Так жила вона у Матильди і Марселіни більше двох років. Але час минав тут шалено швидко, догнати його було справді неможливо. Все здавалося Мілені тут незвичним, і навіть з часом вона ніяк не могла звикнути до життя в будинку сестер. Хоча й не траплялось жодних надзвичайних подій, тихе-мирне життя на позір досить мило пливло вперед, купаючи будинок із двадцятьма п’ятьма залами і двох його господинь у сонячному промінні.
Але ось одного разу дещо таки сталося. Можливо, не така вже й подія, але в житті Мілени ця випадковість, ця дрібничка багато чого змінила, порушивши спокій, сонливість і приємну одноманітність. Якось Мілена знайшла в бібліотеці досить цікавий конверт. Це був загалом звичний ранок, звична прогулянка поміж стелажами, звична насолода від доторків до книг. Мілена гортала сторінки вже якоїсь надцятої книги, жадібно втягуючи носом пожовклий запах, аж раптом на підлогу випав сіруватий конверт. Мілена підняла його і оглянула — жодних написів чи знаків, конверт заклеєний і, вочевидь, уже досить давно. І в ньому сидить таємниця. Таємниці завжди відчуваєш, хоч би як далеко і надійно були вони сховані. Просто існує такий відповідний запах, чи звук, чи просто якесь відчуття, яке підказує: ось вона, ось! І Мілена розірвала конверт.
Кілька сірих сторінок, списаних великим круглим почерком, дуже гарним, рівним, добрим. І ось що прочитала Мілена:
«...усь ніхто не хотів повірити, що я маю крила під одягом. Усі думали, я жартую. А я просто сказала:
— Ходімо на дах. Я полечу додому, а ви побачите, що я справді крилата істота.
І ми пішли. Досить довго підіймалися крученими сходами, здіймаючи пилюку, яка килимом лежала під нашими ногами. Нарешті вийшли на горище. Там крізь балки бачили, як унизу танцюють, і, звичайно, чули музику. А на горищі було темно і дуже смерділо. Звисали шматки павутини, щури пробігали попід ногами, випростуючи свої голі хвости. Добре, що щури не покусали нас. Можна й померти від цього — я знаю. Було вже чимало випадків, що люди вмирали від цих тварюк. Я ненавиджу щурів. Натомість не розумію, що бридкого в тарганах? Це ж звичайні комахи, такі самі, як мурашки, як літні жучки, як сонечка — «божі корівки». Але я не про це.
Ми піднялись драбинкою на самісінький дах. Але навіть туди ще долинала музика. Було так гарно, так тепло. Я почуваюся щасливою, коли мене овіває такий теплий м’який вітерець. Небо було всіяне зорями. І добре, що не було місяця. А знизу — світилося місто. І ще верби блистіли.
Я розправила крила і полетіла. Аж сама здивувалася: так просто, так природно у мене це вийшло. Вітер підхопив мене і ніби ніс у долонях, а крила лопотіли, і пір’я моє змішувалося з тим гладким і блискучим вербовим листям.
Як же ж вони всі здивувалися! Кричали, плакали, погрожували! Я тільки бачила, що двоє почали битися і раптом зірвалися з даху і полетіли вниз. Цей політ був повільним і довго тривав, вони падали, опадали, скло розлетілося на дрібнесенькі скельця. Це розбилося якесь вікно, тільки от досі не можу зрозуміти, яке — на їхньому шляху з даху на землю не було жодного вікна. Один помер тієї ж миті, тільки встиг прошепотіти моє ім’я. Другого кудись забрали, він вижив, але я його не любила.
Та, зрештою, мені до того всього було байдуже. Я справді летіла. Летіла додому, завмираючи від щастя, що аж нічні птахи сахалися від моїх очей — такими щасливими вони були. Це чимось схоже на купання в морі, але набагато, набагато, набагато чудесніше!!!
А тепер, як я закінчу, я полечу в Африку».
На інших сторінках були малюнки і вірші, підписані іменем «Ванда». Очевидно, це була та особа з крилами.
І тепер Мілена точно знала, що мусить їхати до Африки — має для цього як мінімум три причини.
8
Покинувши привітних бабусь Матильду і Марселіну, їхній будинок, мансарду, бібліотеку, Мілена вирушила потягом до Африки. В її невеликій валізі містилася лише колекція подарунків від вишуканого товариства сестер, декілька сукенок, тисяча тонких нашийних хустинок — прадавній презент Наркіса, ще які-неякі дрібнички і, звичайно, багатий запас Марселіниних цигарок.
У затишному вагоні Мілена вигідно вмостилася біля вікна і заходилася роззиратися та роздивлятися своїх сусідів. Споглядання вона любила шалено ще з дитинства і могла спостерігати за всім цілу вічність — не втомлюючись, не знуджуючись, не втручаючись. Ось і зараз узялася вона за своє давнє вроджене ремесло, прикидаючись, ніби трохи читає, а трохи розглядає завіконні пейзажі, а насправді не зводячи пильного погляду зі своїх симпатичних сусідів, ловлячи кожнісіньке їхнє слово.