Се ж тольки я народила, слаба геть, лежу під вишнею, дєток своїх до себе тулю. А з пароплава по Пакулю пуляють, і людяки, хто дужіший, тікали в ліси та яри околишні. А я — як його тікать, коли ані ногою, ані рукою не ворухну. А вже висадився з пароплава матроський загін, одігнали матросики вовчарів тих, тади давай по кутку бігать і хати наші палить. І в мою хатину гарячий віхоть — під стріху очеретяну. Вогнем узялася наша хаточка на кручі, а я і підвестися не можу, тольки слізьми гарячими умиваюся. Коли біжить матросик через нашу грядку, повз самий вишняк. Я й питаю його крізь сльози: «Нащо-бови, хлопці, куреники наші палите?!» А йон і одказує зі злом великим: «Деревня ваша бандитська, тьотка! Говори лучше, где она, банда, спряталася?» Подивилася я в очі його злющі, дєток своїх притулила до себе і кажу: «Осьдечки моя банда…» А їх у мене, дєток моїх, трійко зоставалося, а трійко од дифтеріту той весни померло. 1 четверте, що тольки народилося, у пазусі моїй кигиче. Одвів матросик очі і мовчки потьопав через городи. Але болєй уже хат не палили, тольки сім хат на кутку згоріло. У Дахновця тади корова і двоє свиненят в огні пропало, у Каруся овечки погоріли, а луччей усіх Маргариті, Лобасці, дісталося: вона звечора пішла у поле льон брать, а троє дєток, як почало горіть, у підпіччя сховалися, там і задихнулися. Мої ж дєтки живі зосталися — на горе собі…
А се вписую до Книги днів далєй — як удруге за жисть мою горісну стрівся мені Нестор Семирозум. А вдруге йон стрівся мені уже в годі тридцять третім. Уже ж бо я одна, як смерть, у хаті зосталася, усі мої з голоду перемерли. Першими пухли меншенькі: «Мамо, мамо, щось ноги важкі…» А що я могла — од себе одрізать? Дак не було уже чого й різать — самі кості та шкура, як на дохлятині. Поки ноги носили, у колгосп якось плелася, там по ложці супу давали. Явтух мій — той жаб у березі наловить, а єсті не може, виверта його. Далєй і жаб не стало, переловили, а псів і кошок — тих давно з'їли. Три дні лежав під тином Явтушок мій, отакенними слізьми плакав, хужей, як дитя: «Я ж за совітськую власть воював, а що ж вона з нами робить?!» Причалапала я увечері з поля, а його уже нема, уже одвезли. Тади за кожного мерця тим, хто одвозив, хлібцем платили, дак і живих у ями скидали: «Все одно помреш, не сьогодні, так завтра, а мені — сьогодні єсті хочеться…» Притьопала я з поля, а вже хата — пуста, і страшко мені заходить, бо знаю: якщо зайду, уже не вийду. І поплуганилася я лісами-яругами у той бік, де Мрин, бо на шляхах чужі людяки, у формі, голодних перестрівали і вертали назад, у села. А в Мрині моя донечка, що я її у вишняку народила, служила у євреїв. Ніч була, ніч, а далій розвидніло, тольки в очах од голоду темно. Де іду, де повзу, де й кочуся з бугра, бо вже мене ноги мої не носили. І виповзла я з лісів десь-бо між хутором Козачим та Будищем, і вже поле. І бовваніє мені попереду наче скирта. Поповзла я до тої скирти, мо', який колосочок трапиться чи зернятко висипалось, на споді. Підповзаю, аж то — не скирта. Не скирта то, а тіла померлих од голоду лежать штабелями, наче колоди, складені вони і тирсою пересипані. Туточки розпласталася я на земельці і думаю: «Нікуди уже одсюль не рушу, тут буду смертоньки дожидаться, дак, мо' ж, разом з людьми колись похоронять, а дожидаться смерті уже недовго…»
І тольки я так подумала, став перєді мною Нестор Семи-розум, точнісінько такий, як там, на кручі, калі я воду, важка, несла, наче й не спливло стольки годків. Бо вже йон поза часом, уже йон на березі ріки, яка нас несе. Подає мені Нестор Семирозум жменьку щавлю лугового і так до мене гомонить: «Пожуй, жінко, і сил тобі додасться, і добудешся ти до дочки своєї єдиної, і там лихо перебудеш, і онуків ще дождешся, і правнуків, бо ти заслужена великими муками своїми». Узяла я той щавлик з білої долоні Нестора Семирозума і запитую, бо ще мої вуста ворушилися, а душу — вогнем пекло: «За віщо нам, людякам, кара такая?!»
Зітхнув тяжко Нестор Семирозум і одказує: «Не знаю, не відаю, жінко, і сам». — «Дак ти ж, люди в селі балакають, теперечки на небесах, коло самого Бога перебуваєш». — «Бог… — посмутніли іконні очі Нестора Семирозума і ще тяжче зітхнув йон: — Може, й Бог плаче з людьми донесхочу, а помогти — не в силі…» І зник йон з очей моїх, розвіявся, наче туман од сонця, що з-за Страхолісся піднімалося. Зник, наче й не було його. А щавлик, з долоні Несторової, у жмені моїй зостався. І пожувала я того щавлика, І додалося мені сил одразу. І дійшла я до Мрина, і на гори мринські вибралася. І знайшла я донечку свою, єдину, що в живих лишилася. А далєй у жисті моїй усе було, як йон, Нестор Семирозум, мені й простелив. Хочете вірте, хочете ні, а я самую правдоньку до Книги днів уписала.
А се уже вписую я, Андрій Юрченко, син Дмитра, що машиністом на паровозі робив. Вписую до Книги днів про односельців своїх і предків часів минулих, вписую, як було насправді, ніким не придумано. Було сеє у родині Затирахів. Як женився Федір Затираха на Насті, дочці Тхориків, що її було за себе У стам Волохач брав та утік з весілля власного. Дем'ян Тхорик на радощах, що віддає дочку, неславою вкриту, дав за нею молотарку кінну. А старого З'атираху ще за першої революції, коли великий розор у селі був, стражники поранили. Пластом пролежав йон два роки в хатині своїй та й помер.
І був у Федора Затирахи молодший брат, що його Юхимом звали. І сказав Юхим братові: «Ти — большак між нас, хазяйнуй на господарстві батьковім, двом нам на кусневі поля нашого не прогодуватись. А я піду у світи — кращої долі шукать». І поїхав йон на Донбас, і там, у шахті, робив. А як робив він у шахті багато літ, наїздив у село, добре вбраний — у костюмі, в ботинках з калошами і в капелюсі, наче пан. І пригощав йон щедро сусід та родичів у монопольці, і сам пив добряче, ще й нахвалявся: «Братеник мій старший хоч і хазяїн, і по-чорному робить, од досвітку до рання, а що за жисть такая у нього? Я ж хоч і під землею роблю, зате — на грошах, п'ю-гуляю і про завтрашнє не думаю, докуль сила є. А тамочки мені пенсію добрячу дадуть од хазяїна, і ситий буду та напоєний до останнього дня мого».
І жив йон бурлакою, не женився. А у Федора з Настею п'ятірко дєток знайшлося. Старша ж дочка, Фросина, — як лялечка, з міста привезена, і розумниця велика. Хоч роду була простого, а в Мрині, у гімназії, навчалася, Федір зимами у кузні працював, бо змалку ковальському ремеслу вивчився, а як хліб молотити — перша людяка в селі, бо молотарка кінна у нього. Так заробив йон грошей і на парову машину стягся. Се уже перед миколаївською війною було.
А у вісімнадцятім годі повернувся до села Юхим, брате-ник його. І почав Юхим вимагать, щоб хазяйство ділити, бо на батьковім дворищі Федір із своєю родиною проживав. Почав йон вимагать, щоб хазяйство ділить, хоч багато вже було самим Федором нажито. І поділили вони господарство. Та не було миру між братів, і ворогували вони гірше, аніж би чужі. І одного вечора, як вертався Федір з поля, у спину братові стрелив Юхим. Тоді ж бо диявол чи Бог, а хтось із них зло у душі людські щедро сіяв. І помер Федір од руки братеника свого меншого безневинно.
Зійшлися люди з усього села хоронити Федора, бо шанували його як роботайла доброго. Споминали вони Федора добром, а Юхима проклинали словами останніми. Юхим же був зник із села. І стали люди казать Насті та дітям її: «Стережіться Юхима, бо се — звір, а не людина, йон і вас повбиває». А врем'я було таке, що власті ніякої в селі не було, і кожен робив, що хотів, що совість його дозволяла. А в таке врем'я громада живе наче ліс темний: хто дужчий, той і правий. Зачинялася Настя з дєтками на всі засуви, а Фросина маленький жіночий пістолет роздобула і під подушку клала. Оружжя тади було — як сміття. І був у Насті з Федором синок найменший, годків п'ять йому тади було. Знайшов йон пістолетик той, прицілився в сестру свою Фросину, бавлячись, а пістолет і стрелив. І поклали Фросину, розумницю, у землю сиру, у сімнадцять юних літ її. Як минуло сорок днів по Федору і справили поминки, з'явився в селі братеник його Юхим. Прийшов йон на дворище і сказав до Насті: «Будемо хазяйнувать, братова». Нічого не відповіла на слова його Настя, чорна з лиця після наглої смерті чоловіка і дочки, тольки очі її ще більше стемніли. І ходив Юхим по дворищу наче господар, багатів подумки, страшних Настиних очей не завважуючи.