І тут він прокидається зі сну. На лежанці, у материній хаті. Матір сидить в узголів'ї його постелі і усміхнене, сумно зирить на сина.
— Що снилося тобі, Митрику, у хаті матчиній, сумнеє чи веселе?
— І сумного, і веселого — усього наверзлося, — безтурботно засміявся Митро. — Снилося, ніби я довго блукав по болотах та нетрищах, так довго, що уже й жити не хотілося, а хотілося померти. Аж покуль не вселився у мене птах і сам я птахом зробився. Мабуть, переїв учора твоїх гречаників. Смачненні були гречаники, у війську таких не дадуть. Але тренер обіцяв, що мене впишуть до спортивного відділення, при міській комендатурі, а там — добре годуватимуть.
— Розкажи-но мені, синку, сон свій, усе, що запам'яталося, — попросила мати. — Хоч ви теперечки вельми вчені, ні в що такеє не вірите, але у снах я знаюся, ще Нестор, Семирозумом прозваний, навчав мене плетеники снів розплітати.
І переказав Митро сон свій дивний. Уважно слухала його Уляна, знову і знову перепитуючи, а по тому мовила так:
— Синку мій, горенько моє! Сон твій — не випадковий, урочний сон твій. Бо я коло тебе сиділа і про будучне твоє роздумувала сумно, як і кожна мати, що проводжає сина в далеку дорогу. Не стелеться тобі шлях житейський легкий, не сподівайся на легкоту і на годину сонячну не сподівайся. Довго і тяжко, ой тяжко, брестимеш ти по жисті, багато боліт і нетрищ судилося тобі перебрести. У вогняній завірюсі, а не у солодкому літеплі дорослітимеш ти душею і тілом. Але ніколи не одчаюйся, до останнього подиху вір, що доля тобі ще усміхнеться. Не про смерть, а про жисть думай. Мак дозріває довго, усеє літечко Боже. Але настає час, коли маковика зерном зрілим наповнюється, і вже їй ніяке лихоліття не страшке, бо висіються зернятка і по весні рясно зійдуть. Ти, синку, ще — маківка порожня, зелена, а світ для тебе — книга прочотна, яку поспішаєш жадібно гортати. А настануть часи, коли світ довколишній як пустеля для тебе стане, не вельми цікава. А читатимеш — спрагло — книгу, яка — у душі твоїй дозрілій. І здасться вона, книга тая, цікавішою для тебе за усі дива світові. Се правда, що душу Бог дарує людині разом із народженням тіла людського. Але душа тая — ще голонуцик безпомічний, пташенятко крихітне, а не птах. Виростає ж душа, у пір'ячко вбирається, здобувається на крила разом із людякою, у пережитіях земних…
Уважно слухав Митро матір свою, бо звик перед нею шануватися. А розуміти — мало що розумів. Навчали його і в школі пакульській, і в училищі мринському, що релігія — опіум для народу, що Бої, душа і все таке інше — вигадки церковників. І у матері — це пережитки дня учорашнього, темного дня. Ми не можемо чекати милостей від природи, узяти їх у неї — наше завдання. Як і від життя. Великий Мічурін. Матір — сама природа, уособлення Пакуля, відгородженого від широкого світу несвідомістю селян, загубленого у нетрищах і болотах. Але коли сказала Уляна, що належалося б йому перед дорогою далекою, перед життям новим, солдатським, вклонитися могилам родичів померлих, погодився, хоч — не без прихованого посміху на обличчі. Хай буде, як хочеться матері, остання данина, з його боку, забобонству пакульському. Вклоняються могилам героїв, які життя поклали за звільнення народу від капіталістичного рабства, а в Пакулі — які герої? І все ж як сходили на гору Вишневу, ступали обережно між могил, травою зарослих, схожих на хвилі застиглі, хвилі часу, щось ворухнулося у грудях Митра, ніби й справді душа там була і затріпотіла крихітними крильми. А як наблизилися до могили високої, з хрестом різьбленим, вогнем обпаленим, могили, в якій Нестора, Семирозумом прозваного, похоронено, ніби долоню теплу поклав хтось невидимий на чоло Митра, ніби промінь сонця, хоч день хмаристий видався, сяйним стовпом над шпилем гори Вишневої засвітивсь. І не міг збагнути Митро, що з ним діється. Але діялося щось. Ніби на орелі, подумав, коли високо-високо злітаєш, аж серце завмирає. А Уляна казала:
— Як тяжко не велося б тобі, синку, у жисті завтрашній, осьої гори, Невклі нашої, Пакуля нашого ніхто од тебе не одбере. Навчав людяк Нестор покійний, Семирозумом прозваний, як ще живий був: «Душі наші, чи на землі яни чи уже на небі, живі доти, допоки жива душа Краю нашого». Надивляйся і в серце вбирай. Спливе усе сеє в пам'яті твоїй, де б тебе лиха доля не носила, спливе, як квітки латаття спливають в озері Муравському, на сході сонця. Спливе, і зігріє, і сили додасть, коли вже сил, здаватиметься тобі, і на денці не лишилося. Вклонися тут, на горі Вишневій, могилам предків. Бо душі померлих родаків наших — завжди з нами, і в добру годину, і в лиху. А як ітимеш до Мрина, через ліс, що навколо озера Русалчиного, зверни трохи убік і побачиш яр, землею засипаний, колючим дротом обгороджений. Душа сама підкаже, хто в тому яру лежить. А якщо не підкаже, бо — зеленок ще ти, синку, то я скажу наперед. Лежать у тому яру, разом із тисячами розстріляних, батько твій Дмитро і батько другий, хто ростив тебе, твій старший брат, а мій син Кузьма Терпило. Вклонися і тій братській могилі, безневинно забієнним вклонися. Бо і вони будуть з тобою у дорозі твоїй трудненькій…
— Ой мамо, ти так гомониш, наче з якоїсь книжки про час старорежимний і про пережитки у свідомості людей вийшла. У щасливий сталінський час ми живемо, нове життя будуємо, і ніщо страшкеє у війську не чекає на мене. Сорок перший рік у календарі, а не якийсь там дореволюційний! — боронився Митро.
— Через те і гомоню, синку мій, що — сорок перший, — тяжко зітхнула Уляна. І пішли вони із шпиля гори Вишневої. Востаннє роззирнувся Митро. Пакуль лежав унизу довкола гори, наче килим, майстерно зітканий із ниток білих і зелених. Ще доцвітали в садах яблуні та груші. Городи вже майоріли ясно-зеленими стягами, нанизаними на блакитні древка річок. Кручі вздовж розповнілої від прибутних вод Невклі нагадували древніх вояків у розцяцькованих розквітлим дроком шоломах. А по той бік Невклі — луги, озера і зелене пасмо Чорного лісу, допоки й око сягало. Усе — звично, яскраво, розцяцьковано, як на картинках з лебедями, що ними підторговують на базарах. Але йому дивно лоскотало у грудях, ніби не в Пакулі проминуло дитинство, ніби усе те бачив уперше і — востаннє. Засміявся, аби розігнати незрозумілу тугу, зовсім по-хлоп'ячому ковзнув по молодій траві униз, стрибнув у виритий весняними водами виярок, облямований рожевими, глинистими берегами. Тим виярком і збіг на дорогу у підніжжі гори. Мати повільно ступала по схилу між зелених могил, ніби сходила на грішну землю з блакитних, чистих небес. У полотняній, фарбованій у бузині кофті і такій же довгій, широкій спідниці. На полівці, косячи у бік Митра червонястим оком, сидів молоденький зайчик. Зачувши шерхіт трави під босими ногами Уляни, зайчик стрибнув у молоде жито і поплив по нім, лише хвилька безшелесне котилася навздогін, наче від подиху весняного вітру. І тут здалося Митрові, що він усе це уже колись бачив, колись переживав. І молодий зайчик на березі зеленого житнього ставу, і матір, яка сходить із небес по схилові гори між застиглих могильних хвиль, — усе уже було у його житті. І ще не один раз буде. Час зупинився у безупинному леті своєму і побіг по колу, наче голка в патефоні, повторюючи один і той же уривок мелодії, знову і знову, поки не ослабне пружина. Таке відчуття часу було новим і від того — тривожним.
— Дак йому, Митрові, той зайчик у житі молодому і як матка ішла по косогору, між могил, і в чужих землях не один раз привиджувалося. Сеє йон сам гомонів, коли вернувся і ще людяк не цурався.