Вони тряслися на старій заїждженій емці. їхали мовчки. Назустріч їм рухалися на фронт піхотні частини, тягачі з гарматами, котилися машини, навантажені ящиками з боєприпасами, йшли танки, випереджаючи їх, мчали маленькі вілліси…
В’їхавши у зруйновану станицю, емка зупинилася біля кам’яного будинку. Ріг цього будинку був знесений снарядом. Біля входу, валялася пробита осколками залізна вивіска з написом «Дойче комендатур».
У коридорі за невисоким бар’єром сидів черговий.
— Приймай поліцая, — звернувся до нього лейтенант, який супроводжував Карлова.
Георгія знову обпекло слово «поліцай».
Його привели в невеличку кімнату, де сиділо кілька арештованих. Двоє з них були одягнені у форму поліцаїв, інші в різноманітні кожухи й пальта. Підлогу товстим шаром вкривала щебінка. Шибки в єдиному вікні були вибиті, але товсті грати лишилися. Георгій, який ледве тримався на ногах, пройшов у куток.
Промерзлі стіни кімнати посивіли від інею. Крізь цю сивину проступало безліч так-сяк надряпаних написів, у кінці кожного стояла дата.
«Чимало людей побувало в цій фашистській катівні», — подумав Георгій.
Він сів на підлогу. Цікаві погляди зрадників нишпорили по його обличчю.
— Де захопили? — голосно спитав у нього один з поліцаїв.
Карлов, не відповідаючи, глибоко зітхнув і заплющив очі. йому хотілося як слід обміркувати все те, що з ним трапилося. Ті, що були поряд, викликали в нього почуття огиди. Він розумів: таке саме почуття було і в бійців, з якими він зустрічався цього ранку. «Але чому ніхто не спробував розібратися, хто я такий?» — з болем думав Георгій.
У камеру принесли обід. Один із зрадників поклав перед ним шматок хліба. Георгій не доторкнувся до їжі.
Він чекав, що ось-ось його викличе якийсь начальник і все з’ясується. Так у напруженому чеканні, то засинаючи, то підхоплюючись, щоб зогрітися, перебув він весь день.
Увечері в темряві хтось поклав йому на коліна нову порцію хліба, і Георгій почув над вухом хрипкий огидний голос:
— Їж, а то ще до суду даси дуба.
Георгій узяв хліб, але їсти не міг — гарячий клубок підступив до горла. «Поліцаї та старости вважають мене за свого, а свої — за ворога». Він відчув себе самотнім, загубленим серед величезної маси людей.
Мешканці камери, лаштуючись спати, лягали покотом на підлогу. Коли Георгій підвівся, щоб трохи пройтись і зогрітися, — не було куди ступити. На підлозі лежали скарлючені і розплатані тіла. Він потоптався на місці, обперся спиною об стіну і, поклавши руки в кишені, сів навпочіпки.
Георгій примушував себе заснути, але так і не зміг. Невеселі думки роїлися в голові. Його кидало то в жар, то в холод.
В камері лунало монотонне хропіння. Коли-не-коли за вікном було чути повільні кроки вартового. Під ногами в нього рипів сніг. Один з поліцаїв сперечався з кимось у сні. «Я й кажу, правильно — партизанів треба розстрілювати. А за віщо малих діток вбивати? Адже вони ще не тямущі…» — нерозбірливо бурмотів він. Це був той самий хрипкий голос, який пропонував Карлову їжу. Потім знову наставала тиша.
Тільки перед самим ранком Георгій трохи задрімав.
— Виходь на двір! — пролунала команда.
Заметушилися, заспішили арештовані і один за одним почали виходити на подвір’я, де ще було темно.
— Стройся!
З обох боків шеренги арештованих стали конвойні з автоматами. Подали команду: «Рушай!» — і невелика група людей посунула за похилені залізні ворота.
Розвиднювалось… Повільно йшли зрадники через зруйновані хутори і станиці. Жінки, які вибігали з хат, мовчки гнівно дивилися на них. Діти кидали в поліцаїв сніжками. І здавалося, коли б не конвоїри, жителі самі розправилися б із зрадниками.
Вдень на околиці якоїсь станиці зупинилися відпочити. Арештованим видали хліб. Поки вони відпочивали, до них приєдналася ще одна група поліцаїв і старост. Далі рушили разом.
Пройшовши кілометрів зо три, Георгій відчув, що в нього дуже болять стерті ноги. Він вийшов з шеренги, сів просто на сніг край дороги і зняв валянок. Онуча на п’ятці збилася. Карлов перемотував уже другу ногу, коли до нього підійшов конвоїр і замахнувся автоматом.
— Вставай, вставай! На привалі треба було перемотувати онучі.
Він, можливо, штовхнув би Карлова прикладом, але Георгій кинув на нього грізний, попереджуючий погляд.
— Либонь, наших відразу… без розмов розстрілював, — пробурмотів конвоїр, виправдовуючи себе за допущену грубість. — Наздоганяй своїх!
Йти стало легше, і Георгій швидко пристроївся в хвіст колони.