— Та що я, синку? Я тільки сказав, що в тебе напад був, перевтомлювати не можна. Про психів я нічого не говорив. Щоправда, я не уточнював, який саме напад, — виправдовувавсь як міг дядько Гнат.
— Я ж вам казав, що серцевий. І можна було взагалі про нього не розповідати. Кави хочете? — вже цілком миролюбно поцікавивсь Андрій.
Дядько Гнат махнув рукою на каву, як на нечисту силу:
— Ні, я тої біди не п’ю. Може, є щось міцнішого? Бо я вчора трохи на іменинах перебрав... Треба похмелитися.
Андрій згадав про сховану в коморі пляшку самогону й пішов по неї. Дядько з явною насолодою перехилив чарку:
— За твоє здоров’я! — видихнув на повні груди. — Як на світ народився. Стільки клопоту, що посивіти можна.
Левинський не пив, йому вистачило вчорашнього. Натомість підсунув гостю велику миску малини (чесно заробленої), яку той радо прийняв.
— Які клопоти, дядьку Гнате? Що, діти жити не дають, а жінка — вмерти? — пожартував Андрій.
— Та де там, — махнув рукою дядько. — Біда з тою смертю голови. Він же в нас із фондом допомоги співпрацював. А я секретар сільради. Післязавтра представники фонду приїдуть, що я їм скажу? Тут уже люди на допомогу чекають...
— А звідки приїжджають?
— Та звідки? Зі Львова, звісно. Та, може, ти й чув про них — «Крила надії»?
— Ні, не чув, — відповів Андрій. — А чим вони займаються?
— Переважно допомагають старим. Така собі соціальна підтримка.
— А їм що з того? — запитав Левинський.
— Як що? Нічого. Це ж благодійний фонд. Багаті люди з усієї Європи складають гроші на разову допомогу дідусям та бабусям. Кому операцію оплачують, кому хату ремонтують...
— Ну, а папери вони там ведуть якісь? — намагався добратися до головного Левинський.
— Звичайно, що ведуть, — підтвердив дядько Гнат. — Усе чин чином. Кому допомогли, на яку суму. Людина підписує, що допомога була. Це щоб наприкінці року показати раді фонду, що гроші не розтратили, а пішло на людей.
— А як голова вийшов на цей фонд?
— Та це не він вийшов. Це Дмитруньо-адвокат, син Богдана Ющишина. Він у Львові на юриста вчився. Тепер там і працює. То він якось цей фонд знайшов і привів до нашого села. А голова — його рідний дядько Ладик Ющишин. Та Дмитро завтра на похорон сам приїде. Хочеш, розпитай його. Але що тепер буде? — знову зажурився Гнат, — хто тим усім займатиметься?..
— Та що буде, — розмірковував Левинський. — Оберуть нового голову, то далі він співпрацюватиме з фондом.
— Але чи ті захочуть? — роздумував дядько Гнат. — Як-не-як, голова метикуватий був. Знав, як папери оформити, як людей переконати...
— Що знав, то знав, — мимоволі вирвалось у Левинського.
— Що ти маєш на увазі? — здивувався дядько Гнат.
— Ні, нічого. Кажу, треба вміти з усіма тими фондами говорити. Не журіться, дядьку Гнате, якось воно буде. Скажіть-но мені краще, чи є в селі інтернет?
— Звичайно, що є! А ти думаєш, раз село, то вже й інтернету немає, — обурився дядько Гнат. — Он навіть у Марини є.
— Дуже добре, а то мені треба пошту перевірити, у мене телефон розрядився. Вибачайте, дядьку Гнате, мушу піти, бо то терміново.
Дядько піднявся, поставив на стіл напівпорожню миску з малиною і, подякувавши за чарку, пішов на обійстя до покійного голови.
Ростислав Белей очолював один із підрозділів обласного карного розшуку Львівщини. Із його відділом Левинський співпрацював уже багато років. Чимало жертв потребувало кваліфікованої допомоги психолога та й самі хлопці-оперативники часом упадали в депресію: вона в них була чимось на зразок виробничої травми. Якось до Левинського через друзів звернулися по допомогу, бо їхній штатний психолог, маючи мізерну зарплату, звільнився. Андрій же перейнявся цією роботою як певним громадянським обов’язком і залишився з хлопцями надовго. Белей був на кілька років старший за Левинського, вони заприятелювали. Для психіатра світ криміналістики був невичерпним джерелом усіляких аномалій, а для криміналіста спілкування із другом, що мав такий фах, часто ставало запорукою власного душевного здоров’я. Проте ніколи раніше Левинський не звертався до Ростика з подібною справою, тож не знав, як той відреагує.
Белей відреагував миттєво, після першого ж гудка телефона:
— Левинський! Привіт! Ти де пропав?
— Привіт, Ростику, я не пропав. Я в горах. Павло відправив мене відпочивати.
— Дуже невчасно, у нас тут два зґвалтування, ти потрібен як вода. У жертв дика депресія, а ми не знаємо, що з ними робити.
— Ну, вибачай, друже. Я зараз скину тобі номер мого колеги, скажеш, що від мене, він поможе. Але, Ростику, в мене до тебе зараз велике прохання.
— Яке? — здивувався Белей. — Тільки, ради Бога, Левинський, не кажи, що ти встряв в якусь халепу з криміналом.