Минуло Години дві відтоді, як Георгій залишився сам. Навколо було тихо, тільки часом знизу долинало пирхання корів. Та ось він виразно почув, як зарипіли прочинені двері. Ледве помітне світло від ліхтаря проникло на горище. В сарай з цеберкою води ввійшла Надія Іванівна. Вона вилізла на горище до Георгія.
— Ну, як ви тут влаштувалися? Не змерзли? — спитала вона, виймаючи з кишені кожушини маленький згорток.
— Ні. Не змерз. Тільки захотілося пити.
— Візьміть поїжте, — Надія Іванівна подала йому згорток, — тут хліб і шматочок сала.
— Дуже вдячний. — Карлов розгорнув ганчірку і жадібно почав їсти.
— У чому б вам води принести?
— Ось у мене лишилася посудина з-під молока. Наберіть у неї води, будь ласка, — Георгій подав жінці банку. — А це для вас, — він поклав другу банку на її долоню, — тут згущене молоко.
— Навіщо, навіщо, вам самому здасться!
— Ні, ні, не відмовляйтеся, бо образите мене.
— Ну гаразд. Ми з Лізонькою вже, мабуть, з рік солодкого чаю не пили. Тепер покуштуємо. Дякую!
Надія Іванівна принесла Карлову води, напоїла ко рів і вийшла з сарая. Георгій зручно вмостився, Накрився сіном і незабаром заснув, сховавши обличчя в пухнасте хутро коміра.
Він прокинувся, коли крізь щілини в сараї вже почало проникати бліде світло. За ніч біль трохи вгамувався. Георгій обережно підвівся, щоб не потривожити рану.
Незабаром він почув, як хтось грюкнув дверима. В сарай увійшов Пузанок.
— Те зроби, це зроби. І так від зорі до зорі спини не розгинаю. А йому все мало, — сердито бубонів він. — Ач, шматком хліба докоряти почав, павук ненажерливий! Так би всю кров і висмоктав, іуда проклятий!
— Здрастуй, Пузанок! — привітався Карлов, підійшовши до краю горища.
Хлопець підвів голову і посміхнувся:
— Здрастуйте! Добре спали? Не замерзли?
— У такому одязі тепло, як на печі, — Георгій розстебнув комбінезон і, підморгнувши Пузанку, показав пухнасте хутро.
— Оце так підкладка! — захоплено вигукнув Пузанок.
Він був вражений товщею хутра і зачудовано дивився на льотчика. Потім, опам’ятавшись, заметушився, почав зривати з стіни збрую, хомут, віжки.
— А я коня запрягти прийшов. Хазяїн за Манич збирається до сина, його син там за старшого в поліції служить, — пояснив Пузанок.
Георгій насторожився.
— Чого ж ти раніше не сказав, що в хазяїна син поліцай.
— А ви ж не питали раніше, — відповів хлопець і вивів коня на вулицю.
«У самісіньке лігво зрадника потрапив, — подумав Георгій. — Невже хазяїн довідався, що я тут ховаюся?.. Ні, не може бути. — Георгій згадав, з якою щирою радістю зустріла його Надія Іванівна. — Навіть актриса нездатна так грати… А коли що — постріляю зрадників, сам застрелюсь, а живим не дамся».
Знадвору долинали бурчання і лайка Пузанка, який запрягав коня. Потім хлопець зайшов у сарай, узяв оберемок сіна і відніс його в сани.
Георгій почув владний голос. Від’їжджаючи, хазяїн наказував Пузанку, що треба зробити по господарству.
Через деякий час зарипіли полози саней.
— Увечері повернуся пізно, — виїхавши з двору, гукнув хазяїн.
Незабаром прийшла Надія Іванівна. її очі радісно сяяли.
— От ми й самі лишилися. Як перебули ніч?
— Переспав добре. А от мене непокоїть, що син вашого хазяїна в поліції служить.
— Та ви не турбуйтесь, він сюди тільки один раз і приїздив місяців два тому.
— А чому хазяїн сьогодні до нього поїхав? — допитувався Георгій.
— Та ви що? Невже не довіряєте мені?
— Довіряти довіряю, а все-таки дивно — чому саме сьогодні поїхав хазяїн? — він пильно глянув на жінку.
Хвилину вони дивилися одне одному в очі.
Надія Іванівна спокійно пояснила:
— Хазяїн уже кілька днів збирався до сина. Там гостює його дружина, він хоче привезти її додому. Досі були великі морози. А з учорашнього вечора потеплішало, от він і поїхав сьогодні.
Вони помовчали.
— Не бійтеся, друже, не думайте про це, — ласкаво і переконливо зашепотіла вона. — Ніхто вас не викаже.
Все буде добре. Зараз принесу вам попоїсти і піду до знайомої ленінградки. Спитаю, може, у неї від чоловіка лишилась якась одежина.
Ці слова схвилювали Карлова.
— Дякую, Надіє Іванівно, — глухо промовив він. — Дуже дякую!
…Від знайомої Надія Іванівна повернулася з порожніми руками.
— Так само, як я, все виміняла на молоко та хліб, — сказала вона, зітхаючи. — Де ж дістати одяг? Украсти в хазяїна? Але він помітить. З дому вижене…
— А в Пузанка нічого не знайдеться? — спитав Карлов.