А про Господа свого і про Нестора Семирозума, який усе земне записує, на вогняному стовпі стоячи, я мовчала до Федора, бо йон після смерті сімейства ні в що сеє не вірив, серце йому кров'ю Ітекучою запеклося.
Пожили ми там. А мене ж в Україну тягне хтозна-як. Бо як вивезли мене у сороковім, у товарняку, а се уже тольки опісля війни прожила я туточки вісім рочків. Ранєй не можна було мені у ту Україну, а теперечки дозволили, дак я сімейством обзавелася. Оце вже, думаю, поїду, оце вже поїду. І два роки саму себе мучила, не могла ніяк поїхать. Як не те. то те, як не те, то те. А далєй вже сказала собі: що б воно не було, а — поїду. Його, Федора, якось що не сильно тягло в Україну, малесеньким зовсім його вивезли, а мене — мотузкою. А се уже у нас дві дочки було: Любі — четвертий годок, а Вірі — третій. Ось беру я Любу, сідаємо з нею на підводу, їдемо на станцію, а там — на поїзд. А Віру я з ним залишила. Приїхали ми в Україну, добулися Пакуля, матері вже нема, батько нікудишній, сліпий, сестра сама господарює. Дак я трохи там побула, далєй даю телеграму, що Любу залишаю у Пакулі, сама до них повертаюся, щоб потім їхать сюди уже усім разом. А Федору у голову стукнуло, що я повертаюся сама, бо вже Люби нема на світі. Страх у нього такий був — і сюю сім'ю втратити, як першу втратив. Дак йон там за Любою душу рве, а я — за Вірою, що з ним залишила. І шле йон мені блискавку, щоб я з Любою поверталася. Він за сюю дочку переживає, я — за тую. Бо ми розділили дітей і йон думає, що вже Люби нема, а я думаю, що уже Віри нема. Я за Любу — і на поїзд. Приїхали на станцію, се уже Ташкент проминувши, серед ночі, а ще кілометрів п'ять до нашої ферми. Все одно, думаю, будемо іти додому; садовлю дочку на плечі, чемодан у руку погойдалася крізь ніч. Підходимо до хати нашої, а у вікні — світиться. Люба підходить до вікна і каже: «Тату, відчини!» Вони посхоплювалися, не знають од радощів, що й — робити. — За дєтвою Федір був страшенно переживательний.
Ну, перезимували ми тую зиму, і закомандувала я в Україну їхать. Поїхали ми в Україну. Добулися до Пакуля, поселилися у батьковій хаті. Батька се уже не стало, помер батько. А Федір мені і каже: «У колгосп я не піду, я ж — робочий». А се уже у Пакулі знов цегельний завод запрацював, влаштувався йон па тому заводику, машини ремонтувать. Бо йон щодо залізяк усяких дуже ловкий був. А дощі ж такі усю осінь лили — страховиння. А грязь, а гади замело-завіяло, а де тая Муравщина, далеко ходить. Федір і каже: «Покуль ми грошиків усіх на розкидали (бо ми ж там, у Азії, усе, що набули, спродали) — купимо хатку коло причалу». Що я буду, мовляв, грязюку місить, та й тісно із сестрою у батьковім гнізді. Ну, там один чоловік, од заготконтори йон робив, спродувався, переїжджав до Мрина, ми й купили його дворище, хатина на дві кімнатки і коридор, під залізом, правда, і хлівець, і городу латка по схилу гори над Невклею. Ловке усе таке, ловке. Бо — своє. І досюль я туточки проживаю, уже сама як перст, добре, хоч дочка Віра, що у Мрині очоловічилася, провідує, не забуває, а Любка — тая десь аж у Воркуту, на шахти завіялася. А Вітя, синок, той у армії так і залишився.
Ну, се вже стало нам веселіше, бо свій куток. Скоро ми й хлопця діждалися, Вітю уже сього. А Федір страшенно хлопця хотів. Бо у нього з тою жонкою був хлопчик, але од бомби загинув. На тобі і хлопця. Тольки, кажу, не пий, бо треба про дітей думать, їх у нас теперечки троє. А за дітьми йон душу рвав, се правда. Особливо за Вірою. Якось вона у подруги заночувала, у Крутьках, із Мрина вертаючись, ми вже не знали, шо й думать, дак йон ридав, як мале дитя: «Хоч би мені слід, де вона ходила, побачити…»
Аж тут зійшов йон із поїзда жисті, і вже йому нічого не треба, а ми далєй без нього поїхали — крозь непроглядний туман часу.
А почалося усе сеє з того, що я захворіла. Прийшлося так. що мусила я лягти в лікарню пакульську, на операцію. Федір того ж дня прийшов до мене. Провідать. Я йому кажу: «Ти. Федоре, не ходи до мене часто, за дітьми дивися». Ну, се пішов йон. З порога, правда, довго на мене дивився, наче що сказать хотів, а не сказав, язик не повернувся. А ноччю йому погано зробилося. Операцію мені у вівторок зробили, а в четвер ноччю йон дєтву розбудив і каже: «Буду, дєтки, помирать». А діти думають, що батько, мабуть, п'яний. Віра і Люба — сії вже до школи ходили, а Вітя до школи ще не ходив, домував. Дак йон до Віті і каже уранні: «Сьогодні самі підете в лікарню до мами, понесете їй чаю з варенням, вона просила, а я вже буду помирать». А тої ночі сестрі моїй Марії наснився сон поганий, прибігла вона з Муравиці до нас, а Федір уже й не говорить. Дак вона викликала скору з лікарні, скора його подивилася і каже: «Заберіть дітей зі школи, хай будуть коло нього, а меншенького із собою візьміть». Дак вона так і зробила. І се вже дівчата діжурять коло батька. Другого дня, на Віриному чергуванні, йон і кончився. Дак Віра тади біжить не до мене, а біжить на Муравицю, до тітки Марії: «Уже татко помер!» А мені ж ніхто нічого не признається, я лежу у лікарні, після операції тяжкої, і ще не знаю, чи виживу. Лише вісточку мені діти принесли, що батько прихворів, тому і не провідує, а не кажуть, що його вже нема. Боялися, щоб мені хужей не зробилося. А сестра моя Марія прийшла до лікарів і гомонить їм: «Що ж із нею робити, у неї ж троє діток, а чоловік помер?» А лікар, що робив мені операцію, відповідає: «Якщо ми Федорі скажемо, то вона закомандує, щоб її везли на похорон, а шви полопаються і буде ще гірше». «Ні, луччей ми не казатимемо їй про похорон! — погодилася Марія. — Бо, як ще і з нею що погане станеться, сама я із дєтвою її не справлюся, бо у неї аж троє діток». Похоронили яни Федора без мене. А вже десь третього дня приходять до мене у лікарню Марія та Любка та й кажуть: «Хоч кричи, хоч не кричи, а вже твого Федора нема на світі». І все чисто розказали. Що ж, нема то й нема. Заплакала я, та й годі. Бо треба якось далєй жить, бо дєтви у мене — череда і одне одного малєй. А тади вже прошуся я, щоб на дев'ять днів мене з лікарні виписали, хоч на дев'ять днів на могилі його побуду. Виписали мене, і скора, правда, одвезла, до самого порога. А мої вже мене стрекають. Я у крик та в голос, бо ж мені без чоловіка мого і хата моя — не хата. А тади і вмовкла: що ж, думаю, той крик та плач мені поможуть, коли троє діток на руках моїх. Сестра Марія утішає: «Будеш ти, Федоро, з дєтвою, буду і я з твоїми дітьми, як матка родна, бо мені ж Бог діток не дав». Справді, вона мені помагала, як рідна матір. Сама було так не з'їсть, як діток моїх нагодує.
Як дев'ять днів відбули, заїхав до мене на скорій лікар, що операцію робив, подивився рану мою: «Кишки випадуть, якщо шви не накладемо». А шви — це знов лікарня. Я заплакала і думаю: «Що мені робити?» Бо мені не можна було і дня спочить, бо у мене трійко дітей малих. І не пішла я болєй до лікарні, і так — по сьогоднішній день, зажило, і вскорі я на роботу вийшла. Як уже мені діставалося, у жисті сій, того ніхто не знає. Я і на цегельні роблю, сирець той із лінії знімаю і з печі гарячої на піддони кладу, і в школі прибиральницею, і в колгоспі що прироблю, і по людях. Ті, що про сиріт дбають, приїхали з району, зайшли до мене, запитують про мою жисть. А я плачу та галакаю: «Яка ж моя жисть, як се я з больниці прийшла, і сама нікудишня, і троє діток малих на моєму горбі. Треба ж їх якось на тім горбі піднімать. На осінь і Вітю треба до школи посилати, а дві школярки уже ходять». — «То ви знаєте що, — радять вони, — здайте свого хлопця до інтернату, а дівчата хай будуть коло вас». А я ще дужче заплакала та й кажу: «Як ми з Федором хотіли хлопця! То я тепер од дітей, од дівчат одділю свого хлопця та здам у той тернат? Ні, буду шматок хліба ділити на трьох, а собі — четверту пайку. Хай вони будуть разом, нікому їх не віддам і нікуди не розкидаю. Буду ростити, скільки у мене хопить сил».