А жив-був у селі Сиберіжі, неподалік районного містечка Мньова, сліпий лірник, що його люд тамтешній здавна Криласом прозивав. А прозваний Криласом за те він був, що співав — як усенька півча, гучний голос, красивенний, даровано йому було од роду, а пісень і мелодій різних знав він несусвітньо. Та і сам він пісні придумував, слова і музику із душі своєї черпаючи, як із криниці бездонної, хоч із трьох рочків світу Божого не бачив, віспа чи якась інша хворість (давно теє було, ніхто уже не пам'ятає) очі йому безжально вигризла. А жив Крилас із того, що люди за пісні його та гру на лірі, ще — бичком у народі званій, давали та що дружина його Олена приробить на грядці, невеликій, коло хати, іншої землі не мали вони ніколи. Співав він на весіллях, на ярмарках, на вечорницях співав, де лишень люд у гурти збирався. Ходив останні роки — із сином малим, поводирем, по селах навколишніх і тамочки наспівував. Але поменшало весіль на Мньовщині, як і по всьому Краю, в останні роки і не ті уже весілля стали, люд збіднів, багато сільського народу із голодухи вимерло у тридцять третьому році. І ярмарків не стало, і на вечорниці молодь не збиралася, заборонила влада вечорниці. А відтак покликали Криласа до сільської Ради і мовив до нього приїжджий начальник голосом залізним: «Заборонила влада радянська отаким, як ти, старцям на бичках своїх бринькати і пісень усіляких, вищими начальниками не перевірених, напридумуваних у головах ваших темних, наспівувать для трудового народу. Є у нас при сільських клубах і хатах-читальнях художня самодіяльність, там усе перевіряється, що співать, і чи дозволено вищою владою. Отож ти замок на рота свого язикатого повісь, а бичка свого у печі спали, якщо не хочеш загриміти туди, де й Макар телят не пас, бо нема на чім пасти: дванадцять місяців зима, а весь інший час — літо…» І озвався на ту мову грізного начальника Крилас: «Товаришу начальник, я вас вислухав, тепер послухайте-бо і ви мене. Бо то не я співаю, а співає душа моя. Якби мав я очі зрячі, я б норми соціалізму перевиконував, і досі стахановцем був, у великому почоті, і, мо' б, до самого товариша Сталіна ім'я моє всенародною славою докотилося. Але не маю я очей зрячих, одрізаний я од людяк навколишніх ніччю темною, вічною, і дотуль я з людяками, докуль співаю для них. І за справедливим радянським законом та новою сталінською Конституцією повинен я у соціалістичному курникові своє сідало мать…» Помовчав начальник, а був це сам Соломон Шльома, большак із районного енкаведе, і продовжував уже м'якішим голосом: «Якщо вже не може прожити душа твоя без пісні, то хай співає вона про великого вождя нашого товариша Сталіна, про сталінську Конституцію і щасливе колгоспне життя, а не шкідливі для радянського ладу частівки про колгоспників-злидарів, як ти це робив у хаті Семена Деркача, на хуторі, перед гістьми його, тринадцятого квітня поточного року. Я маю папір на тебе, і вже в моїх можливостях забезпечити тобі сідало на тюремних нарах, рочків на десяток. Але не роблю я цього лише через каліцтво твоє. Це наша з тобою попередня, профілактична розмова, так її і розумій. Якщо ж не зрозумієш, не зробиш відповідних висновків, повернувшись до своєї домівки, зробимо висновки ми щодо тебе…»
І побрів Крилас додому у глибокій задумі, хто б це міг на нього, сліпака і старця, папера скласти високим начальникам мньовським. І не знав він, на кого подумать, бо гостей у Деркача тоді багато було, іменини господаря справляли, Деркач — у начальниках сільських ходив, мав чим гостей потчувати. І співав він гостям Деркачевим інших, давніших, пісень, а цієї — не хотів співати. Але підпилі гості упрохували: «Про колгосп, про колгосп заспівай…» І чарку за чаркою йому підносили. «А не посадите ви мене, дорогі товариші начальники?» — запитував, вагаючись, бо з голосів чув — увесь сільський актив гуляє за столом іменинника. І запевняли його начальники сиберізькі хором хмільним, що — не посадять. І заспівав він, здуру, сп'яну. Отої, про колгоспників-злидарів, а ще — про Україну. Гості реготіли, слухаючи, потім знову чаркували, і про старця-лірника не забуваючи. А назавтра, прохмелившись, хтось із них і наклав зі страху у штани, і поспішив бігма у район — вислужуватися перед суворою владою. А може, і не так на нього, сліпака, для якого кожен Божий день — тюрма темна, бочку котили, а більше — на самого Деркача, у чиїй хаті співав лірник пісні про доведених до жебрацтва колгоспників. Бо вони, галіфетчики сільські, гризлися поміж себе коло влади, яко пси біля кістки…
І впродовж багатьох днів опісля тої розмови із начальником районного НКВС Крилас не підходив до людей, сидів у хаті чи на призьбі за хатою і стиха награвав на лірі своїй, придумуючи пісню про товариша Сталіна. Але не в'язалися ані слова, ані мелодія у пісню вдячну, бо — мовчала душа його до великого вождя і учителя. Сотні людей сиберізьких, для яких він співав колись, лягли голодної весни тридцять третього року у спільну могилу, над якою і хреста нема, бо заборонила влада хреста ставити над померлими голодною смертю. І згадувати про тих людей заборонила, ніби і не було їх ніколи на світі, і самої весни голодної — не було. І волали померлі голодною смертю люди, волали з того світу голосами печальними, просячи Криласа не забувати їх і не нахваляти того, хто їх на смерть ранню і страшну прирік. І наказував собі Крилас строго-престрого: не чуть тих голосів, а величальну пісню дорогому вождю складать, як радив начальник районний. Наказував Крилас собі строго, але у душі народжувався плач по невинно убієнних вождем дорогим. Не слухалася його душа, а слухалася вона голосів — із того світу. Відтак почав Крилас упрохувати душу свою, аби дозволила йому скласти одну-єдиноньку пісню про щасливе колгоспне життя, на догоду начальникам, аби їхні пихаті пики мазнути масним сальцем, уже й мотив він набринькав, бадьорий, пролетарсько-диктатурний, танцювальний. Але і цього не дозволила душа його, чутлива до неправди. Бо така пісня була б суцільною неправдою, брехнею, вигаданою догідливим розумом людським. Такого ж він не навчився робити за довге життя своє. Співав досі наче пташка Божа: що на душу ляже. А ще жінка Криласа, повертаючись із роботи колгоспної, розказувала, що в колгоспі робиться. І закипіла душа лірника гнівом гнівним. І попросив він дружину свою Олену збігати до лавки і купити йому горілки. І послухалася вона, і принесла півлітерку горілки. І вилив Крилас у себе казенку, наче воду, і приглушив біль душі, скаламученої горем людським. Але — ненадовго.
А у Мньові здавна храмове свято було — Перша Пречиста звалося, у передостанній день літа. І ось — наблизився цей день. І мовив Крилас до Олени своєї: «Ти, жонко, як хочеш, а із хлопаком нашим подибаю на храм до Мньова, родаків провідаю, кума Григорія і друзяк своїх давніх. І, мо', поспіваю де під тином для людяк, бо вони уже і голос мій забули». І відговорювала його Олена, обережно, бо Крилас строгий був до дружини, молодшої од нього літ на двадцять: «Чи забули ви, Матвію Омельковичу, що заборонено вам строго-престрого начальниками вищими співати для людяк і лялякати до них? І яке ж це теперечки храмування, калі усе сеє владою суворо одмінено, а у храмі Пречистої Богородиці, у Мньові, давно уже — клуб торф'яників і не молиться давно уже тамочки ніхто, а тольки гуцають та частівки про батька Сталіна виспівують? І Тарасикові нашому шаньку полотняну із книжками шкільними треба лаштувать, а не по чужих дворах шастати, тебе водячи. Школа підійшла, учитель уже нашою вулицею ходив, нагадував про перше вересня». Але ніхто не міг одговорити Криласа, коли він щось надумував. І намірився він вирушати до Мньова удосвіта, як раніше водилося, коли ще у храмах правилося. Але згадав слова Оленині, що тепер нема храму Богородиці, а є — клуб торф'яників і не на службу Божу люди ранками поспішають, навіть у свята великі, а на роботу, і не став смикати сина спозарань. А Олена — того літа у сільській молочарні працювала, приймальницею. І упросила вона Микитку Байстрюка, що молоко до Мньова возив, і чоловіка свого із сином-поводирем на підводу узять. І під'їхав Микитка до самого двору їхнього. І згромадився Крилас на воза, аж перехилився віз набік, бо лірник високий і кремезний із себе був. Тарас між бідонів із молоком присів, мов горобчик. А ліру поклали на передку, сіна підстеливши, щоб менше трясло її. І рушили вони сошею, яку ще у тридцятім році простелили, до торфопідприємтва на болоті Замглай. Майстер дорожній Григорій Косткж тоді дорожніми роботами завідував, проживав у хатці Криласа, аж туї у лірника синок народився, так вони і покумилися. Рушила підвода, а Олена услід чоловікові та сину довго і сумно дивилася, наче передчувало серце її, що станеться у Мньові. І, потайки, одвернутись до тину, перехрестившись, прошептала вона: «Господи, не дай зобидити людям злим старця мого і мого сина-одинака, людяк-бо злих розвелося, як мошви на болоті, а вони у мене такі беззахисні… Одне — мале, друге ж, хоч і старе, а — дитя дитям душею своєю піснярською». Була Олена із сім'ї богомільної, трудящої, заможної. Але батько трохи не прокляв, коли ішла за старчака, лірника, та ще й віком старшого. Нічого за нею не дав, у чому була, у тому і пішла з двору. А було що давать — і в скринях, і в хазяйстві. Невдовзі усе те пішло прахом, усе червоні бригади розтягай, а сім'ю вивезли до Сибіру. Лише вона одненька, із великого кодла, і залишилася в селі. Відтоді боялася властей як вогню. Заборонили вірувати — ніколи й порога церковного не переступала, хоч у сиберізькій церкві ще правилося. Ікони — і ті зняла, на горище сховала. Але в душі — берегла Бога.