«Ідуть наші, ідуть, — хотілося крикнути льотчику. — Швидше б дістатися до них!»
Хазяїн пішов у хату.
— Шкуру йому рятувати треба, а він за сіном вболіває, — пробурмотів Пузанок, зайшовши в сарай.
— Як там на вулиці, нікого нема? — спитав у нього Георгій.
— Начебто нема, йдіть.
Георгій узяв автомат, намацав драбину і спустився вниз. На вулиці було темно і безвітряно.
В тьмяному снопі світла, що падав з хатнього вікна, плавно опускався лапатий сніг.
— Ідіть, а я тут повартую, — сказав Пузанок.
Карлов зійшов на високий ганок і, повісивши автомат на шию, смикнув ручку дверей. Вони відчинилися. Перед ним були темні сіни. Ліворуч з нещільно зачинених дверей падала на підлогу вузенька смужечка світла.
— Це ти, Пузанок? — почувся голос хазяїна.
Георгій розчинив двері навстіж і увійшов у кімнату.
Хазяїн сидів за столом з окрайцем хліба в руці.
В довгих вусах, що звисали до підборіддя, заплутались хлібні крихти. Коли він побачив льотчика, його густі руді брови злякано злетіли вгору, від чого на широкому лобі утворилося багато зморщок. Якусь мить хазяїн хати сидів з напіввідкритим ротом, оторопівши від несподіванки.
Потім він через силу проковтнув хліб і запитав:
— Ти звідки взявся, соколе ясний?
— З неба впав! — промовив льотчик. — Вирішив провідати вас!
З-за печі визирнула дружина хазяїна, яка ще не встигла зняти з голови вовняну хустку. Обличчя в неї було спотворене страхом. З другої кімнати вийшла Надія Іванівна. Вона не спускала очей з Карлова.
Георгій скоса глянув на піч і побачив кожух, а під ним на підлозі — великі сірі валянки.
— От що, хазяїне, я зайшов ненадовго. Хочу виміняти свій хутряний комбінезон і унти на твій кожух і валянки. Згоден?
— Можна б і виміняти. Та тільки ж не збудеш твого одягу, відразу заберуть, — ніби зважуючи, повільно відказав хазяїн і почухав потилицю. «На ловця і звір біжить», — подумав він.
Справа в тому, що, відвідавши сина, хазяїн дізнався про тяжке становище німців під Сталінградом. Син розповів йому, що німці евакуюють тилові установи, що залізницею проходить велика кількість санітарних поїздів, переповнених пораненими. Старий зрозумів — днями гітлерівців виметуть і з цих місць. Син збирався тікати з фашистами.
Повертаючись додому, старий весь час з розпачем думав, як він виправдовуватиметься перед Радянською владою за те, що син служив у поліції і за те, що й сам він жив у дружбі з гітлерівцями.
«А що коли сховати, врятувати цього льотчика?. Звичайноі так і зроблю», — миттю вирішив він, і на його обличчі засяяла лагідна посмішка.
— Чого ж стоїш? Проходь, сідай, коли зайшов, — запросив хазяїн. — Тільки хто ж у гості із зброєю ходить? — І відразу спитав: — Що там чувати, чи далеко наші? Чи скоро прийдуть?
— А ти, мабуть, не дочекаєшся? — посміхнувся Георгій і, вдивляючись в обличчя старого, намагався піймати його ухильний погляд. «Хитрує, зрадить», — подумав льотчик.
— Днів за три-чотири тут будуть, — сказав він.
Хазяїн удав, що він дуже радий.
— От добре! Цей час можеш перебути в мене — не викажу. В мене тут живе один оточенець, не скаржиться. Та ще он з Ленінграда вакуйована, — хазяїн, шукаючи підтримки, обернувся до Надії Іванівни.
— Поки що давай кожух з валянками, — сказав Георгій.
— Та ти сідай, роздягайся. А кожух — он він, на стіні висить, і валянки біля нього стоять. Либонь, добрі будуть?
Карлов присунув до дверей табуретку, зняв унти і почав скидати комбінезон. Автомат він передбачливо поставив до стіни біля дверей.
Хазяїн уважно роздивлявся орден Червоної Зірки і два кубики в петлицях на гімнастьорці льотчика. «Командира, орденоносця врятую. Обов’язково повинні виправдати», — міркував він.
— А ти, голубе, підтвердиш, коли наші прийдуть, що я тебе від німців ховав? — спитав він.
Георгій усе зрозумів, «Мною рятуєшся? Вбити тебе мало, запроданцю, — подумав він. — Та вже нехай, наші незабаром тут будуть, розберуться».
— Аякже! Прийду до своїх і відразу повідомлю командування, хто мені допоміг. У нас за врятування людей навіть орденами нагороджують.
— І чого тобі поспішати? Ще спіймають. Перебудь у мене в сараї. Годуватиму, — пообіцяв хазяїн — До мене ніхто не поткнеться, а німчури клятої поблизу нема, — Він навмисне зло вилаяв окупантів.
— Та ні, піду, — відмовився Георгій, одягаючи старий, полатаний кожух.
— Жінко, дай-но йому мою шапку, — гукнув хазяїн.
— Ви мене на коні через Манич перевезіть, а далі я сам піду.