— Де там, весь його одяг на ньому.
— А що коли… вночі зайти з автоматом у хату і зажадати від хазяїна старої одежини?
Надія Іванівна на хвилину замислилася.
— Звичайно, з переляку хазяїн усе вам віддасть, а потім, коли підете, напевно побіжить до старости. А той вишле погоню. Староста з-за сина побоюється хазяїна.
— Так я зв’яжу його і замкну, сам — на коня, і шукай вітра в полі. За ніч я далеко махну.
— Рисковано, — вагаючись сказала Надія Іванівна.
— Але іншого виходу нема…
— Тільки тоді ви вже й нас зв’яжіть. Я вам приготую вірьовки.
— Можна до вас нагору? — почувся тихий голос Пузанка.
— Можна, лізь сюди, — дозволив Георіій і додав: — А Пузанок нехай не розпрягає коня, коли хазяїн повернеться.
Хлопець виліз на горище і сів навпочіпки біля льотчика. Надія Іванівна розповіла йому про план Георгія. Пузанок слухав і тільки кліпав наївними очима. Було важко зрозуміти, як він ставиться до наміру Георгія. Минуло чимало часу, поки хлопець сказав протягом:
— Та добре вже. Чого там. Тільки кінь прийде стомлений. Може б, усе це на завтра відкласти? — І раптом пожвавішав: — Завтра я вас миттю за Манич перевезу.
— Ну, ви тут вирішуйте вдвох, а я подивлюсь, щоб часом хто не зайшов у сарай. — І Надія Іванівна спустилася вниз.
— А ти, Пузанок, не думаєш до своїх податися? — Карлов пильно вдивлявся в неголене обличчя хлопця.
— Де вже мені! От коли росіяни прийдуть, тоді знову піду воювати.
— А ти сам хіба не росіянин?
— Чому ж не росіянин? Росіянин! А що?
— Та все дивуюсь, що ти від слова «наші» одвик.
Хлопець спідлоба глянув на льотчика.
— Ти коли-небудь чув, Пузанок, про навалу Чингіз-хана на Русь, про татарське іго? — спитав Георгій.
Хлопець заперечливо хитнув головою.
— Хани забирали в неволю жінок, дітей, грабували й палили міста, села. Так само, як тепер гітлерівці роблять. Триста років стогнала руська земля під татарським ігом. Та піднявся наш народ, зібрав сили і вигнав ханів з своєї землі. От і тепер — коли геть усі піднімуться проти фашистів, коли такі, як ти, — оточенці, — презирливо вимовив це слово Георгій, — не відсиджуватимуться по хуторах і станицях та не гнутимуть спину за шматок хліба, покотяться тоді німці за Дон, за Дніпро, а там і до Вісли та Німану близько. Так-то, Пузанок! Соромно тобі має бути.
Хлопець слухав льотчика з широко відкритими очима.
— Правду кажете, час до своїх подаватися, — сказав він нарешті. — Тільки з хлопцямц треба поговорити. — Нас же четверо в цій станиці поневіряється. Разом зручніше.
— Тільки не гайтеся!
— Ні. Ось виряджу вас і зберемося. Хлопці слухають мене. А Степан уже давно вирішив тікати.
Раптом вони почули громовий гуркіт — десь зовсім близько пролунав вибух.
Пузанок здригнувся, скочив на ноги. Розширені зіниці сполохано забігали в усі боки. Здавалося, він шукав місця, куди можна було б плигнути, сховатися від звуків, що нагадували гуркіт бою. Охоплений нестримним панічним страхом, хлопець затулив обличчя руками.
А коли опустив руки і глянув на льотчика, в його очах не було нічого людського — погаслі, спустошені очі зацькованої істоти.
«Що ж… хоробрість не народжується разом з людиною, — подумав Георгій. — Потрібна воля, щоб побороти боягузтво».
— Чого ти злякався, Пузанок? Оточення пригадав? — спитав він.
— Та ні, це я так, — соромливо відповів хлопець.
— До своїх не передумав іти?
Пузанок промовчав.
— Не забудь — коня не розпрягай, коли хазяїн повернеться, — нагадав йому Георгій.
— Добре, не розпрягатиму.
Пузанок пішов. Час спливав повільно… Протягом дня Карлов до дрібниць продумав свій план. Коли почало смеркати, Надія Іванівна знову принесла йому попоїсти.
— Ну як, усе приготували? — запитав він у неї.
— Здається, все. Вірьовок на п’ятьох вистачить. Біля груби повісила чорний кожух. Коли зайдете, одразу праворуч. Під кожухом валянки поставила. А от шапку доведеться в хазяїна відібрати.
— Ну й чудово!
— Що це ви, Георгію Сергійовичу, з Пузанком зробили?! Немов підмінили хлопця — веселий ходить, цілий вечір сміється, жартує.
— Он як? Це добре. Виходить, серце в нього від тягаря звільнилось… Ну, давайте попрощаємось, Надіє Іванівно. Не знаю, як мені й дякувати вам. — Георгій міцно потиснув жінці руку.
Хазяїн повернувся пізно. Ще з саней гукнув Пузанку, який вийшов йому назустріч:
— Завтра вдосвіта збирайся по сіно. Росіяни близько. Може, скоро тут будуть — від нашого сіна тоді нічогісінько не залишиться.