Увірувать увірував, а серця живого вірою тою не убив. Бо йон же не для штанів з капшуками жив, а думав, що все, що робиться новою властю, для людей робиться, як не для нинішніх, то хоч для тих, що завтра житимуть.
Побачив Нестор Христю, що над тілом свекра побивалася, розпитав про все. І поклав він тіло Пантелія Отроха на воза, і Христю посадив поруч себе, і в Пакуль одвіз. І лежав Пантелій Отрох ніч у хаті своїй, а уранні прислав Нестор людей із колгоспу, і похоронили вони Пантелія на кладовищі, біля жонки його, де Христя показала.
Але не минулося Нестару, сину Устима та Оксани, бо Громницький написав на його в район, що куркулів колгоспом хоронить. І тягали його за сеє довго, докуль і не затягали.
Дак се уже гомонка друга.
А був у Пакулі здавна єврей Шльома, торгував він біля причалу, свій рундук мав. Носили йому рибаки пакульські рибу, а він рибу ту до Мрина возив, перепродував жидкам мринським. Була у Шльоми жінка Сара і троє дітей малих. Шльому червоні мобілізували, як на денікінців ішли, в обоз їхній, добрі коні мав Шльома. А Сара далі з дітьми у Пакулі проживала. А вже вовчарі довкола Пакуля, по хуторах лісних лютували.
І гомоніли люди: «У Вовчара з більшовиками та жидами мова одна — куля».
І страшні вісті котилися од села до села: у Листвені вовчарі вікна й двері єврейських хат забили дошками і спалили хати з усіма, хто в тих хатах проживав.
А в Сибережі, за болотом Замглай, жиденят у колодязь яни кидали.
А в Грибовій Рудні міліціонерові, живому, живіт розпанахали й зерном набили, і покинули край шляху помирать.
І прийшла Сара до Христі в двір, і просила із слізьми на очах: «Не за себе боюся, мені уже, як Бог дасть, а за дєток своїх боюся. Скольки не просила людей, сусідів своїх, дєток переховать, страх проріс у душах їхніх: налетять вовчарі — помстяться. Хай ми з тобою, Христе, і різним Богам молимося, але ти — мати і я — мати. Переховай дєток моїх, хай перебудуть під стріхою твоєю горісні дні сії. А я тобі оддячу, як жива зостануся, і Шльома доброти твоєї ніколи не забуде. А покуль ось тобі три метри керенок, усе, що у мене є». І розв'язала вузол Сара, і гроші простягла Христі. Але одвела її руку Христя: «Не треба мені грошей твоїх, Саро, і дяки не треба твоєї, і Шльоминої дяки не треба. Бог у всіх людяк один, тольки не однако у різних племен йон зветься. А справжнє ім'я Бога — добро. І дєток ти своїх приводь, левадами, щоб менше хто бачив, бо люду різного у селі, хтось та Вовчареві піднесеться. Приводь, хай перебудуть у мене біду сюю велику». І упала Сара на коліна, і ноги Христі обійняла.
Але підвела її Христя з колін і в чоло поцілувала.
Як засутеніло, привела Сара левадами дітей своїх до Христі. Хлопчакові її — восьмий минав, а дівчатка, близнята, ще дрібніші, І лишилися діти під стріхою в Христі, і ніч тихо спливла. Серед дня прибігла Сара, їсти дітям принесла. Казала до неї Христя: «Не бігала б ти, молодице, хоч серед білого дня до мене, бо людям на роток не накинеш платок, якщо лихо постукається. А нагодувать я їх і сама нагодую, голодні не будуть». Але плакала Сара, що скучає за дітьми, і, як ішла з хати, обіймала та виціловувала їх, наче прощалася навік.
Аж другої ночі зчинилася у селі стрілянина, Христя саме дитя своє перепеленувала. Вийшла вона на ґанок, а вже небо над Невклею жевріє. І пахнуло полум'я під горою Жомирівкою, де дворище Шльоми. Побігла Христя в комору, одгорнула ячмінь у засіці, дошку підняла. Тут, під помостом, Євмен її колись од денікінців ховався. Тоді розбудила дітей Сариних, показала їм лаз при свічці, ряденце й подушку подала: «Лягайте там спатки, і щоб нічичирк, покуль я до вас не озвуся, бо горе велике усім нам буде». І дошку за ними опустила, і ячмінь по дну засіка знову розгребла.
Аж на світанку загрюкали в двері та вікна. Вийшла Христя на ґанок, вдягнена, бо піджидала гостей непроханих. Вийшла Христя на ґанок, а в дворі — повно люду озброєного. І запитують ті люди у Христі: «Де ти, дєвко, Сариних щенят ховаєш? Признавайся сама, бо як найдемо, буде хужєй тобі!» — «Як ви уже з дєтками воюєте, то шукайте, — тихо одказала Христя. — Чи мені до воєн ваших? Своя лялька коло цицьки, а мужик мій, як і ви оце, десь по лісах бігає вовком».
Дак перерили яни у хаті моїй усе чисто, і з коморі, і на горищі, і в клуні снопи розкидали, а гальки ж не одкрив їм Бог, де Сарині дєтки.
Тоді сказали люди, що в двір до Христі прийшли: «Підеш з нами до отамана, хай йон розбирається з тобою, бо нам точно підказано, у кого Сарині виблюдки». Узяла Христя на руки синочка свого, сонного., і пішла до причалу, а лісовики — за нею, півколом, наче вовча тічка. І як минала Христя гору Жомирівку, попелище, де хата Шльоми та Сари досі стояла, на очі тяжко лягло: ще диміло попелище і пір'я та пух од подушок Сариних білим снігом політувало. А як ішла Христя повз верби в березі, побачила вона на вербі старій, п ять обчухраних гілок якої, як п'ять пальців, угору стриміли, побачила вона мертву Сару, вірьовками до гілля прив'язану. А нижче, на дошці, до вербового окоренка прицвяшеній, написано було дьогтем: «Ой яка я, Сара, сміла, що й на вербу сіла, на весь світ дивлюся, отамана не боюся…»
Зайшлося серце Христі з жалю до людини, безвинно загиблої, з жалю до сиріт Сариних. Змахнула сльозу Христя, і тут самого Вовчара побачила. На бричці він сидів, залізом кованій, у шапці-кубанці і в чорнім чекмені наопаш. Бричка на крутому березі стояла, гризли вудила коні баскі, кулемет на бричці однооко дивився бік Лютежа, де матроський загін, рибалки розказували, отаборився. «Ти, Христе, що, по городах подолом метляючи, жидівським духом пропиталася, що Сариних щенят пригріваєш?» — хрипло запитав Вовчар. Було його обличчя червоне од випитого та з'їденого за ніч. «Калі б мені тольки й клопотів, що чужі дєтки. Аби хоч своєму лад дала», — смиренно одказала Христя.
Важко дивився на неї отаман лісовиків, і ніздрі його роздувалися, як у звіра, що кров учув. Тоді скочив з брички, прихилитався, брязкаючи зброєю, якою був обвішаний, до Христі і різким, нежданим ривком вихопив дитину з її рук, а двоє людей його стали між ним та Христею. І підняв він сповиток із синком Христі над краєм кручі. Унизу вода криваво червоніла — сонце над Чорним лісом визублювалося, наче згусток крові: «Де жиденят сховала, кажи скоріш, докуль я добрий!» Обмерла Христя, і тільки очі її жили на лиці білім як полотно, і струменіла з очей її сила дивна, а що то за сила — сама Христя не знала, і ніхто, не знав. Уже Уляна Несторка, як прийшла надвечір Христю провідать, про пережите нею од людей почувши, сказала: «Се, молодичко, сила добра в тобі. Хоч і гомонять, що зло всесильне, а добро кволе, як мале дитя, нерозумне, а — неправда сеє. І крихта добра для жисті болєй важить, аніж усе зло світу. Бо зло — безплідне, а з крихти добра, як із зерняти, нова жисть виростає, продовжена в часі. Так ще мій Нестор покійний казав, і я кажу».
І в'янув Вовчар у промінні очей Христі, широко розплющених, і відступав од краю кручі, і прохрипів примирливо: «Де твій Євмен тиняється?» — «Мо'(як і ти, з бабами та дітьми воює, хіба я знаю?» — осміліла Христя. «Хоч і не зі мною йон за мужицьку свободу бореться, але знаю, що й не з жидами та комуністами. І за єто я сину його жисть дарую, хоч ти, жидівська прихвосниця, і не заслуговуєш на добрість мою отаманську. Але язика прикрути і знай: очі й вуха мої — скрізь є. Одкриється, що під подолом твоїм жиденята, вознесуться душі — твоя, сина твого і щенят жидівських — до неба, з димом хати твоєї…»
І повернулася Христя додому, з сином на руках. А увечері нагодувала дитя своє, поклала, сповите, у ночви, а біля ночов посадила свекра сліпого, щоб колихав. Тоді дошку в засіці підняла, вивела дітей Сариних з хати і провела коноплями в берег, де човен припнутий був, Євмена дожидаючись, бо любив Євмен рибалити. І посадила вона дітей Сариних у човен, і сама біля них сіла. І відштовхнулася вона од берега тихо, щоб і вода не шелеснула в очереті, і попливла вона Білорічицєю до Невклі, а вже ніч була глупа і спало село. І випливла вона з дітьми Сарикими у Невклю і попливла за течією, до лівого берега веслом вигрібаючи. І довго вони так пливли під небом зоряним, аж поки забовваніли попереду обриси пароплава, що неподалік Лютежа причалений до берега стояв. І окликнув їх вартовий з пароплава голосом строгим, але відповіла Христя, що пливе жінка з дітьми, щоб не стріляли.