Тоді покликав Кузьма матір свою Уляну Несторку, вона бабувала по селу, хто кликав. І зійшла Уляна на гору Крукову, до млина, що його син її Кузьма зводив на попелищі, і поклала вона долоню свою на банякуватий живіт Христі, і біль її відпустив. Розплющила Христя очі, побачила Уляну Несторку над собою і з лиця перемінилася. Боялася Уляни — відьма вона, казали в селі. Сам Євмен розказував Христі. Вертався він з хлопцями із Крутьків, до дівчат тамтешніх підходжували, ніч темна була, аж котить колесо вогняне назустріч. Тут півні на хуторі заспівали, і пропало колесо, наче привиділось, а Уляна Несторка, у чорному вся, край Чумацького шляху стоїть, до хлопців сміється, що полякалися. І свекор розказував Христі: свекруха покійна з Уляною Несторкою не в ладах була, то поробила їй Уляна так, що вим'я в корови їхньої як скло стало, мусили гадючі яблучка варити і одпоювать корову, хтось підсовітував.
А Уляна усміхнулася, наче думки Христі прочитала: «Не пужайся, молодичко, зла я тобі не зроблю, якби й могла та хотіла, бо ти у добрі од роду душею скупана. Трудненько тобі у світі сьому житиметься, але скочуватиметься із тебе зло, як вітер з даху. Євменом своїм і свекром ти щодо мене напужана, але то все свекруха твоя покійна розбрат між нашими кодлами сіяла, бо приймак, мій Гаврило Латка, як був розор у Пакулі, клуню батька її, Сидора Воловика, разом із збіжжям спалив. Не знала ж бо вона, покійна, що онука її на руки свої я прийматиму. Довірся мені, Христе, я тобі поможу».
І довірилася Христя Уляні Несторці, і народила сина під вітряком, якого Кузьма будував на попелищі, на горі Круковій, народила вона сина, коли сонце червоне опускалося за ліси Синявські. І казала їй Уляна: «Дужий і кмітливий буде син твій, бо на горі, під вітряком йон на світ білий з'явився. Не стелитиметься йому жисть м'яко, але й крізь камінь часу проросте йон, а далєй — пелена червона, як сеє сонце вечірнєє, дорогу його застеляє, і далєй не бачу я вже нічого».
Сонце сховалося за ліси Синявські, і виплив місяць над Страхоліссям, а вони ще були на горі Круковій, бо спочивала Христя після мук своїх породильних. І запитала Христя в Уляни Несторки: «Чи правду людяки пакульські гомонять, що ви наперед усю жисть нашу знаєте? Дак скажіть мені за чоловіка мого, Євмена, чи побачу ще на сім світі, бо оплакую його щодня й щогодини не слізьми, а кров'ю». Одказувала Уляна Несторка, по небу вечірньому очима мандруючи, наче гадала по зорях: «Люди набалакають, тольки слухай. А правда та, що тяжку ношу я несу, покійним Нестором на плечі мої перекладену, — потомне прозирати крізь завісу годів. Се мука велика: знать, передчувати, бачити завтрашній день, а помогти, змінити щось — сили не мати. Приходить до мене людяка — ще сміється вона, ще світові радіє. А я уже бачу, уже знаю, що не житець вона на світі, уже тіні од неї нема, уже привиддя се, а не жива людяка. І перевертається душа моя з жалю до неї, а мушу сім замків на вуста свої вішать. Не хотіла б я сю ношу нести, і нікому не побажаю такого, і не передам нікому, навіть якщо й померти не зможу, дання не передавши. Хай лучче я буду примарою до судного дня по землі бродить, аніж передам іншій людяці горе своє. Не треба людям знать про день завтрашній, дай Бог їй душі і серця — день нинішній пережить. Дак скажу і про твого Євмена. Ступить йон, ступить на поріг батькової хати. І довго ще ви брестимете укупі по жисті сій, як по лісу дрімучому. Але як бреде людина по лісу дрімучому, надіється вона: ось за тою грядою темною— край лісу, сонечко світить і стежка до хати рідної через луг квітучий в'ється. А в пущі житейській кожен просвіт — лише полявина, а не край лісу темного, лише продих. І брести людяці від надії до надії, докуль не ляже вона у землю, як дерево, на корню струхлявіле».
І була уже ніч пізня, коли ступила Христя на дворище своє з дитям на руках, у хустку оповитим. Свекор у клуні бив ціпом по снопах, бо однако йому, сліпому, день чи ніч під небом. Стала Христя у проймі дверей, місяцем висвітлена, і мовила: «Ось, тату, вернулася я з поля з онуком вашим на руках. Уляна Несторка прийняла його на руки свої і пупа пов'язала». Поклав свекор ціпа, пішов назустріч голосу Христі, узяв онука на руки свої. Сльоза скотилася з очей його невидющих, упала на личко дитяти: «Хай буде йон дужий і щасливий, мо', йому лучче врем'ячко судилося, аніж нам». А з клуні ковзнула сова безшелесне, чорною, скумасною тінню зависла над ними. Бачила ту тінь Христя, і серце її кам яніло од передчуттів лихих. Але нічого не сказала свекрові, слова Уляни Несторки пам'ятаючи.
Дак і правду ж та сова віщувала, ой правду! Се ж вона, Христя, уже вирвалася із снігів архангельських, уже вона в колгоспі за ложку борошна робила, і не чіпали її. А свекор її у Раду лі, у сина середульшого, що тамочки у приймах, голодную весну перебував. І був його рот у синовій родині зайвий, бо вже дєтки синові з голоду пухли. І побрів йон з Раду ля, щоб у землю пакульську, коло жонки своєї, покійної давно, лягти. І побрів йон з Раду ля, але заблукав, бо стежки вже зовсім не бачив. Аж передали Христі із Скитка люди хутірські, які на цегельні в Пакулі робили, що свекор її під вербою край шляху лежить і смерті дожидає. А вже тади таке врем я настало, що і рідніші люди одне до одного чужіли, голод душі з тіл виморював, як дим — бджіл із дуплянки.
А се так було, се я помню, хоч і страшно пам'ятать. Звірили людяки, звірили, се правда. Роман Колумбет сестру рідну, молодшу, зарубав і дєток своїх годував тілом її. Се уже познєй одкрилося, як помирав йон і боявся померти з важкотою такою на душі.
А Сонька-людоїдка, дак тая дєток до себе заманювала, дєток, що, голодні, на пароплави із степів брели, а їх з пароплавів зганяли. Біля причалу вона, у хатці без штанів, проживала. Дак заманювала вона дєток, убивала їх, бідних, котлети з тілець їхніх смажила і біля причалу ними підторговувала. Докуль міліція її не заграбастала і невідь-де поділа. Правда, се правда, хоч і нелюдська правда. Як будувався, уже по війні, на місці хатки Соньчиної Павло Коршак, дак розвертали плацок бульдозером, сім черепів маленьких, дитячих, одрили на хатищі, рядочком вони і лежали.
Ага, так переказали Христі, що свекор її під вербою, біля хутора Скиток з голоду помирає. А вона уже і сама од вітру хилиталася. Одпросилася вона з роботи і побрела до того хутора, хоч і казали їй люди, які з нею у полі робили: «Христе, не будь дурна, думай болєй про себе та про дєток своїх, її по свекру твоєму і так земля давно скучає…» А тади се ж Студниця розлилася, бо зима перед тим видалася сніжна. Брела Христя навпрошки, щоб шлях скоротити, і по коліна у воді, і по шию. Прибрела вона до тої верби, під хутором Скиток, а вже свекор ледь зіпає, весь у нужі та мурашках. Наламала вона гілля з верби, змела з діда нужу та мурашок. А де ж бо се Євмен був?
А Євмен — чи не в снігах архангельських горе горював. Змела вона нужу та мурашок із свекра, а свекор до неї г каже: «Христе, хіба тобі до мене на сю лиху годину? Залиш мене тут, уже земля пахне». А Христя і одказує свекру: «Покуль ми, татку, люди, покуль душа живе в тілі,— мусимо по-людськи одне з одним чинити». І заплакав Пантелій Отрох: «Дошукуєшся ти, Христе, Бога на землі і на небі, а Бог — йон у тобі, у душі твоїй добрій до людей». Нічого не відповіла йому Христя, а взяла тачку у крайньому дворі хуторському, бо вже тади багато хат порожні стояли, вимирали люди, узяла вона тачку, поклала на тачку свекра свого і повезла його із сил останніх шляхом Сіверським у бік Пакуля. А як дотягла тачку із свекром своїм до гори Холодної, уже Пакуль видні вся, тут і помер Пантелій Отрох. І плакала Христя над свекром, як над батьком рідним. Ще були люди, і ще були сльози в людей. А їхав мимо з поля Нестор, онук Уляни Несторки, син Устима та Оксани, загиблих давно. Увірував Нестор у власть нову змолоду, партійний був дуже.