— Ні, я поки що тільки поруч халепи, — спробував пожартувати Андрій.
— От і не змінюй положення. Але що треба?
— Слухай, ти не міг би пробити по якійсь базі львівську юридичну фірму «Феміда»? Я шукаю прізвище Ющишин, Дмитро Ющишин. А заодно й чеський Інститут гуманітарних досліджень. Що це взагалі за контора і якщо вона присутня в Україні, то чим займається?
— Цікаво, цікаво, — почулося з того боку. — Ти мене заінтригував. Може, розкажеш, що до чого?
— Ще ні. Вибачай, друже, але, може, це просто дурня. Поки що не хочу тобі забивати цим голову.
— Добре. Тобі на коли це? — поцікавився Белей.
— На вчора.
— Тоді до вечора спробую щось розкопати. Просто зараз не можу, зайнятий.
— Не треба просто зараз. До вечора буде супер. Але набирай мене кілька разів, бо тут зв’язок паскудний.
— Домовилися.
Левинський справді не хотів усього розповідати другові, бо ще до кінця не був певен у своїх підозрах. Однак шостим чуттям відчував, що справа нечиста. А що, коли люди самі добровільно вручали голові ці дарчі? Тут навіть на шахрайство не потягне... Хоча щось йому підказувало, що шахрайство явно було. Андрій дістав із кишені список осіб, які останнім часом оформили дарування на фонд. Майже всі імена незнайомі, треба з чогось починати. Чоловіки, жінки... Левинський вибрав навмання першу-ліпшу особу й вирішив завтра після похорону піти до неї та щось вивідати. А вже лише після того, як буде потреба, викликати свого друга.
Пацієнтів прийшло небагато. Та й то здебільшого люди, які хотіли на власні вуха почути деталі знайдення мертвого голови. Спершу вигадували якусь незначну болість, а після опису доволі сумнівних симптомів переходили до розпитувань про минулу ніч. Левинський добре бачив цю хитрість, але також вирішив із неї скористатися. Він уважно вислуховував удаваних хворих і собі розпитувався про голову. Всі відомості зводилися майже до одного: той був людиною доброю, але скупою; допомагав кожному, якщо це не торкалося його гаманця; в гречку скакав, але жінку любив (останнє було трохи дивно для Левинського, але Бог з тим); привів у село міжнародний фонд, і з цього була людям поміч. Утім, кілька пацієнтів допускали думку, мовляв, голова теж повинен був щось мати з того фонду, «бо ж не дурень останній!». Андрій питався, може, голова кого скривдив і той мав на нього зуба, але всі пацієнти як один розводили руками й казали, що начебто ні. Єдине, на що нарікали, що голова пускав до села «чужих». Багато земель та обійсть було продано немісцевим, але водночас хіба він винен, як покійні ґазди самі так хтіли?
Левинський подивився на годинник. Було вже по сьомій. Подумав, що пора прикривати «кабінет», бо скоро Уляна прийде. Не бажав, аби її бачили. Вже на власному досвіді переконався, що тут достатньо вітру під носом, аби здійнялася буря.
Уляна з’явилася близько дев’ятої. На ній була модна сукня блідо-зеленого кольору, який дуже пасував до її очей. Швидко ввійшла в дім і звабливо усміхнулася.
— Може, не чекав? — спитала, лукаво граючи очима. Левинський теж усміхнувсь, але іронічно:
— Чому ж не чекав? Чекав. І ти це чудово знаєш.
— Звичайно, що знаю. І що ти на мене дивишся як баран на нові ворота. Приймай гостю.
— Так ти в гості чи на консультацію? — продовжив тим самим тоном Левинський.
— Одне другому не шкодить. Зготуй-но мені доброї кави, я принесла пляцка медового. Сама сьогодні спеціально для тебе спекла.
— Петрові хоч дала спробувати?
— Чому ж не дала? — здивовано спитала Уляна. — Життя життям, а чоловік на першому місці.
— Та ж він каже, що ти феміністка?
— А що йому казати, коли так простіше?
Левинський, не розуміючи про що та, уважно подивився на Уляну. Гостя сумно всміхнулася:
— Не дивися на мене. Готуй каву й сідай, зараз усе розкажу. І миску якусь дай та ножа, аби пляцок порізати.
Левинський подав їй тарілку, ножа й дерев’яну дошку для пляцка.
— У мене ще малина є. Хочеш?
— Хочу. Давай.
Андрій поставив на стіл малину, запарив у горнятках каву й сів навпроти Уляни.
— Боїшся сідати поруч? — усміхалася самими кутиками вуст гостя.
Левинський нічого не відповів, натомість запитав:
— Ти не пояснила, чому Петрові так «простіше»?
Уляна якийсь час мовчала, наче роздумуючи: говорити чи ні. Нарешті зважилася:
— Річ не зовсім у мені. Ми вже сім років із Петром одружені, а дітей, як бачиш, немає.
— Хіба це проблема в наш час? — здивувавсь Андрій. — Дитину можна взяти, а не хочеш — є штучне запліднення.
— Ні, тільки не це! Не хочу ніякої хімії. І брати не можемо, все село засміє.
— Не розумію, з чого тут сміятися?