину досі, як і замолоду, але не любив, коли вона біля ікон подовгу колінкувала. А може, й до самого Бога ревнував її. І вийшов він знову у двір, щоб не чуть моління її. Аж тут покликав його на поміч Матвій Мохнач. Не ставала шафа панська у хаті його, занизька була хата. І поспитав Матвій, чи не зробить сусіда з одної шафи — дві, обом дочкам по шафі, у придане. І обіцявся Кузьма, як руки до роботи стоятимуть, бо нині усе з рук валиться. Тим часом поклали шафу під повітку, біля борін та плуга. Лежма поклали, униз дзеркалом, щоб діти випадком не розгатили.
І присіли вони біля шафи, на борони перевернуті, закурили. І мовив Мохнач: «Скоро сільком знову до зборні свисне, номерки тягти на землю панську та попову, теперки не пропадем!» — «А мені чужий шматок горло дере, не можу…» — зітхнув Терпило. «Не чужа яна, земелька, а наша, людяцька, у наших дідів-прадідів Журавські нахапали, ми тольки награбоване назад одбираємо. Так що гріха туточки нема. А калі б і був гріх, у такеє врем'я жить треба, як люди довкуль тебе живуть, Кузьмо Несторовичу. Бо будуть вони тобі довго дурдом пригадувать, люди — вони злі робляться, калі живеш і думаєш не так, як усі». Мовчки підвівся Кузьма, син Семирозума, і почелепав додому. Серед двору свого зупинився, звів очі до неба, а вже споночіло, і зорі дивилися в душу його співчутливо. Але не могли зорі сказати, як жить йому на білому світі, розкуйовдженому вітрами перемін. І німе було небо до нього, бо душа Кузьми, сина Семирозума, розгублена, німувала.
А як наступив день, коли номерки на землю у зборні брали, самі ноги підняли Кузьму і понесли до людей. Земля — магнітом тягла. І хоч брав він номерок одним з останніх, випало Терпилу добре: у Поповій долині. Три гектари (ділили по душах, а у них з Марусиною дітей уже четверко, та ще ж — матір Кузьми, та син Оксани — Нестор), три гектари землі — як золота. А в неділю рано пішов він на поле, відтепер — своє, глянуть. Рівне поле було, наче карта. Ще сніг лежав по ярах латками, зчорнілий од туги по зимі. А туї, на рівному, земля парувала вже. Сонце в тумані березневім — біле з лиця, ніби з окоренка осини виточене, і дуга над сонцем — золотисто-блакитна, а під дугою — дзвіночки жайворонів хвалу весні видзвонювали. «Невже ж бо се і я — уже хазяїн землі, орач, і не в наймах десь, а — на власній латці, та ще якій!..» — глибинна, нутряна радість бродила в душі Кузьми, на дріжджах весни, що пахла відталою землею.
Але скоро зробилося йому соромно: радіє тому, що саме, нетруджено, прийшло, ніби вкрадене ним. І опустився він на коліна, і молився до сонця пристрасно, як молилася Марусина перед своїми богами, на дерев'яних дошках мальованими: «Сонечко, ти — лице Бога єдиного, в якого я ще вірую, бо — відкрилося мені. Ти — лице вогню всесвітнього, що душі творить. Не для себе я землю сюю беру, що ніби з неба мені упала, хоч досюль так тяжко нашому братові, селюкові, діставалася і з покоління в покоління у снах щасливих привиджувалася. А беру я сюю землю задля дєток своїх, їх у мене четверко, і вже п'ятеє обіцяється. Докуль сила в руках моїх є, якось прогодую їх ремеслом своїм. А як не стане мене, врем'я ж бо таке переживаємо, що людяка — наче тая муха, одної з нею ціни, як тади вони — без мене? Попідтинню старцюватимуть? Калі я що не так думаю або чиню, підкажи мені, святеє сонечко…»
Але котилося сонце по небу синьому, видзвонювали дзвіночки жайворонків під його дугою золотою. Котилося, наче й не до нього волав Кузьма, син Семирозума. І з тугою великою подумав Кузьма про батька свого, Нестора Терпила, Семирозумом прозваного. Хоч досі рідко згадував про нього, знав-бо його більше з оповідок материних, малий був, як помер батько. І подумав Кузьма, болісно переживаючи самотність свою під небом весняним, у сяєві молодого сонця: «А був би живий отець мій, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, він дав би мені раду мудру, як далєй на світі проживать».
І щойно він так подумав, як з'явився батько його, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, серед поля, Кузьмі наділеного. З'явився він у ризах золотих, наче із сонця зшитих, і йшов він по землі відталій, але землі ногами босими не торкався. І впізнав його Кузьма з лиця, бо лице батькове на дні нам'яті жило.
Се-бо — правда, являвся Нестор Семирозум людякам пакульським у літа тяжкі, як ми горе горювали, являвся, хоч покійний давно був, а Кузьмі, сину своєму, чи не першому йон об'явився.
І мовив Нестор Семирозум голосом німим, як дерева і трави перемовляються між собою, але вчув той голос Кузьма: «Синку мій, як був я ще й тілом на землі, а не тольки, як тепер, душею, відкривавсь очам моїм жадібним скарб великий. І звабився я, але не давсь мені скарб. Отак і з вами, людяками нинішніми, буде. Стережіться упійматись на дармовицю. Послухай ради моєї, синку, і надійся болєй на ремесло своє, бо його у тебе ніхто не одбере, а ще довго тобі земельку топтать. Врем'я ж гряде — до людей не ласкаве, вельми ж, як людина сові слива й розумна. А ти — душею живий. Сеє все я ще у шибці віконній побачив, як ти народився. Болить душа моя за всіх вас, людей Краю, і через сеє нема мені покою на небі, де я з Богом про вічне розбалакую, як осьдечки з тобою, сином своїм».
І не стало Нестора Семирозума посеред поля, і голосу його не стало чуть. Лише в пам'яті Кузьми ті слова зосталися. І тяжко роздумував він над батьковими словами, додому повільно вертаючи. А як прийшов до дворища свого, Марусина, плачучи, з хати вибігла: «Ой, німці ідуть, силою великою, уже в Крутьках вони. Люди крутьківські прибігли з плачем та горем: добро поміщицьке німці назад одбирають». І подумав Кузьма, син Семирозума, уголос: «Правду-таки мені щойно батько мій покійний гомонів: на чужому горбі до раю не в'їдеш…»
А Марусина дивилася на нього, як на хворого, очима печальними.
Сеє вже на моїй пам'яті, на моїй. Як німці у село зайшли. А з ними ще такі — у жупанах, і чемерочки на них, ніколи такого не виділа, що вже то за людяки були, відки яни, — і не знаю. На Благовіщення, саме вода пішла. І шукали яни комітетників. Але Борис Говоруха із сільськими заводіяками у Синявські ліси одійшли. А хто не встиг чи не захотів, тих біля зборні різками потчували, сеє на моїх очах було.
І пан Костянтин Журавський, син баронеси Наталі, з ними прибув, на коні вороному, та усе з німецькими начальниками джеркоче, йон умів по-їхньому. І наказали німці усе, хто що узяв з помістя, панові повернути. І зводили та зносили людяки, бо нікуди дітися. А в мого батька під повіткою шафа лежала. Прочув йон про таке, прикидав шафу соломою, ще й поліняк зверху наклав. Тольки ж найшлися такі, що панові Костянтину у вуха внесли.
Дак, мо', Вовчар і вніс, сусіда ви доброго мали…