І усю жисть мою стоїть Нестор Семирозум свічкою-обітницею над церквою пакульською, у душі та пам'яті, що сяєвом тої свічки, як сонечком великоднім, осяяні.
А ще ж мої батьки у колгосп не захотіли іти. А проживали ми у Пакулі на кутку, що Муравицею здавна зветься, навколо ліси, луки та болота торф'яні, а землі доброї мало. Дак ми кожну латочку обходжували, кожну грудочку землі між пальців своїх, чорних од роботи, пересівали. А в колгоспі од самого початку робилося — як попало, через теє і не ішли у колектив батьки мої. Дак вони, активісти, налетіли на наше дворище, хапали де що бачили. Дві бригади, одна пакульська, із голоти місцевої, а друга — наїжджа, із Мрина, а мо', ще одкуль далєй. Збіглися вони водно і, де що було у нас, позабирали, зосталося у нас тольки півтори копи околоту. А се ж уже осінь, уже зимою близькою із-за Сіверських лісів, із-за Невклі віє, а нас — четверо душ. І Це ж принесло дядину, коли бригади гніздо наше розбурювали, дядина і гомонить до них: «Хоч картопельку тую уже не забирайте…» А вони одразу ж похопилися, бо не знали про картоплю: «А де бульба?!» — «А тамочки, на лучці, картопельки у них трохи єстяка…» — піднеслася дядина. Підсобила, пожаліла нас… Вони усю тую картопельку, на лучайці, за вигоном, викопали, покидали на підводи добро наше та й подалися геть. «Пишуться, пишуться усі діла ваші злі рукою Нестора Семирозума, чорнилами червоними на білих оболоках!» — гукнула я услід, а вони тольки реготнули, бо на силі почувалися і одним днем жили, у день завтрашній не заглядали. Дак подалися вони з двору, а ми — зуби на полиці порожні. Добре, що хоч із хати не вигнали чи до ведмедів не завезли, як інших.
Є, є що спом'януть за свої літа…
І вписую їх до Книги днів кривавими чорнилами, як Нестор Семирозум, Книжник небесний, що діяння людяцькі до Книги розгорненої записував, з якої сім янголів на Суді Страшному читатимуть.
Матка піде було, півпуда борошна купить чи на яку лахманину виміняє, лепйошки пече і в березі Невклі, коло причалу продає. А там щодня базарчик був, бо пароплави і баржі причалювали, і зі степу люду наїжджало, і робітники цегельні грошики свої на причалі проїдали та пропивали. Се якось почалапала у неділю на причал, а міліція базарчик па причалі оточила, мринська, і усе чисто забрала. Мати повернулася додому, плаче гіркими слізьми: се нас, каже, неділя покарала, що забрали у мене усенне. А ми ранєй у неділю до базару не ходили, Бога боялися, а се матці прийшлося, бо горе примусило. Стягайся ми ще на півпуда борошна, напекла матка хлібців і в четвер ранесенько, ще й не розвиднювалося, погалайдала на базарчик той. Та не селом погалайдала, а щоб скоріше — через Муравщину. А там дорога низом та низом і верболоззя над дорогою, далєй очерети і болота. Дак йон, бандюга, перестріває матку нашу коло болота, з кущів та очеретів виходить і забирає у неї хлібці тії. «Залиш дєтві моїй хоч кусничок!..» — матка просила. А йон до неї звіром: «Як хочеш іще свою дєтву побачити, то ходи, молодице, бо осьдечки ножем пірну, дак уже нікуди не підеш, а п'явок болотних кровицею своєю годуватимеш». Злющий бандюга, бо добріший усього б не одібрав, подумав би: хоч хлібеня для дєтви її залишу, бо вернеться вона, плачучи, додому, а дітки їсти попросять. А йон усе чисто одібрав. Дак матка наша повернулася із планами великими додому та й каже до нас: «А тепер уже — усе. Що хочете, теє і робіть». Сестра моя утішає матір: «Як-небудь переживемо лихо. Уже скоро весна, а там — літечко і жнива…» І ревуть обоє. А я вийшла у двір, дивлюся на церкву пакульську на горі, що хоч і без хреста, а крила-бані над селом розпростерла, і молюся до Нестора Семирозума, що у пам'яті моїй золотою свічкою-обітницею у небесах сяє, горе людськеє на білому оболоці записуючи: «Поможи нам, Божий Книжнику, замов словечко перед Господом, до якого ти вхожий, за нас, бідних, нещасних». А Нестор Семирозум і галакає до мене з неба, а мо' — із душі моєї розтерзаної: «Не владний я, людиночко, над виром житейським, а поставлений літа і дні людські записувати для Бога, і тольки. Але ще багато паперу не списаного у Книзі твоїй, ще довго тобі судилося слізьми і кровицею до неї вписувати, добро на землі множачи». Аж і правда його — дожили ми якось до жнив. Рвали листя з липи, квіт акацій, намнемо того листя та квіту, та назбираємо у полях картопельки, що вона за зиму перемерзла, а крохмаль у ній ще є, та змішаємо того листя, квіту і крохмалю, та напечемо лепйошок. А вони ж такі, наче коров'ячі кізяки, а мусиш їсти, бо їсти хочеться. Дак ми тії лепйошки їмо і лихо нас їсть.
А як жнив діждалися, тади уже легшей нам стало.
А дядька нашого Лаверона, старшого братеника батькового, теж розкуркулили, дак йому усе сеє так надокучило, що йон пішов у ліс та й повісився. А в мого батька тольки один братеник і зостався, через вулицю йон проживав і Яковом звався. Дак роблять вони труну для дядька нашого Лаверона, Яків і гомонить до батька: «Іване, як були ми з Лавероном у Смоляжі, ліс заготовляли, дак до ворожа тамтешнього заходили, дак знаєш, що той ворож нам наворожив? А наворожив той ворож, що ми з Лавероном у одному годі помремо. Дак Лаверон повісився і мені, полупається, час помирати. Осе ми сей гроб для нашого братеника Лаверона робимо, а скоро ти для мене гроба робитимеш». А мій батько і одвічає Якову: «Що се ти такеє надумав дурне, я — старший од тебе, се ти для мене дошки тесатимеш». — «Ні, твердить своє Яків, ворож правду мені ворожив, що я в однім годі із Лавероном помру». Се було навесні якось. А тут діждалися жнив, Яків поїхав у поле вікомішанку гребти, і переворот кишок йому зробився. Дак йон казав, се вже коли після операції додому привезли: «У мене кишки перевернулися, як ото я у кабана вибираю кишки, так Бог мені поробив, як я кабанові роблю». І третього дня йон помер. Дак навесні похоронили Лаверона, а в жнива похоронили Якова. А мій батько зостався, і прожив йон, мо', дев'яносто шість годів. Уже й очі не бачили, осліпли, а йон усе жив та жив. Дак сестра Марія з ним возилася, покуль я по світах далеких етапно мандрувала. Як на роботу іде чи ще там куди їй треба, просить: «Тату, не злазьте з печі, лежіть, я повернуся додому та вам їстоньки зготую». А батько не послухається, злізе з печі, а на піч не зуміє вилізти. Бо лізе на двері хатні, а думає, що то — піч. Хто зайде, запитує: «Що-бо ви, діду, робите?!» А йон: «Осе Марія нагострила литки на роздобитки, а мені на піч треба лізти, хоч нагріюся на печі…» — «Та ви ж, діду, на двері деретеся!» — «Та що ти мені голову морочиш, я лізу на піч — нагрітися!..» То сестра моя Марія з ним намучилася, мо', годів із десять із ним, сліпим, возилася, а тади вже йон Богові душу поніс, на небеса.
А я се ж, молодайкою ще бувши, перед війною у колгоспі робила, куди дітися. На льону робила, то смикали, то молотили, то по луках муравських вистелили, скрозь робила, куди пошлють. Сестра Марія ще ранєй заміж було вийшла, а я зосталася з батьками, то на мене чомусь двір переписали, будеш головою двору, і — мовчок. Тади так було: начальники сільські слухалися тих, що над ними сидять, а ми — начальників сільських, галіфетчиками ще їх називали. А тади ж як почали накладати тії податки, накладали-накладали, один, другий рік заплатила, а на третій, бачу, уже нема з чого оплатитися. Я і кажу галіфетчикам уже цим: «Не буду платити!» Ну, дак вони давай мене до суду. А тамочки уже усе пригадали — і розкуркулення наше, і Бога мого, і норов мій самостійний. І дають мені три годики в'язні. Виходить так, що треба мені, молодайці, іти у тую тюрму. Так на долі моїй написано. Дак я батькам усього наготувала, поки настав той день. Пішла до лісу, упросила лісничого, а саме Страхолісся розчищали: «Наділіть мені, дядьку, ділянку, на розчистку, щоб я старим своїм якоїсь дровеняти для печі їхньої залишила». Бачить лісничий, що я від нього не відстану, не одчепитися йому од мене, дав мені ділянку. А я дрібне таке було, нема на що глянуть, який із неї, думає лісничий, лісоруб. «Подивлюся до вечора, що ти зумієш зробить, а тади будемо бачить». Се так лісничий. Дак я усі сили вкладала, щоб догодити лісничому, щоб у мене не хужей було, як той мужик робить. Приходжу додому і кажу батькові і матері: «Ходімте завтра гуртом у той ліс». Пішли ми раненько у Страхолісся. А батько уже старий, рубав-рубав тії дрова та й похилився на кущ, упав. Приходить матка і голосить: «Батькові у очах потемніло, та й поклонився лісові…» Я одвернулася, сльози мені градом котяться. «А чим, — думаю, — я вам поможу, як мене тюрма жде не діждеться?» А батько було, коли вип'є, скаржиться: «Через Бога твого, що ти про нього усім торочиш, та через норов твій задерикуватий і мені од властей немає спокою». А я і одвічаю батькові: «Ну, то вона, Федора, довго вам не надокучить…» Аж так воно і получилося. Уже як була я на роботах тюремних, батько і пише мені: «Відколи нема тебе, Федоро, то чотири стіни у хаті, нема до кого і загомоніти…»