— Та кінь змилений весь, я ж щойно приїхав, — почав пояснювати хазяїн. — Пересидь хоч до завтрашньої ночі на сіннику, а завтра тебе мій парубок відвезе.
Карлов замислився. Справді, на втомленому коні далеко не заїдеш…
З розмов хазяїна з Пузанком він зрозумів, що, як і всякий куркуль, цей теж над усе дбає про свою власність. «Це моє», — самовдоволено кажуть такі, як він, окидаючи жадібним поглядом скошену траву. «Це моє», — кажуть вони, поплескуючи по спині вгодовану худобину — коня або корову.
«Такий не покине свого господарства, не піде з німцями. А тому майже напевно намагатиметься врятувати мене, радянського льотчика, — вирішив Георгій. — Перечекаю в сараї до завтра».
— А як твоє прізвище, давай запишу. Повідомлю командування, хто мені допоміг. — Георгій вийняв з кишені гімнастьорки клаптик паперу і олівець.
Хазяїн квапливо, але чітко назвав себе.
— Та невже ти зараз-таки й підеш? — розчаровано спитав він. — Повечеряв би з нами.
— Добре, лишуся. Тільки в сарай піду. Тут небезпечно, може хтось зайти.
— Надіє Іванівно, — заметушився хазяїн, — проведи льотчика, нагодуй. Та дивись, не ляпай язиком, — посварився він на неї пальцем.
Надія Іванівна, яка мовчки слухала цю розмову, підвелася з табуретки і, накинувши на плечі кожушину, вийшла на вулицю разом з Георгієм.
Коли вони опинилися в сараї, Надія Іванівна сказала:
— Наляканий хазяїн, що скоро наші прийдуть. Мені здається, він і справді хоче допомогти вам.
— Та я теж такої думки, — погодився Георгій.
Пузанок швидко розпріг коня і разом з Надією Іванівною пішов у хату. Георгій сидів у пітьмі, прислухаючись до кожного шереху на вулиці. Звідкілясь зсередини піднімалося і росло почуття тривоги. «А що коли це хитрощі? Що коли хазяїн викаже мене вночі поліцаям?»
Заснути він не зміг. У думці прикинув віддаль до гаданої лінії фронту. Підрахував, скільки ночей доведеться йому пробиратися до своїх.
«А що коли не дійду? — промайнуло в голові. — Тоді живим не дамся!» Тут він згадав про свої документи. Партійний квиток, посвідка про особу, орден… «Треба сховати».
Минулого року, коли Карлов з льотчиками їздив у тил одержувати нові літаки, його сусідом по купе був майор — працівник контррозвідки. Майор розповідав, що фашисти спритно використовують документи вбитих або взятих у полон радянських громадян.
«Навіть наші партійні квитки в них справжні, — пригадав Карлов слова майора. — Тільки фотокартку іншу наклеють та так, що й причепитися ні до чого. Отже, документ наш, а пред’явник — ворог. І, прикриваючись світлим ім’ям загиблого, робить чорні діла».
Карлов дістав з кишені свій партійний квиток, документи, листи, загорнув їх у носовик і навпомацки поклав за балку під стріхою. Потім зняв орден, пооддирав петлиці і теж сховав їх туди ж таки.
Раптом двері тихо рипнули. Льотчик насторожився. В сарай прослизнула Надія Іванівна.
— Георгію Сергійовичу, — прошепотіла вона ще на драбині. — Вам треба тікати. Хазяїн вранці донесе на вас старості. Я крізь стіну чула, як він радився з жінкою, — вона звела подих, — він боїться, що вас десь по дорозі схоплять і можуть впізнати його коня або кожух. Каже: «Побачать, що я допоміг, розстріляють ще до того, як більшовики прийдуть». Хазяйка вмовляла його ще сьогодні піти до старости. Він уже було й зібрався, а потім передумав, сказав: «Пізно вже, завтра рано піду». Тепер вони сплять. — І Надія Іванівна додала рішуче — Ідіть. Коня брати не треба, бо, поки Пузанок встане та запряже, хазяїн може прокинутись. Ідіть краще пішки.
Георгій чув, як в неї калатає серце. Він узяв автомат і зліз з горища. Щось ковзнуло в кишеню його кожуха. Льотчик намацав ту саму банку згущеного молока, яку подарував Надії Іванівні. Він обернувся, хотів щось сказати жінці, але тільки мовчки поцілував її загрубілу руку.
— До скорої зустрічі! Дожидайте, — Георгій вийшов з сарая і зник у темряві.
Йти було важко — ноги провалювалися глибоко в сніг. Слабкий вітер кружляв у повітрі снігові розсипи. Георгій час від часу зупинявся, щоб глянути на світну стрілку і циферблат ручного компаса. У високому сухому очереті на березі Манича він сів на сніг перепочити. Знову почала нити рука. Карлов насилу перемотав онучі, поклав у валянки сухого очерету і рушив далі на північний схід.
На обрії крізь сіру завісу хмар почав просочуватися світанок, Манич лишився далеко позаду. Георгій знайшов занесений снігом стіг сіна і вирішив сховатися в ньому до ночі.
Коли розвиднілося, він побачив, що поблизу проходить польова дорога. Інколи по ній проїжджали місцеві жителі. Одного разу, лишаючи чорний слід диму, проїхав великий німецький автобус.