А як звелася Катерина на ноги і вже крутитися по хаті стала, почав Коршак обережно вкладати у вуха її: «Послухайся, сестро, старшого од себе, бо я тепер тобі і за батька, і за матку. Не осуджую, що ти так зробила, як зробила, не питаючись у мене. Помогла ти властям трохи бур'яну у селі коснуть, але з корінням того бур'яну не вирвано, у кожного з постріляних, забраних злодіяк хтось та залишився: то братеник, то батько, то син, то друзяка вірний, такий же головоріз. Не дадуть вони тобі по-доброму на білому світі жить, рано чи пізно, а хвоста прищемлять, помщаючись, що військовим та депеушникам банду пакульську виказала, про сеє усі у селі знають. Та й не складеться жисть твоя сімейна у Пакулі, бо хто ти теперечки — ні дєвка, ні молодиця, а так, хтозна і що. На чужий роток не накинеш платок, і якби хто і з чужого, далекого села до тебе посватався, по язиках брехух сільських усе про тебе і Микитку дотеліпається. А живе у Таврії наш родний дядько по матері Пилип, йон давнєй ще туди переселився, а в миколаївську, вертаючись із фронту, провідував матку нашу, ти ж його мусиш пам'ятать. І хвалився йон, що тамочки люди добренно живуть, бо земля — як карта і скольки хоч тої землі. Списався я з дядьком Пилипом, і пише дядько, аби ти до нього їхала, будеш як родна, і роботи в його хазяйстві хопить, самих овечок — дюжина дюжин, а птиці усілякої стольки, що вони і не лічать. Мо', знайдеш, сестро, тамочки судьбу свою, одкинувши минуще своє, як ящірка хвіст одкидає, коли жить хоче. А не знайдеш, то вернешся з часом, коли усе сеє в Пакулі вгамується і пересядеться зло у людських душах, куток у батьковій хаті для тебе завжди буде. А не прислухаєшся до поради моєї, обоє ні за гріш туточки погинемо і тяжко набуте родителями нашими добро одної ночі з димом обижені тобою злі людяки пустять…»
Довго одмовчувалася Катерина, виважуючи слова братові, не хотілося їй у чужу чужину, хоч і до дядька, рідні могили залишать. Але якось, уже сутеніло, пішла Катерина на леваду, в беріг, полотно забрать, що вибілювалося. Згортала вона полотно в сувій, коли з верболоззя у її бік стрелило, дробини — віялом по тьмянистому дзеркалу води, наче градини по стрісі. Бігла Катерина левадою до городу свого, край полотна тягся слідом і шерхотів у траві, а їй здавалося, що то за нею женуться. Заскочила у сінці, скреготнула засувом, аж тоді трохи прийшла до тями. Не запалювала лампи, аж поки Яків не загупав у двері. Тричі перепитала, чи то він, тремтячими руками одсунула засув: «Де-бо ти ходиш?! Хіба не чув, як у березі стріляли?» Не здивувався Яків, ніби й знав, що так буде. Тільки й промимрив хмуро: «Бо ти, сестро, мене не слухаєшся, а я тольки добра тобі бажаю, болєй нічого». — «Завтра побіжу у сільраду, хай щось роблять із бандитами». — «А чим тобі сільрада поможе? Міліціонера коло тебе поставить, чи що? А тобі між людяк сих жить». І додав по хвилі: «Ондечки Данило Нечай валку споряджає у Мрин, по товари для кооперації, і я підрядився парою коней, щоб якусь копійку заробить. Рішайся, посаджу тебе у Мрині на поїзд, через дві ночі і в дядька вже будеш, бо там од станції, йон казав, недалечке…»
Наступного дня пішла Катерина на кладовище, попрощалася з могилами — батьковою, материною, Микитиною, довго сиділа коло горбочка, під яким тільце її першої, а може і останньої, дитини лежало. Бо казав лікар, що дивився її: «Навряд чи ви, молодице, уже діток матимете». Отаким горем великим віддячив їй Микита Ступа за любов її безоглядну. Наплакалася, наголосилася на кладовищі, а додому повернулася — стала збиратись у дорогу далеку, на чужу чужину. Як виїздили удосвіта з двору, ридма ридала Катерина. «Що ти ревеш, наче корова, — утішав Яків сестру. — Згадаєш мене, там тобі луччей буде». — «Мо', і луччей, братику, анєй коло тебе, — відповіла крізь сльози Катерина. — Тольки уже не удома, а в чужих людей, наче в наймах, хоч і в родаків: і не так стала, і не так сіла, і не так поглянула…» І вже ані слова з вуст до самого Мрина, і на станції — лише кивнула до брата з приступки вагона, з вузликом у руці, в якім — одежа на переміну та хлібина із кусником сала, в дорозі щось до рота вкинути. Коршак залишився на пероні, нетерпляче похльоскуючи пуговищем по галянищі, наче секунди одраховував, що так повільно скрапували. Як ворухнулися колеса, задзеренчав буферами, рушив поїзд, аж розпрямився Яків, вищим зробився, наче важкого мішка у млині з плечей скинув. Бо так усе зробилося, як він задумав, як він хотів.
Невдовзі заночував у нього брат Миколай, вертався він із хлопцями своїми, міліціонерами із Ловиня, залишки лісовиків там викорчовували, але припізнилися, побоялись через Страхолісся, на ніч глядячи, рушать. І запитав він у Якова за чаркою: «Що се ти, брате, рідної сестри збувся, на чужу чужину з батькової хати відправивши?» А вже пакульські люди розповіли йому. «Бо стомився я, брате, родаків хоронити, а тут би її скоро хрещеники ваші в сиру землю поклали за гомонки її перед військовиками про бандитів сільських». — «Може, воно і так, — кивнув Миколай і потягся до чарки, — але якось воно не по-людськи… І що тепер, самотнім вовком у цих хатах витимеш?» — «Не витиму, бо уже я дєвку добру у Крутьках напитав, — признався Яків. — Батько наш із її батьком приятелювали, по торговельному ділу, так що, думаю, не впорожні до мене прийде. Тепер жисть знову так повертається, що у кого гроші — той і зверху. Поспішив наш батько жисть свою обірвать, поспішив, бо теперечки йон би знову розвернувся». — «Хоч і мудрагель ти у нас великий, а пораду тобі дам як братенику своєму: не сильно розвертайся, бо скоро доведеться усім нам голоблі назад, у повну комунію повертать. Там, угорі, тільки і ждуть, коли увесь бур'ян зійде, як на толоці, а тоді глибокими і важкими боронами по всьому полю пройдуться і знову поле чистим стане, сій, що хоч, що товариші Маркс і Ленін напридумували у своїх кабінетах. Так що ти, Якове, хоч грошики і полюбляєш сильно, а живи мудро. Бо, як не зможеш примазатися до нової влади, і на мені воно окотиться. А на мені окошиться — знову ж, по тобі рикошетом… Хочемо чи ні, а ми з тобою — брати, отже, в одній, вважай, упрязі, тепер до сьомого коліна перевіряють, хто ти і що ти. Пишуся я усюди сином селянина-бідняка, але од Мрина до Пакуля — доплюнути можна і нічим я не гарантований, що якийсь пакульський пес у мій бік не забреше, коли часи підходящі настануть, а вони уже не за горами. Забирають мого начальника на самі верхи, у столицю, у Харків, у чеку, як вона колись звалася, а тепер — не так страшно зветься: державне політичне управління. І мене мій начальник із собою тягне, бо ми з ним давно одним мотузком пов'язані і він знає, що не з руки мені йому у спину стрілять. Не вельми я тепер родичатимуся із тобою, хочу, щоб і пам'ять про мене у Пакулі мулом затяглася, щоб ніхто мені вслід не гавкнув. Але присягаємося, ось тут, під стелею батьківської хати: якщо припече, тобі чи мені, будемо пам'ятать, що — братеники ми з тобою…»