Дак і не йшла яна через крутьківський ліс, бо серце, може б, і здригнулося, як той страшний яр проминала. Се я точно з вуст Катерини знаю, бо ми дівували разом і потім родалися, докуль і жива була. А як сказали їй, що вже нема Семена у допрі мринському, і ніде нема, пішла Катерина з міста куди очі бачать, через луги та ліси, дороги не шукаючи, обминула хутір Козачий, і до Русалчиного озера ноги її принесли. А брела вона ближчей до могил родних, щоб коло матері з батьком та дитинки її, що світом не помилувалася, прикопав хто, як голодною смертю помре. Хоч і було ще у неї у вузлику харчів трохи, які виміняла на хрестик натільний золотий і перстеньок обручальний у торгсині, але жить уже їй не хотілося, бо не було для кого жить. Дак добрела вона до Русалчиного озера і побачила край лісу хату лісника, і город, бур'янами зарослий, коло хати, і колодязний журавель у дворі. А її спрага мучила. Біля двору попелище вона побачила, могилкою попіл згорнено, а на тій могилці — хрестик із гілок, сухим очеретом зв'язаних. І ступила Катерина на дворище, але не було видко навколо ані душі живої, двері розчинено навстіж, і ніхто не відгукнувся на поклик її. Дак сіла вона на призьбі, щоб спочить і далєй хилитатися, коли се чує — наче хтось стогне за вуглом хати. Глядь, аж там, на сонейку, ночви дерев'яні, а в ночвах хлоп'я лежить, геть опухле, і мухи його обліпили. Зігнала Катерина мух, а хлоп я очі розплющило І шепоче: «Так дооре, мамунечко, на сонейку помирать…» А се Василько був, Василь Васильович, що й досі, од самої війни, тамочки лісникує. Дак се йон уже сам, як трохи оклигав. Катерині розповів. Батька їхнього органи ще ранєй забрали, зв'язки з лісовиками, що хати, звісно, лісникової не обминали, пригадавши. Буксирна бригада геть усе у них вичистила, самі вугли хати залишивши. Як почалася голодна весна, матка першою померла. Дак матку ще люди з хутора Козачого похоронили. А далєй не стало і на хуторі кому хоронити, люди брели світ за очі і помирали в лісах. А дві сестрички Васильчині, маленькі, пригорнувшись одна до одної на холодній печі, в одну ніч Богові душі оддали. Копать могилу Василько сили не мав, а пригріб тіла сестричок там, де мати попіл із печі висипала, і хрестика із гілок у тую могилку встромив. Далєй ліг у ночви, на сонейку, і став смерті дожидатися. «Як побачила я сеє все, — розказувала мені, плачучи, через багато вже літ Катерина, — як почула, що дитятко мамочкою мене назвало, наче душа мені в тіло повернулася, бо до того уже й душі не було. Уже мені жити захотілося, аби хоч хлоп'я теє порятувать, бо порятувать увесь світ, що гине, людина безсила. Назбирала я трісочок, закип'ятила у горняткові водички, у кип'яткові жменьку борошенця розвела, що я у торгсині на золотого хрестика і перстенька виміняла для Семена, але не прийняли у мене передачі. Напоїла я хлоп'я затирашкою тою. ночви у тінь перетягла, яно і заснуло, бідне. Далєй давай я по узліссю зіллячко збирать, а мене матка покійна трохи навчала, зіллячко варить та дитятко моє одпоювать, хоч і сама голодна тинялася, мов напівсонна. Але мені уже жити сильно хотілося, для Василька свого, бо я ж досіль діток не мала, лиха доля зав'язала мені вузлом. То як стала я в Чортовому болоті жаб ловить, а коли й рибину яку в Русалчиному озері піддурю, бачила, як сеє Семен робив, голими руками, попід верболозами, та кропиви, та листячка у чугунці наварганю, — уже ми з моїм синочком не на часник дихаємо, уже про живе думаємо. І жили ми з ним тую весну і початок літечка — як на острові, у тій хатці край лісу. А се уже літечко достигло, уже сяка-така ягода зачервоніла, уже нам легшей. Уночі притиснеться до мене Василько, а йому тади годочків сім було, тольки ж худе, як скіпка, засопе під вухом, ніч не сплю, слухаю теє сопіннячко, душею відживаю. Бо ж добре мені за Семеном жилося, хоч і трудно, робили як кляті, тольки ж материнських радостей я не зазнала, а тут — таке щастячко. Але ж на самих жабах, зелені та жолудях вічно не житимеш, і зима попереду. Дак я не сплю коло дитяти свого і думку, як нитку, усю ніч сную, що його далєй робить, як виживать. А до людей, у хутір Козачий чи село Волицю, я боялася іти. одлюднилася геть. Коли ж се одного дня заходить у двір мужчина в плащі брезентовому, берданка через плече. Я було спужалася, а йон: «Ви хто будете?» Я мовчу, а Василько до мене припав і каже: «Се мамця моя…» — «А я — лісником назначений, у мене туточки попід лісом — грядки з молодняком, а полоти нема кому, бо людей за сії місяці осипалося з дерева життя, як листя у спеку. Дак ви сії грядки політь, а восени для лісництва жолуді збиратимете, а я буду трохи платить, то й проживете легшей». Се вже ми трохи розговорилися. Дак першого дня як стала я тії грядки полоть, не нагнуся, сапки не потягну, кров налягає на голову, і ввижається мені, наче Семен іде попід лісом і корівку, яку ми зарізали давно, за собою на поводі веде або матка моя, покійна давно, з лісу виходить і руки до мене простягає. А далєй — легшей стало, лісник клуночок жита приніс, почала я в ступі теє житечко товкти і кулешики варить, почали ми дички у лісі збирать, сушить, і я узварчик варила. І так ми вижили з Васильком, Василько коло мене, я — коло Василька. Вік сплив, як вода, але недаремно я світом нудила, а синка виростила, оженила, і тепер навколо мене онучат як квіточок».
Отакеє мені було Катерина Дахновець, сестра Якова Коршака, розказує, а я слухаю та плачу од горя і радості, усе пережите згадуючи. А до братеника свого, ще як і живий був, яна і словом болєй не обізвалася, і ногою у двір його не ступила. А тепер уже й Катерини нема на світі, на кладовищі хутора Козачого, під березами білими, похоронена вона, і хрест над нею дубовий, різьблений. А мені нема з ким і родатися, та й ноги уже не носять — далеко у гості ходити, уже й для мене стелеться дорога остання — у земельку сиру, уже мене десь на небі Катерина виглядає, ото уже набалакаємося…
Дак замолоду і я галіфетив: хочеш жити — мусиш крутитися. А як було прожить, коли на печі повно дєтви, а жисть так повернулася, що ситий тольки той, хто зверху плаває. Та й душу, не тольки сідницю, галіфе гріє: то усе було «Воша! Воша!», по-вуличному, а став секретарювать у сільській раді, під Громницьким, уже я — Андрій Іванович… Але ні у що сеє. партєйне, я сильно не вдавався, знав тольки — бомаги писать. А якби не притулився до властей, дєтва моя вимерла б, як у других, а так — вижила, вивчилася, у люди вийшла і — ні гадки, хвости волам не крутить. Се тепер у радійо: голодомор, голодомор, хвеєрверки в столиці, пам'ятники ставляють. Але ж не для усіх йон і був, голодомор. Було, навесні тридцять третього рука моя стомиться писать, мозолі на пальцях од ручки, стольки люду пакульського за день із дерева життя осипалося. Бо треба ж було за кожного мертвяка, на могилки одвезеного, гробарям по куснику хлібця видавать, як казав тавариш Сталін, облік — основа соціалізму. А може, і не Сталін сеє казав, може, хтось інший із вождів наших тогочасних, уже моя голова — як решето стала. А вищенькі, сельські галіфетчики, гуляють та п'ють, п'ють та гуляють, для них голоду нема. Болєй, правда, по закутках, щоб далі од очей людяцьких, голодних, то на колгоспній пасіці, там сторожка була, то на Варяговім острові, на усю ніч човнами плавали, то на колгоспній птахофермі, нею жонка Бомби тади завідувала. А одежі було — усякої, і закусону, що твоя душа бажає, не оприходуваного, од розкуркулених понатягували. Я коло них. вищеньких, наче за прислугу був: се ж сам Громницький, Коршак, Бомба, Галан, голови колгоспів та їхні комірники, а колгоспів у Пакулі тади аж три було, з району на дармовицю понаїжджає уповноважених усіляких та шефів. І за розважальника я у них був: віника до сідниці притулю і витанцьовую навколо застілля, як мавпа, а вони сп'яну — регочуться. Мені і у війну сюю потрафило. Біля командира полку за ординарця я був і одне знав: квартиру і бабу начальникові знайти, хоч із-під землі. Характер у мене такий, покладистий я, не гордяк, і начальство завжди мене привічало. Дак понапиваються вони, активісти сільські, хропуть, де кого первак наздогнав, а я зі столу скоріш усе позбираю, де який недоїдок, то кусничок хліба, то сальце недогризене, то ковбаска, у рукавчик усе теє, я з рукавчиком тади і не розлучався, за пазуху і дєтві своїй несу, так і вижили у голодуху. Пайок, правда, я мав за секретарство своє і грошиків трохи.