Але як вертали разом із Ступою із комнезамівського зібрання темними пакульськими вуличками, завів Яків давно намислену ним балачку: «Понаравилося мені сильно, Микито Самійловичу, як ти сьогодні за порядок у селі агітаторствував і до порушників порядку з ультиматумом, як із ножем, словом гострим підступив. Тольки ж час тобі і про своє кубло подумать, бо Катерина уже із животом ходить, і на людський роток не накинеш платок, а ти ж тепер, можна сказать, наш вождь у пакульському масштабі. І покуль ти при владі сільській, і вище начальство тебе знає, треба тобі землю під власне дворище брать і будуватися. А я чим зможу допоможу, у мене лісник Бурсим часткжа чаркує, і я слово закину, щоб деревини якої дешевшей виписав». Ступа мовчав, наче й не до нього говорилося, а грязюку чоботищами чавив так, що пирскало з-під них. А як добрели до містка через Студницю, мовив глузливо: «Ти, родак, мудрагель великий, про сес усі в селі знають, тольки ж і я од тебе — не дурніший, хоч наймитував од роду, а закони трохи знаю. Хочеш ти і рибку зловити, і штанів не замочить, а так у жисті не буває, і скажи про сеє своїй хитрій Катерині. І не вірю я, хоч захищав тебе перед сходом сільським, коли комнезам обирали, що твій родитель-торгаш тольки сміття з катеринок та миколок, зашитих у матрац, у спадок залишив. А якби і так, то й набудованого ним та в скрині вашою маткою покійною напханого вам із Катериною хопить, а Миколаю вашому сеє все не треба, йон по службі городській пішов і на хазяйство уже не вернеться. Тобі ж, бачу, і Катерина сильно муляє, якби міг, і родну сестру із батькового гнізда викинув би. Дивися тольки, щоб ти сам себе не перемудраіелив…»
І звернув він круто з містка у Холодний яр, над яким Отанашка самітно жила, звернув, не криючись перед Яковом. А вже докотилося по язиках до Коршака, що зятьок його планований і до Отанашки стежку з яру протоптав, темна ніч бачила, дню білому розказала. А Отанашка змолоду крутьківському панові постіль стелила і повернулася од нього на трьох підводах, коли пан із денікінцями відступив, золочена подарунками панськими, наче весільне вильце в короваї сухозлотицею. Як заступив Коршак на дворище своє, Катерина з ґанку мовила тривожно: «А де се Микита, хіба ви не разом були?» — «Не наймався я твого ухажора пасти!» — буркнув Яків, накинув гака на хвіртку, пса одв'язав і подався до стайні стерегти добро своє крізь сон полохкий.
Або поламайте голову над жистю кліща лісового, по-науковому, по-мічуринськи — не знаю, як йон зветься, а по-нашому — просто кліщ. Кузька крихітульна, комашина, ніщо, з погляду, наприклад, політичного моменту і в перспективах світового пролетаріату. Навіть якщо очима моїми, Якова Дахновця, Коршака — по-вуличному, глянуть, очима пильними сількора, активіста: плюнуть, розтерти і болєй нічого. А насправді — сила жисті у нього незмірима закладена і пристосованість до моменту. Тижнями, місяцями нишкне нон десь на листочку, піджидаючи, підсочуючи, покуль під деревом пройде якась скотина, звір чи людяка. Тади падає з листка униз і знову нишкне, в одежі чи, приміром, у шерстяному покриві. А як людяка, звір чи скотина приляжуть поспать, очі склеплять, забудуться у дрімоті, повзе йон по тілу, шукаючи слабини, де шкіра тонша, доступніша, де впитися можна. І як повзе — нечутно, невидиме, щоб не лоскотнуть, не потривожить обранця свого, дюжиною лапок дрібненьких чеберяючи, розпластаний, легесенький, тонюсінький, як листочок сухий, нігтем нема чого роздушити. І ось уже йон кровицю крізь шкіру почув, наче той, що з лозою ходить, добру місцину для колодязя вибираючи. Почув йон кровицю, шкіру проколов і — з головою, як в ополонку. Трохи часу спливло, людяка ще й сну не додивилася, а вже кліщ — під шкірою, тольки задні лапки стримлять сухою пелюсточкою, тади і яни зникають. І вже йон раює, уже йон кровиці досхочу п'є, уже йон бубнявіє, покуль не скотиться у траву із жертви, безсилої перед мудрістю і хитрістю його. Покуль не скотиться у траву горошиною синьо-червоною, і вже йон кубельце має, і їстки має, щоб дєтву свою розмножити, яка у траві під снігом зиму перезимує, а щойно сонечко пригріє, знову на дерево вибереться і сочитиме, з кого кровиці напитися, щоб далєй жити. Ось як яно природою мудро придумано. Дак чи ж людина дурнішою має буть од кузьки якоїсь, од кліща мізерного? Властителі, царі та вожді, пливуть над нами, людьми звичайними, простаками, як хмари по небу, пливуть і зникають за горизонтами часів, а жисть не на них, плинних і тимчасових, тримається, а на нас, носами у землю заземлених, як радіо, і покуль ми виживать за будь-яких негод політичних здатні, доти і жисть на землі нашій буде…
Серцем рвалася Катерина до Микити Ступи, по-вуличному Утопленика, і вже дитя про себе нагадувало, скидалося в тілі її, наче риба у заводі. А Микита не заявлявся, обминав двір Дахновців, як зачумлений. Вечорами подовгу сиділа вона на ґанкові, прислухаючись до шерехту в саду, до говору молодьонків на колодках, під вербами. Голосисте птаство, не наговорившись за день, озвучувало нічну вулицю лункими перегуками, а невдовзі і солов'ї з'явилися, щоб краяти серце Катерини. Закохані пари скрадалися повз сад на левади, ближче до залюблених у солов'їх солов'їв, але ніхто не одчиняв високої хвіртки Коршаків, хоч Катерина, усе ще не втративши надії, не накидала залізного гака до пізньої ночі. А брат її Яків удавав, що нічого не помічає, ні про що не знає, не здогадується. Одного вечора, коли подався Яків на зібрання комнезамівців, не стрималася Катерина, на гордість свою наступила, вийшла з двору — неначе прогулятися вуличкою. І зійшла вона до містка через річку Студницю, що тут дугою вигиналася, поспішаючи до Невклі, звернула у яр, над яким — хата Отанашки, бо до неї тепер підходжував Ступа, про це усі на кутку знали. І довго стояла вона під тином, у бузині, край Отанашкового городу. Уже птахи нічні стихли, задрімавши у верховітті дерев, лише якийсь невсипущий соловей ще зрідка витьохкував на леваді. Та ще хрущі гули у вербах, над Студницею, та ще кажани чорними тінями ковзали в зоряному небі.