Георгій сів, зняв рукавиці.
— Дозвольте взяти годинник, — попросив він.
— Візьми.
— Тут на звороті написано, хто я такий, — сказав льотчик, показуючи на кришку годинника.
— «Георгію Карлову за дострокове збирання врожаю», — вголос прочитав уповноважений особливого відділу і посміхнувся.
«Нарешті таки повірив», — вирішив Георгій, полегшено зітхнувши.
— Отже, годинник за трудові подвиги одержав. А це, — капітан кивнув на німецький пістолет, — за службу фюреру?
Раптовий вибух не справив такого враження на Пузанка, як ці капітанові слова на Карлова.
Він весь напружився, зціпив зуби і похилив голову. Георгій розумів, що коли б партійний квиток і документи були з ним, йому не довелося б мати таку розмову, не довелося б вислухувати образи, і він тепер каявся, що не заховав документи десь під одягом.
Міркуючи над цим, Георгій машинально трохи підняв ліву руку і почав надівати годинника.
— А це в тебе що? — спитав капітан, побачивши брудний скручений бинт на руці Карлова.
— Перед польотом випадково поранив себе.
— Вигадав би щось імовірніше. Наскільки я розуміюся на авіації, поранених льотчиків у нас кладуть у госпіталь.
Капітан зняв з апарата телефонну трубку і покрутив ручку.
— «Волга», «Волга». Дайте мені сьомого… Сьомий? Це я, дев’ятнадцятий. Негайно пришли до мене лікаря… Та ні, на кілька хвилин.
Запанувала мовчанка. Капітан крутив у руці маленький пістолет «вальтер», відібраний у Карлова.
Відчинилися двері, і в хату ввійшов лікар у військовому кожушку.
— Ось, Олександре Дементійовичу, подивись, будь ласка, що в нього з рукою, — попросив капітан.
Георгій простягнув руку і допоміг розмотати бинт. Пов’язка присохла до рани.
— Віддирати не будемо, і так зрозуміло. Явний самостріл, — зробив висновок лікар. — Подивіться, шкіра навколо рани опалена.
— Та-ак… — спроквола сказав капітан, підводячись з-за столу і пильно розглядаючи долоню Георгія. — Дякую за консультацію. Можете йти, — дозволив він лікареві.
Карлов подивився на капітана. В очах уповноваженого особливого відділу застигла усмішка. Видно було, що він не довіряє затриманому.
— Так от, у мовчанку гратися нам немає коли, — владним тоном сказав капітан. — Час воєнний. Не говоритимеш правди — розстріляємо, та й годі. — Він очікувально глянув на Карлова. — Тут один теж пручався, казки розповідав. Таке з себе ягня вдавав, що я навіть повірив йому — відпустити хотів. Та, спасибі, місцеві жителі допомогли, впізнали зрадника. Мало самі не кінчили з ним ще до суду. Отож не зволікай час. У мене й крім тебе справ по саму зав’язку.
— Та ви просто не хочете розібратися. Подивіться хоч на посвідку. На ній не моя фотокартка.
Капітан неохоче розгорнув посвідку поліцая.
— Так… — знову спроквола сказав він. — Фотокартка, здається, справді не ваша.
В кімнату вбіг захеканий лейтенант.
— Товаришу капітан! — заквапився він. — Там генерал приїхав, дає прочухана нашому хазяїнові. Каже: «Чому не просуваєтесь уперед? Інші полки воюють, тільки ваш, каже, м’яко спати любить». От «наш» і наказав негайно зніматися звідси. А командир дивізії сидить у штабі, каже: «Подивлюся, в який час ви вкладетеся».
Капітан підвівся з-за столу.
— Товаришу Дмитрієв, — звернувся він до лейтенанта. — Знаєте, де тюрма розміщена? Це в тій станиці, через яку ми вчора проходили.
— Звичайно, знаю.
— Так от! Забирайте цього типа, — капітан глянув на Карлова, — ось його документи. Нехай там тиловики з ним розбираються, а нам ніколи, воювати треба. Зараз я напишу папірця, і ви відвезете поліцая туди на моїй машині.
— Єсть!
— Я прошу доповісти про мене генералові, — твердо сказав Карлов.
Капітан підвів голову.
— Немає потреби. Генерал теж накаже відправити вас у тил для з’ясування особи.
З шуму моторів, які заводились на вулиці, з криків і гомону Георгій зрозумів: частина рушила.
Він не знав, що ще вчора війська фронту розпочали навальний кидок вперед, і в цьому рухливому клубку по всіх проводах передавалися бойові накази, розпорядженя і донесення.
Розлючений, але безсилий довести свою правоту, Георгій хотів сам подзвонити в штаб повітряної армії… та згадав, що не знає позивних. Апатія, цілковита байдужість і втома охопили його. Він зрозумів, що даремно далі переконувати капітана.
— Візьміть, тут усе написано, — подав капітан папірця лейтенантові. — А з вами в тилу розберуться, — заспокоїв він Карлова.