— Та які пацієнти?! Всі на подвір’ї в голови сидять. Така біда сталася. Тих кількох, що прийшли, я відправила геть. Сказала, що ти трудний, бо вчора був на іменинах, хай десь на четверту приходять.
Тітка Марина накрила на стіл, заварила міцної кави і зручно вмостилася край стола, чекаючи на цікаву оповідь. Однак Андрій не дуже поспішав ділитися новинами. Краєм ока кинув на машину, чи все гаразд. Та, здавалося, ніхто її не чіпав. Бачачи, що він мовчить, тітка вирішила першою почати розмову:
— Ну, Андрійку, Бог би тебе любив! Відколи приїхав, щодня маємо якісь новини.
— Я не так давно приїхав, лише дві доби, — скромно поправив її Андрій. — І взагалі я тут ні до чого. Голова міг спокійно вмерти й без мого приїзду.
— Атож, міг, міг, — швидко погодилася тітка. — Але так несподівано та ще й у тебе біля хати...
Левинський подивився здивовано:
— Тітко Марино, тільки не кажіть, що то я його вбив.
— Та Бог з тобою, — замахала руками сусідка на Андрія. — Просто той ніколи на серце не жалівся, а тут маєш.
— Усі під Богом ходимо, — обережно мовив Левинський. — Часом думаємо, що з нами все гаразд, а воно й не так насправді. Тітко Марино, а розкажіть мені, будь ласка, що за людина був голова?
— Чого питаєш?
— Просто цікаво.
Тітка на якусь мить задумалася:
— Тяжко сказати. Господар був — це точно. Але такий скупий, що зимою снігу не випросиш. Четверо дітей жінці склепав, а вона ледве кінці з кінцями зводить.
— То, може, грошей не мав? — розмірковував Левинський.
— Раніше, може, й не мав, а як зв’язався з міжнародним фондом, то дещо з’явилося, бо й машину собі купив.
— А що то за фонд? — поцікавивсь Андрій.
— Назви не пригадаю, але допомагає самотнім, літнім людям.
— То гадаєте, що він на тому фонді трохи руки грів?
— Не думаю, щоб дуже грів, — роздумувала тітка Марина, — бо одному хату поремонтували, іншому — дах перекрили. А старій Янисі операцію на катаракту оплатили. Хоча щось-то він і мав з того. Боже, Боже, — журилася тітка Марина, — з чого та бідна Стефця житиме? Четверо дітей як горох, одне менше за друге. Найстаршому ледве дванадцять літ буде. А сама вона жінка добра, стільки витерпіла тому скурвому сину.
— Що саме витерпіла? Бив її чи пив? — далі обережно розпитував Левинський.
— Та ні, в гречку любив скакати. Мав по кілька коханок нараз.
— Коханки грошей потребують, — резонно зауважив Левинський.
— Не обов’язково, — заперечила тітка Марина. — Він же голова, то міг ще й іншим чином бути корисний. Тій довідку зробив, тій путівку в Трускавець підкинув, а тій фуру дров направив. Одним словом, жінки в нас невибагливі, їх багато чим можна задобрити. Але ти мені краще скажи, як то було? Справді від серця помер чи хтось по лобі дав?
— Та ні, від серця-таки (Андрій вирішив до пори до часу також триматися цієї версії). А що були такі, що хтіли по лобі дати?
— Такі завжди знайдуться. Чи ти коли бачив, аби до якоїсь людини хтось не мав якогось жалю?
— Ні, не бачив, — погодивсь Андрій. — А коли похорон?
— Та вже завтра. Спека така надворі, чого його тримати? Мусиш також прийти, бо він добре твого діда знав, та й сусід майже. Ой, недобре це, коли на одному тижні й похорон, і весілля.
— Яке весілля? — не відразу зрозумів Андрій.
— Ну, та ж Максим Валянок жениться. Хіба я тобі не казала?
— Так-так. Уже згадав. Сподіваюся, на весілля мені йти не треба...
— Та як собі хочеш. Коли офіційно не запросили, то можеш і не йти, — тітка Марина встала й почала збирати посуд. — Давай сюди тарілки. Попий іще кави та відпочинь трохи. Скоро пацієнти прийдуть.
Андрій подякував і попрямував у сад із кавою. У нього був певний план, але ще сьогодні за те братися не хотів. Тим більше ввечері мала прийти Уляна. Від самої згадки про неї пульс у Левинського почастішав. Він скрушно похитав головою. Хоч вона йому й подобалася, але, щиро кажучи, волів, аби не приходила, бо нічого доброго з того може не бути.
Тільки-но Андрій усівся в саду з горнятком, як на подвір’ї з’явився дядько Гнат. Левинський пригадав розмову з Колею-дільничним і відразу вирішив поставити всі крапки над «і». Гість не встиг підійти до Андрія і привітатися, як той сам гукнув його:
— А що, дядьку Гнате, вже все село знає, що в мене був припадок психічний. І звідки вони могли про це дізнатися?..
Очевидно, здогад влучив у самісіньку ціль, бо дядько якось трохи винувато присів, а потім примостився поруч із Левинським і філософськи зауважив:
— Ну, що ти від них хочеш? Життя тут нудне, нецікаве, от і хапаються кожної дурниці й перебріхують як можуть.
— А хто підкинув їм цю думку? — ледве стримуючи сміх, поспитався Левинський.