«Коли приїхала бригада з району забрати труп, Коля передав сокиру на експертизу й попросив якомога швидше повідомити результати.
— Бодай щось,— розмірковував Левинський.— Павло Григорович, мабуть, зрадіє. Стільки роботи останнім часом...
Белей був інакшої думки:
— Я на твоєму місці так не тішився б. Якщо найближчим часом не знайдемо вбивці, то боюся, що вже нашими справами зацікавляться значно вище. І коли довідаються, що один — дилетант зі Львова, а другий — інспектор із чужої області безуспішно розплутують аж три вбивства в одному селі, тоді як слідчий, котрий мав би цим займатися безпосередньо, возить по горах тітку з Канади, проблем не оберемося.
— Але ж ти щось придумаєш? — із надією в голосі спитавсь Андрій.
Белей тільки важко зітхнув:
— Левинський, друже, я лишень слідчий, а не брат Ґрімм...»
ЕФЕКТНА СЕРІЯ
Літо психіатра
INVISIBLE
Книжка видана за сприяння компанії Invisible.io
Щира подяка компанії Invisible.io за підтримку сучасної української літератури!
Леся Демська
Літо психіатра
Роман
Видання друге, без змін
ЛЕГЕНДА
видавництво
УДК 821.161.2
Д 31
Ефектна серія заснована 2018 року
Обкладинка Василини Білошицької
Демська Л.
Д 31 Літо психіатра : роман / Леся Демська. — К.: Легенда, 2019. — 176 с. (Ефектна серія)
ISBN 978-966-97689-2-6
Молодий, але відомий психіатр Андрій Левинський за порадою кардіолога перериває свою роботу у Львові й вирушає до нібито цілком спокійного села в Карпатах, де колись мешкали його дід і баба. Однак неспокій починається вже в дідівській хаті. Причому не той неспокій, котрий мали б лікувати психіатри. В Андрієвих сінях то поночі, то за відсутності господаря хтось вештається. До того ж, як з’ясовується, непрохані гості — це зовсім різні особи. Спершу Левинський намагається розгадати загадки сам. Потім кличе на поміч зі Львова свого приятеля — слідчого Ростислава Белея і викриває довжелезний ланцюг злочинних таємниць.
Чи може бути відпочинком від практики психіатра практика детектива?
УДК 821.161.2
ISBN 978-966-97689-2-6
© Леся Демська, 2018. 2019
© Василина Білошицька, обкладинка. 2018. 2019
© Микита Завілінський, фото, 2018. 2019
© Видавництво «Легенда», майнові права, 2018, 2019
Усі права застережені
— Отже, в тебе є два варіанти: стати або психом, або інфарктником.
— Що, все так погано?
— Ні. Погано — це коли лікується...
Двоє давніх друзів вели милу бесіду, один у горизонтальному, а другий у вертикальному положенні. Гірше було тому, що в горизонтальному, бо воно визначалося лікарняним ліжком.
Андрія Левинського, відомого львівського психіатра тридцяти з гаком років забрали просто з кабінету з діагнозом «гостра серцева недостатність». По-людськи — перепрацювався. Кардіолог Павло не докладав зусиль, аби втішити приятеля, бо чудово знав, що той зрозуміє його неправильно. Рішення фахівця було однозначне й остаточне:
— Якщо ти зараз негайно, бодай на місяць, не поїдеш подалі від роботи, то наступного разу ми зустрінемось у морзі. Вгадай із першого разу, хто кого провідуватиме?
— Слухай, ну що я робитиму на відпочинку? До того ж я не терплю моря... — впиравсь Андрій.
— А хто каже про море? На море тобі не можна. Помірний клімат, цілковитий спокій, домашні харчі. Ніякого телевізора, інтернету, книжок, пацієнтів і бабів.
— А останнє — принципово?
— Боюся, що так.
— І де мені тоді відпочивати? На безлюдному острові?
— Чому? У тебе ж є якась дача далеко в горах. Ти сам казав, що там виріс.
Андрій лише зневажливо гмикнув:
— Згадала баба, як дівкою була. Та я туди років десять не їздив. Там жодних умов: газу нема, вода в криниці, туалет на вулиці... Та я собі навіть кави не зварю!
— От і чудово, бо кави тобі не можна. Закип’ятиш чай на дровах. Цілий день думатимеш про те, як тобі вижити, а не про фобії пацієнтів.
Левинський іще трохи повпирався й нарешті видав останній, найважливіший, аргумент:
— Павле, я все одно не можу туди поїхати. Там усі настільки нормальні, що я починаю почуватися ніяково.
Кардіолог на це лише розсміявся:
— Ні, тобі точно пора лікуватися. Поза тим сам чудово знаєш: цілком нормальних людей не буває. У кожного свої таргани в голові. Тільки було б добре, якби ти не займався їх пошуками, а просто відпочивав. Та й, зрештою, село не місто. Там у людей розмірений ритм життя, близькість із природою. Ані збочень, ані пошуку відповідей на риторичні запитання. Але як собі хочеш. Я тобі сказав, як краще, а ти роби як знаєш.