І малечею була, не знала, і тепер, уже на той світ, через поріг земний, подивляючи, не знаю, навіщо і кому сеє все треба було. І яка зла сила вирвала нас із корінням з рідної землі, одірвала од рідної хати й покотила перекотиполем по світах чужих. Хто, чия рука невмолима полола і поле досі грядку, на якій висіяно жисті людські? Бо усе, про що пишуть і кажуть нині, усе ніби і так. і ніби не так. На людей усе звертати, на череду людську або пастухів, які ту череду пасуть, земних пастухів, все одно що винуватити дерева, ніби вони вітри скажені женуть. А насправді вітругани надають із висот незміримих, трощать гілля, виривають із корінням могутні дуби та сосни, і нема їм спину. Люди, як і дерева. — лише жертви сил неземних, про які ми досі мало що знаємо, хоч і грамотні сильно. А якщо ще чеснішими бути, то не знаємо нічого. Багато наук люди-розумаки напридумували, дзвенять вони і лелечуть, як води весняні з пагорів пакульських, колись, як ще зими були як зими і сніги як сніги. Але усіх їх зупиняє гребля незборима, невідь-ким споруджена, стіна непроглядна. Б'ються вони об ту стіну, вирують, плетуться, вишумовують, а що по той бік греблі і чи воно є що, ніхто того не відає, не знає достовірно. І залишається земній людиночці єдине: вірити, що є воно таки щось, по той бік греблі, по той бік стіни. Діди і батьки усе теє Богом звали і навчали нас Богові молитися, потім Бога спалили і в школі уже навчали нас науці молитися, природу і космос покорять, тепер знову про Бога згадали, а що воно і як насправді, того людині, мурашині цій земній, знати, мабуть, не судилося, 1 чим довше живу, чим більше про усе, що з нами відбувалося, думаю, тим менше певності і супокою в душі. З тою непевністю та неспокоєм, видать, і помру. І хай мене судить Суд Божий справедливий, якщо Він є. Як би я хотіла, аби Він був і кожному воздав по ділах його земних! А тільки сумнів душу мою гризе, як болячка невиліковна. Бо стільки горя гіркого і зла за жисть свою я напереживалася, набачилася, що не маю уже віри у справедливість навіть на тім світі, і не можу зрозуміти, що з людьми тоді робилося, та й донині робиться. А якщо ТАМ справді НІЧОГО нема, то навіщо усе сеє — ТУТ?
Голівонька моя бідная розколюється од гадок і думань страшних.
І тільки пам'ять про хату нашу душу одігріває. Давно нема тої хати, і хатище дерезою заросло, а в пам'яті — живе вона. І поки нас лихолітиця по чужих краях котила — жила. Як острівок серед розбурханої Невклі, з якого ми — родом. Як кубельце тепле, з якого вітрище пташенят, що в них ще й крильця не виросли, безжально викинув. І в бараках мринських, і в холодних вагонах дорогою до Сибіру, і в тайзі засніженій ми стільки разів нашу хатину згадували і тими споминами зігрівалися, що й досі вона у мені — як прозір сонечка крізь хмаровиння, як повів вітру теплого напровесні, і — як рана, печія вічна, на усю жисть мою. Біленькі стіни довкола і стеля над ними як небеса, кожну тріщинку, кожен хрестик, свічкою великодньою на траму намальований, пам'ятаю. Стіл широкий, тканою скатертиною вистелений, за ним родина наша збиралася щоранку і щовечора, по роботі тяжкій. Батько хлібину з-під рушника брав у руки свої мозолясті і на скибки запашні різав. І як діставала матір хлібець із печі, ще теплий, оббирала лист капустяний чи дубовий зі споду і складала паляниці рядочком на полиці, в мисниках, пам'ятаю. І таємничу для нас, дітей, діжу, на лежанці, під килимком, в ній тісто дозрівало, підходило. І піч, що теплом дихала, і ми, діти, на черені, як у Бога за пазухою, так мати казала. І пучки трав запашних у траму, і рукавці з насінням, і скриня материна, квітами яскраво розмальована, скриня воском пахла і полотном, у леваді вибіленим. І подушки на полу, у наволочках узорчатих, як пагорби над Невклею, і широчезні дубові лави вздовж стін, як невкльські береги. А над усім тим, над світом нашим, на покуті, Бог. З ікони дивився Він строго і лагідно водночас, усім ладував, усім верховодив — без його волі високої і травинка не захилитається, так нас навчали батьки. І кожному в душу Він прозірливо заглядав у хвилини молитви щирої, дитячої…
І не стало нічого того, світу цілого, обжитого, впорядкованого, живого, не стало.
Як спалили ікону святу, не стало Бога, залишив нас Бог і світ наш із собою забрав.
І тільки у пам'яті моїй хата літ дитячих, ранніх, — як зірка у небі.
Невже усе сеє було, а не наснилося у сні кошмарному?
Одного досвітку осіннього, дощ моросив, навпополам із снігом, вигнали нас із бараків, що біля гори Собакаревої, мринської, в колону вишикували, з боків — гепеушники із рушницями, погнали через усе місто — на станцію залізничну. Наче татари — невільників. Плач дитячий, голосіння жінок, злі окрики конвоїрів. Слідом скриплять, гримають колісьми по бруківці підводи із скарбом нашим, хто що встиг із кубел своїх ухопить, сяке-таке лахманиння. Одежка на нас, правда, тепла, що в кого було, хто чим запасся, бо нам ще раніше сказали, що — у зиму нас потарганять, у Сибір. Слово теє — Сибір — по душах пилою. «До батьків ваших повеземо…» дурив головний гепеушник, а ми, діти, вірили.
Як підходили до станції, розвидніло, побільшало людей у місті. Одні пальцями на нас показували і зуби скалили: «Куркульське сміття з нашої хати викидають!..» Інші дивилися з хідників співчутливо, потайки сльози витираючи, бо тоді вже так строго зробилося, що і чесні люди як поніміли. Загнали нас у вагони, товарні, мо', по десяткові сімей на вагон, чи й більше, двері зачинили, загриміло, заскреготіло під нами, рушили. Зупинялися лише на великих станціях, води набрать. Якось що нас уже не дуже стерегли, але хто куди піде, мати своїх дітей не покине. Ну, і так везли нас. З кожним днем усе холодніше ставало, се уже Сибір назустріч морозом дихав. Тепер глянеш на карту і за голову вхопишся: невже це справді було з тобою, невже се тебе несло по світу, як пушинку?! Знаю, що Омськ, Томськ, Новосибірськ проїжджали, ще якісь великі вузлові станції, на яких ми подовгу чекали. А такі маленькі станції мені й не запам'яталися. Багато людей було, як мурашок, довгі ешелони, у товарняках — самі жінки і діти. Грудних діток багацько. І все нам казали: до чоловіків, до батьків веземо. Але уже ми не вірили, бо зовсім в інший бік нас тягли, в іншу сторону: де та Біломорка, де Архангельська земля, а де — Сибір і тайга несходима. Плакали ми і співали, таке вже нутро у люду нашого, без пісні і в горі не може, плакали і співали, і все печальніші пісні наші були. Самі ті пісні у головах людських складалися, позабувалися вони, лише два рядки і пам'ятаю: «Собирайтеся, переселенці, для вас безплатний кип'яток…» Про сеє все я не можу розказать, я не вельми письменна, не до грамоти усю мою жисть було, аби — вижити. Але час тоді для нас ніби зупинився, чи день, чи ніч, а у вагоні темінь і холод, І лише колеса по рейках стукотять, наче годинник на стіні, і кілометри шляху нашого хресного відлічують. Ніхто не запитував, котра година, а питали тільки, скільки ми проїхали і скільки ще їхатимемо. Відлік простору відлік часу замінив, так би я сказала, а хто грамотніший, поправить мене, коли що не вірно. Хто їхав через усю Росію, та ще посеред зими, та ще у безвість, як ми, тільки той знає, на власній шкурі відчув, що таке — страх. Тільки той пойме. Бо слова людські — безсилі, ще не придумали люди таких слів. Зіпнуся було на клунок чи на материні коліна, припаду до віконця заґратованого, а за ним — сніги і сніги, сніги і сніги, де-не-де халупка людська, чорна, наче гніздо вороняче, без окілля біленького, як у нас, в Україні, без садочка, без деревини і кущика. А як за Урал нас завезли і тайга почалася, непроглядна, ще страшкіше зробилося. Од самого слова того — тайга — душу і тіло морозило. А тут ще тиф почався. Сестра Любася, старшенька од мене на чотири годика, се їй дванадцятий пішов тоді, ще в Омську заболіла. То ми її там залишили, у бараці для тифозних, потім вона якось що нас догнала чи привезли її, уже не пам'ятаю. І ніжки їй, бідній, одняло, і мову, через той тиф, заново навчалася ходити і розмовлять. А вже як отаборилися ми на поселенні, Любку повторний тиф придавив.
Була зима люта, а нам сказали: залізниці далі нема, поїдете кіньми. А в Росії підводи маленькі, одноконки, а нас — троє, і ще сякі-такі клунки були. Матінці нашій уже не було де сісти, так вона за саньми ішла, по коліна в снігах, ішла і падала. А вона у нас на серце слаба була. Упала, так на неї підвода з валки наїхала. Сісти не було де, бо нас багато, а санки — одноконки маленькі, їхали ми цілий день, і за день не доїхали, казали, ніби триста верст од залізниці, точно не знаю. Вздовж дороги лісової — хатки порожні, проїдемо — знову, одна отак, друга. А деревушок ніде я не бачила. Зупинялися на ночівлю у тих хатках. Навіть не знаю, що ми їли, бо пайка нам ніхто не видавав.