А пришили йому, Агасові. класове походження його. Коли черга до нього дійшла. Се уже як йон одробив своє у Мньові, кровицсю людською ріку Невклю наповнив. І треба було на коюсь зроблене ним повісити. І отакими, як він, по усій країні. Дак Сталін Єжова роздушив, наче вошу, а над органами настановив Берію. І заворушилося усе-з гори до низу, покотилися голови тих, хто іншим учора ще голови стинав. Се уже Костючок, що до самої війни, опісля тридцять сьомого року, секретарював, розказував мені і признавався. Се уже за німців, коли ми з ним у Чорному лісі, у землянці відсиджувалися, покуль наші повернуться. Дні у землянці, при блиманні каганця, довгі, ось ми і ляскали язиками. А у війну уже не так страшко було, уже язики слизькішими поробилися. Допокуль товариш Сталін по війні знову пісочком закривавленим не присипав їх. Дак відкликали раптом Агаса із Мньова нашого до області, їхав йон — до Костючка зайшов, вони одне одного розуміли. На підвищення іду, можливо, у саму Москву, ближче до товариша Сталіна, знак почесного чекіста, нове звання, нова довжность — ось до яких вершин, мовляв, поспішаю. Се йон, Агас, Костючкові так розказує. А Костючок — мовчить, лише головою покивує, бо той уже знав, що під Агаса копають, уже у нього цифир вимагали, скільки народу Агасом на той світ відправлено, і все таке інше. Ну, і товариш Сталін, коли із Костючком по телефону розмовляв, натякав, що винні в репресіях супроти мньовських комуністів покарані будуть суворо. Ось приїжджає Агас у мринське енкаведе, коло Красних воріт, до останнього денька воно тамочки було, і нині там, тольки інакше уже зветься, вивіски міняються, а підвали усе ті ж, приїжджає йон, значить, до Мрина, а йому під ніс документик: «Так ось який ви пролетарій, ваш батько лавку рибну на базарі до самої революції тримав…» А теє давно усі знали, лишень папірець під сукном лежав, докуль ще Агас потрібен був органам. Ну, тут Агаса із усіх його постів, і довжностей, і звань — на викиштель повний, і уже з нього начальник його ромбики позривав, і вже хлопців позвано було, щоб прийшли по нього, арештували. Тут капітан Агас згадав лейтенанта Шльому, з якого власноруч нещодавно ромбики зривав, згадав йон Шльому, який на власних онучах у камері повісився. І попросився йон до, звиняйте, уборної, од розстройства чувств, мовляв. А там дістав із потаємної кишеньки у підштаниках дамського револьвера та й стрелив собі у рота, болєй смерті боявся Агас підвалів енкаведистських, товаришів своїх ручих боявся…
Се правда, був Агас і — нема Агаса, лише водичка у Невклі ще довго червона од крові людяцької текла. А як стали з усім, ним учиненим, та й до нього, і опісля нього, розбиратися, уже у наші деньки, приїхали по мене машиною, під самий двір, як по якогось начальника, і привезли мене в мньовські органи, уже вони Службою Безпеки України звалися, сам начальник мене піджидав. І гомонить той начальник до мене, як до рівного: «Ви, Корпію Трохимовичу, до війни лісникували у Сіверському лісництві, і не могли ви не знать, де незаконно репресованих у роки культу сталінського розстрілювали і хоронили. Бо ми лише напрямок знаємо, куди їх із Об'єкта возили, у бік села Сиберіж, а більш нічого документи не кажуть». — «Знати то я знаю, — відказую начальникові Служби Безпеки, — бо я тади у лісництві і проживав, холостякуючи, се уже послі війни я очоловічився із сиберізькою учителькою і ми побудувалися у Мньові, щоб до людяк ближчей. І се правда, зо мною тодішні начальники радилися, як такеє місце знайти у лісах, щоб і глухомань, і яр глибокий, і щоб машини туди по бездоріжжю могли пройти. Се уже як Змій на усю московську силу поїдав людей, але доходяги між зубів його просіювалися, і десь їх треба було дівать. Тільки ж я розписку свого часу капітанові Агасу давав, що мовчатиму повік жисті, а як теперечки із сим буть, не пойму». — «Уже ваша розписка ні до чого вас не зобов'язує, — запевнив мене начальник. — Уже інша погода надворі, вигляньте у вікно. І люди інші, і влада інша, і держава інша, і вже ніколи те, що було у роки тоталітаризму, не повернеться!» — «Повернеться чи не повернеться, того ніхто не відає, бо жисть наша — перевертна уся, — гомоню наче до начальника, а болєй — до себе. — За жисть свою довгу я стольки переворотів напереживався, і опісля кожного нові начальники запевняли нас. людяк простих, що се останній. А послі останнього — ще останніший був завжди. Сьогодні для вас зорі червоні стали кривавими, а може, завтра знову ви їх обслинюватиме, хто зна. Але я уже нічого і нікого не боюся, у який бік яно б не переверталося. Нарешті не боюся, бо уже одним оком на дно ями, у яку мене закопають скоро, дивлюся і вже мені пам'ятник, із дружиною на двох, на кладовищі стоїть, з портретом моїм, на граніті викарбуванім, я про все подбав. І другим би оком я на дно ями глядів, але друге око мені поліцаї вибили, допитуючись, де склади з продуктами та сукном, які Костючок нібито для партизан перед приходом німців назакладав по лісах околишніх. Хоч я знать не знав, де тії склади, дурний Костючок, щоб зі мною ділитися, Нон тольки і завіз мені Ідо сувійчик сукна поганенького, той сувійчик і знайшли поліцаї. Дак я їх, наче Сусанін, у болота завів, а сам — утік, хоч і з одним оком, а стежку в наших чагарищах я луччей од них бачив. Якби у мене дєтва була, мо', я і далєй би мовчав мовчком. Бо капітан Агас, коли вони, енкаведисти, від того яру на схилі ночей поверталися, у мене у лісництві чарку пив і, ковтнувши самогоняри, начитував мені із Біблії, яку йон луччей знав, анєй «Азбуку комунізму». І начитував йон, що Бог карає провину батьків на дітях їхніх, і на дітях дітей, і на третіх, і на четвертих поколіннях. Але не дала мені доля діюк. і жонку свою я уже давненько схоронив, і сам, яко вовк, у своєму лігвищі віку доживаю…»
І поїхали ми з начальниками нонишніми, мньовськими, перелицьованими із колишніх, есесерівських, начальників у вільноукраїнські, і поїхали «Волгою», і газик за нами котився, на колишнього «чорного ворона» схожий, бо весь залізом оббитий, а не брезентом, як звичайно, поїхали ми у Сіверські ліси, де я колися лісникував. І показав я яругу у глибині лісів, де капітан Агас із командою своєю п'яною здохляків, виблюнутих Змієм, добивав. Бо у нас, відколи почали той тунель попід Невклею будувать, не було так, щоб із тюрми чи з підвалів енкаведе репресованих на той світ відправляли. Спершу їх усіх у Змієву пащеку вкидали, а кого він не дожовував, того уже енкаведисти добивали у Сіверських лісах. Одної лише ночі, заїхавши у лісництво ще по дорозі до яру, капітан Агас наказав мені їхати із ним, а тоді так: побажання енкаведиста — закон. Ну, я і поїхав, хоч тремтів увесь. Бо думав, що і мене гам залишать, не випустять як свідка. А вони уже нікого і нічого не боялися, не соромилися. Дак із машини їх, бідних, виштовхували, критої брезентом, або з чорного ворона, що із Мрина капітан Агас притарабанив, примушували на морозі роздягатися до білизни, зв'язували руки за спиною і ноги та й кидали, мов колоди, обличчями униз у яму, на задубілих на морозі, присипаних сніжком мертвяків. Тоді Агас зістрибував до ями, ступав по тілах ще живих, як по колодах, і стріляв із револьвера у потилиці людям. Відтак вистрибував із ями, дійшовши до краю її, і весело вистукував хромовиками об утоптаний сніжок. Xто ще смикався у ямі, того Агасові хлопці дубовими кілками добивали. Мене занудило, я за кущі забрів, виблював. А капітан Агас на сніжку підстрибував і глузував із мене: «Що, Корній, тонка кишка із ворогами соціалізму боротися?! А хіба не так само ти у лісі вирішуєш, яке дерево спиляти, якому життя дарувать? Ми розріджуємо людський ліс, і тільки!» Усе це і багато чого іншого розказав я начальникам мньовським, перелицьованим, яни кривилися, але слухали. Дак тепер тамочки високі могили насипали, три хрести добренні, дубові укопали і поминають щороку, із попами. Але то уже без мене робилося і робиться, я тольки у газетці районній про теє начитую. Так я страху позбувся аж на вісімдесят шостому годі жисті і ношу душі своєї полегшив перед смертю. Бо до того — усю жисть свою боявся. Але й боятися людяка колись та стомлюється, як і жить. Дак коли їхали ми ще у Сіверські ліси, із начальниками перелицьованими, запитав я у старшого начальника, темляком прикинувшись, удавши, що нічого про теє не знаю: «А де ж теперечки отой Агас, що стольки кровиці у Мньові у годі тридцять сьомому пролив9 На заслуженому відпочинку, мабуть, персональну пенсію, і добрячу, отримує од нової України?» А старший начальник посміхнувся, тренований сильно, у органах вік проробивши, людяк наскрізь бачить, і мовив тольки: «Проходить Агас по справі початку тридцять восьмого року як організатор у Мрині націонал-фашистської контрреволюційної групи, класовий ворог народу. А з такими формулюваннями — шлях тоді був один і скорий: на той світ». І я не став болєй начальника того розпитувать. Бо се уже знав я од Костючка нашого, ще із воєнних часів, що Агас у туалеті кулю у рота собі пустив. Бо ми із Костючком за ту першу воєнну зиму у землянці сирій про що тольки не перегомоніли.