Знову почав падати лапатий сніг, який був перестав удосвіта.
Незабаром Георгій відчув, що в нього холонуть ноги. «У валянках не те, що в унтах», — подумав він і поворушив пальцями. Трохи допомогло. Потім повіки почали злипатися, і він незчувся, як заснув.
Його розбудили вибухи і страшенне ревіння над головою. Та-та-та-та… — чулися крізь стугін моторів часті залпи авіаційних гармат. Снаряди з свистом розтинали повітря. Дрібно розсипалися довгі кулеметні черги.
Георгій визирнув з свого сховища. Шестірка штурмовиків обстрілювала колону, що зупинилася, — близько десятка німецьких легкових автомашин і два великих автобуси (мабуть, перебазовувався штаб якогось великого з’єднання). Кілька автомашин палало. Фашисти розбігалися в усі боки і з розгону падали в сніг.
Хоч як вдивлявся Георгій у номери на хвостах літаків, але побачив тільки білу смугу, що навскіс перетинала кіль і руль повороту, — розпізнавальний знак дивізії полковника Рубанова. Та ось штурмовики змінили напрям заходу на ціль, і тепер, виходячи з атаки, мчали майже над самісіньким стогом, в якому ховався Карлов.
Георгій пізнав сімку — літак старшого лейтенанта Мордовцева. За ним мчав літак з номером 20. «Це ж сержант Семенюк!» Штурмовик почав розворот і накренився. «За Карлова!» — встиг прочитати Георгій на фюзеляжі.
Щось здавило горло. Розповзлися літери, Зливаючись у суцільний білий рядок.
«Дійду, за всяку ціну дійду!» — повторював Георгій, витираючи рукавом щоки. А великі літери напису все ще стояли перед очима.
Хвилини за три, розстрілявши, мабуть, увесь бойовий комплект, штурмовики полетіли на схід.
Фашисти піднімали поранених і попід руки волочили їх до вцілілого автобуса. Потім, покинувши на дорозі п’ять обгорілих машин, колона рушила далі і незабаром зникла з очей.
Георгій відчув, що зголоднів. Він відігрів пальці в широких рукавах кожуха, вийняв з кишені банку згущеного молока і висмоктав майже все, що в ній було.
Швидко посутеніло. Де-не-де крізь розриви хмар, які низько пропливали над степом, прозирав місяць, освітлюючи темні купи обгорілих машин. Мороз дужчав…
Георгій виліз із стогу і глянув на компас, йому треба було перейти дорогу. Покинуті фашистами розбиті машини стояли на його шляху.
Звичайно, їх можна було б обминути. Але Георгію дуже кортіло подивитися на ці купи металу — йому досі ніколи не доводилося бачити ось так зблизька, на землі, результати повітряних ударів.
«Напевно, біля машин нікого нема. Кінець кінцем, за ними можна сховатися, якщо хтось надійде», — вирішив він і попрямував до шляху.
Підходячи до машин, Георгій почав просуватися обережніше. Він прокрадався відкритим рівним полем тільки тоді, як місяць ховався у хмарах. Коли ясний диск знову визирав з-за хмар, Георгій лягав на сніг і лежав нерухомо. Він ніколи не думав, що місяць може так щедро освітлювати землю. Хотілось якнайглибше закопатися в сніг, заховатись від випадкового ворожого погляду.
Але Карлов даремно побоювався. Підкравшись впритул до машин, він упевнився, що біля них нікого нема. Льотчик обійшов машини і при місячному світлі оглянув капоти, бензинові бачки, кузови, розбиті прямим влучанням снарядів.
Раптом Георгій виразно почув скрип саней, що наближалися. Маскуючись у тіні, він заліз всередину автобуса.
Скло у віконцях було вибите. Два похідні металеві столики з вирваними з підлоги ніжками перекосилися набік.
Кінь був уже зовсім близько. Георгій побачив чоловіка, що сидів у санях. Ясно вирисовувався німецький автомат за плечима.
— Тпр… — почулося на дорозі. Кінь зупинився. — Ач як влучило!
Сніг зарипів під ногами. Чоловік обійшов кузов автобуса.
— Хенде хох! — крикнув Георгій.
— Я свій, іх — поліцай, — швидко сказав той і підняв руки вгору.
Георгій, не опускаючи автомата, скомандував:
— Не розмовляй, повертайся кругом. Поворухнешся — застрелю на місці, — і півшепотом владно додав, називаючи перше прізвище, що спало на думку: — Іванов, обеззброй його!
Коли поліцай повернувся спиною до нього, Георгій виплигнув з автобуса, зняв з поліцая автомат, потім переклав у свою кишеню пістолет, вийнявши його з кобури зрадника.
— Йди до коня! — він тицьнув дуло автомата в спину поліцая.
— Хоч ноги мені розв’яжіть. Я, здається, вже їх відморозив, — почувся з саней чийсь жалібний, благальний голос.
Це благання, що скидалббя на сїогін, пролунало так тихо, що, здавалося, долетіло звідкілясь з-під снігу.