Кому тольки яно треба, теє полотно із доль людських і тая історія? Аби тольки було чим у школах дєткам голови туманити.
Бо як нема Бога, то і нас нема, а є хіба що купа гною, в якому черва копошиться, ось і уся історія.
Ні, не може такого буть, люди добрі, щоб сяя дорога нікуди не вела. Якщо є дорога, то є десь і храмина, до якої вона веде. І в тій храмині, а не на іконах, дошках мальованих, Бог живе. І думка такая у голові моїй дурній застрягла. Плетуться люди дорогою трудною, житейською не до смерті, а до Господа і з Господом родаками стають, через страждання земні і любов земну. А хто удостоїться чесною жистю своєю родаком самого Господа стати, той і нам, живим, хто ще в путі до храмини, чим може з того світу пособляє. Мо', що і не так гомоню, бо я не велика розумака, але дуже хочеться, аби так воно було.
То пожила я із своїм чоловіком, може, з місяць який, тільки й нашого. Дали нам, правда, кімнатку у гуртожитсь-кому корпусі. І вже я дитинку в собі ношу, а половину мою дорогу до війська забрали. Як проводжала на станцію, сміявся, веселун він у мене був: «На хрестини повернуся…» Аж тут — війна, з німцями. А я заходилася родить. Як народжувала я синка свого, то билися на городах снаряди. Прийшли німці, розруха, горе велике навколо, а я — з дитям грудним. Бачу, не виживу я туточки, синка згублю, нікому ми тут не потрібні, зима голодна холодом дихає. І рішила я після довгих вагань добуватися в Пакуль, до сестри Марії. Там, коло родаків, коло земельки, легше вижить. А чоловік мій сирота, з дитячого будинку, у нього ніде й нікого не лишилося.
До Києва дрезина ішла через Ворзель, то я впросилася. Од Києва до Ніжина коли-не-коли поїзди ходили. На станції таке робилось, але якось я вже втулилась у товарняк. А від Ніжина що — пішки. Клуночок за плечима, дитинка біля грудей — плетуся. А в лице сніг січе, навпополам із дощем.
Добрі люди пустили переночувать, обсушитися, дитя перепеленать. Вранці прокинулася, жованиками дитину погодувала, треба далі чимчикувать. А зимовик подув, ковзко так на дорозі. Але до Невклі доплуганилися ми із синком моїм. Доплуганилися до Невклі, уже Мрин на крутому правому березі бовваніє. А міст через Невклю — розбомблений. Біля берегів підмерзло, а серединою ріки шуга суне. А вже день хилиться до вечора, а мені ще двадцять верст до Пакуля ногами мірять.
А там була кладочка, між опорами мосту, прольот од вибуху бомби рухнув, а кладка була. Широка така, як лава, дошка, закрижавіла геть, бо після сльоти — підморозило. Куди ж мені із дитям діватися? Тут мужчина підійшов, теж подорожній, чи не з полону вертався, бо зарослий геть, худющий такий. Глянув на кладку, на мене, похитав головою: «Хіба що Бог тебе, молодичко, а на той беріг перенесе. Але Бога ми ліквідували як клас, нема Бога і нічого нема, окрім нас, гнид земних…» Якби він такого не сказав, може б, я і не рішилася. А як народжувала я дитя своє, під вибухи снарядів, до Бога душею я говорила, щось у мені розтануло, наче крига давня, і любов'ю та надією душа наповнилася. Так я і кажу тому подорожньому: «Ні, дядьку, Бога не ліквідує ніяка власть, не спалить і не заборонить, бо Господь — у душах людських. Доки живі люди, доти і Бог живий. І порятує Господь, я знаю, як не мене, то дитинку мою, безгрішну, не дасть їй пропасти».
І ступила я на кладку ковзку, над проваллям, над рікою глибокою. І пішла я по дошці закрижавілій, дитинку до грудей притуливши, як по долівці хати нашої, пакульської, коли ще батьки мої живі були. Униз не дивлюся, а дивлюся перед себе, на небо хмарне, банями соборів мринських, на пагорбах, підперте. І відчуваю: ніби не сама я іду, а батько з матір'ю, покійні давно, попід руки мене ведуть. І перейшла я по кладці через ріку, на залишки мосту ступила і далі пішла не озираючись.
Так, може, щось воно і є у світі цьому, незбагненному?
Книга Коршака
Ось я, Дахновець Яків, по-вуличному — Коршак, за великого мудрагеля серед пакульців вважаюся. А що такеє — мудрість людська, з чим їдять її у наше врем'я перевертає, та й у всяке врем'я? Дак я скажу, щоб мале і старе знало: мудрість у тім, щоб зуміти вижити в пустинні земному, куди нас висіяно невідомо ким і невідомо нащо. Мудрого не обходить ніщо, що поза казаном житейським, у якім випало йому варитися. Бо мудрий знає достеменно, що навколо казана земного — стіна глухенна, скольки не стукайся лобом своїм дурним, скольки по ній не дряпайся, німа німота — і болєй нічого. Наймудріша з усіх істот живих — свиня: вона у небо дивиться тольки тоді, коли її на вогнищі смалять. Боги небесні і усі закони божеські, якими нас піп сільський у школі та в церкві начиняв, як кишки гречаною кашею, щоб по тому жисть нас на протвині поклала та в гарячу піч засунула, — то усе вигадки, химери, марення наляканого земною жистю розуму людського, і тольки. Ніде нічого в небі нема, уже наші аеростати і літаки до самісіньких зір піднялися і перевірили, і більшовицькі червоні соколи, де треба, посвідчили, і того світу нема, гнитимемо у могилах, у гробах смрадних усі, хто сьогодні ще землю топче, як гниють ті, хто до нас її топтав, тут я з більшовиками-безбожниками на усі сто згоден і признаю. Ніде нічого нема, а є лише жисть земна, що на жорстоких, не нами встановлених законах тримається: виживає і цвіте, і далєй плодоносить тольки дужчий, ловкіший, чіпкіший, хитріший, удачливіший. Жорстокі закони виживання — єдині для усіх: і для людини, і для скотини, і для дерева у лісі, і для травини в лузі, і для мурахи, і для п'явки болотної, і для мошви дрібної, для усього живого. Сила і випадок головенствують у світі, хто скольки одхопить для себе, те і його, ковтай мовчки, покуль дужчий не підійшов та не одняв. Більшовики, приміром, одхопили для себе одну шосту земної суші і царствують на усю московську силу, дурням на вуха усілякі красивенні слова навішуючи, і я їх за сеє уважаю і хвалю, більшовики земні закони правильно знають. Як знають і празнують закони жисті і п'явка тая ж, і мураха, і дерево, і звір, усе-усе, їм сеє од роду їхнього природою закладається, через те вони і розумніші од людяк на три голови. А дурна людяка у полові слів гребеться весь вік свій, наче курка, усе надіється зернину знайти і дзьобнуть, а одкудь зерно в полові? Ось вітер війне та й розвіє полову, а людину у землю покладуть, на поживу черві.
Дак у батька його, Оверка Дахновця, земельки було небагато, се правда, тольки біля хати, йон болєй у торгівлі промишляв. Гомонять, у дев'ятсот п'ятому чи шостому, як великий розор у Пакулі був і панське добро розтягали, йон добренно попасся, ще до пожежі в помісті. Бо до тої «репетиції», як пас у гуртках навчали, на політзаняттях, добровільно-обов'язкових, Оверко злидар злидарем був, а се раптом грошики завелися, рундучок на причалі, коло цегельні, відкрив, два баркаси купив, житечко з першого урожаю, коли людям копієчка треба, хоч пробі кричи, скуповував і жидкам у Мрин по Невклі сплавляв. І ладилося у нього, бо хати добренні над Студницею вибудував, на хундаментах із цегли чорногорівської, під залізом, світлиця, спальня і кухня, ще й сінці, а через сінці — комора. Як у попа, такенні хати одгрохав. Тади миколаївська почалася, а кому война, кому мать родна, так воно завжди було, і так буде. З тиловиками військовими Оверко одною вірьовочкою був пов'язаний, хлібом та шкірами армію постачав, і грошики потекли рікою широкою. Дак синка свого, большака, Миколая зумів йон у Київське воєнне училище примостить, і той прапорщиком став, наче дворянський виплодок. А се — миколаївська стихать стала, царя вітрами перемін покотило, натомість сії вже говоруни вигулькнули — і Миколай до більшовиків пристав. Довгенно йон по міліціях служив, братеника свого Якова не забуваючи. А тади почали казать у Пакулі, що десь йон, Миколай Дахновець, по самих верхах пішов, коло вождів пролетарських служить, а де та як, ніхто сього не знав, і Яків — мовчок. Ну, а тади ото, у сорок первому… Але то уже інша гомонка, я у війну тутечки не був. хай балакає, хто під спідницею жончиною ховався.
Яків і на миколаївську не попав, і на сюю уже війну, ні на яку, так йому у жисті потрафило. Оверко Дахновець. батько їхній, матрац замість сіна катеринками та миколками напихав, а дєтву і жонку трохи не впроголодь тримав. Бо Катерина, сестра Миколая та Якова, — а я з нею трохи підгулював, одногодок був, поки батько і помер, — ходила як обтріпанка. Дак Яків, ще молодьонком будучи, зайшов до хати води напитися, а в хаті нема нікого і з печі м'ясним пахне. Виглянув йон у двір, чи нікого нема, бо сильно батька свого боявся, відтак за вилошник та у піч. Дістав чугунець з борщем, ще докиплював, та рукою — у кип'яток, голіруч шматок м'яса вихопив. Чугунець у піч посунув, заслонку опустив — і за хлів. М'ясо теє глитає, як пес голодний, а ошпарену руку, кулак стиснувши, у сиру землю, у свіжу ріллю сховав, так боліла. До вечора якось робив по хазяйству правицею, а лівої і не розправляв, і усю ніч так. Наступного дня хоче пальці розчепить, а вони не розчеплюються. Так і зостався навік із рукою скоцюрбленою. Відтоді і прозвали Якова Дахновця Коршаком. Коршаком йон жисть свою прожив і Коршаком згинув. Ніхто його в Пакулі інак і не називав, і в очі, і поза очі, хоч коло начальників, коло галіфетчиків йон весь вік свій крутився, і сам галіфе приміряв, і. боялися його, бо зло багатьом робив, а добра — нікому.