— Та як із чого? — здивувалась Уляна. — Петро ґазда на все село, а як чоловік неспроможний.
— Звідки знаєш? Може, це в тобі проблема?
— І ти туди ж! — спересердя вигукнула Уляна. — Свекруха так само думає. Бігає через день до старої Параски, зілля мені різне підливає. А воно помагає як колесо без воза.
Потім знову трохи помовчала й додала:
— Ми з Петром до Львова їздили, перевірятися. Кажуть, що причина в ньому. Мама його не вірить. Каже всім, ніби то я така феміністка, що дітей не хочу. І взяти нам із дитбудинку не дозволяє. А ти ж знаєш, як воно є. Хата, обійстя, земля — все на свекрусі. Каже, як усиновимо дитину, то все під монастир віддасть. Я вже думала взяти й родити від когось, але в селі не можна. Всі знатимуть, чиє воно.
— Зрозуміло. Думаю, вона перебільшує. Але чим я можу тут зарадити?
Уляна трохи помнулася, малим ковтком спробувала, чи настоялась кава, й нарешті зізналася:
— Ми тут із Петром подумали й вирішили, що таки треба свою дитину мати. Якщо Петро не може, то хай уже я народжу. Але треба, щоб від когось чужого...
Тут до Левинського поволі почало доходити, в чім справа:
— Уляно, це не до мене.
Вона вся залилася червоною барвою і мало не крізь сльози спиталася:
— Але чому? Чи тобі шкода? Чи, може, хворий?
Левинський заперечно похитав головою:
— Ні, не шкода, і не хворий. Але Петро — мій друг. Та і як я житиму, знаючи, що десь є моя дитина?
— А ти про це не думай! Їй буде добре. Петро каже, що виховає як свою і жодним словом мені не дорікне.
Андрій вражено поглянув на Уляну:
— То Петро знає?
Вона нічого не відповіла, тільки мовчазно кивнула. Потім промовила:
— Не треба було тобі казати. Якби не знав, то, може, щось і вийшло б... — і раптом розплакалася.
У Левинського серце опустилося. Він страшенно розгублювався, коли плакали жінки. Сів поруч і спробував її заспокоїти. Але тут раптом Уляна обвила його руками й так поцілувала, що земля втекла з-під ніг. Андрій іще зробив останню спробу це все зупинити, але все пішло коту під хвіст. Через півгодини вже все було по всьому. Уляна щасливо сяяла. Він чудово розумів, що його використали на рівному місці, але було запізно. Ні, це якесь божевільне село! Одна надія, що з того нічого не вийде...
Уляна стояла перед невеличким дзеркалом і ретельно вкладала волосся, аби ніхто нічого не здогадався. Поправила сукню на грудях, обернулася до Левинського й посміхнулася своєю лукавою посмішкою:
— Ти чудовий коханець.
Андрій також устав і привів себе в порядок:
— Дякую. Сподіваюся, ти нечасто такі експерименти проводиш?
Уляна спохмурніла:
— Ти не думай, я не гуляща якась. У селі з таким не жартують, усі все відразу знатимуть. Я вже думала кудись поїхати, але як привезу звідтам дитину, то всі скажуть, що від когось чужого прижила. Навіть як із Петром поїду, то не повірять. Бо він не з одною в молодості гуляв, а жодна не залетіла. А тут така нагода!.. Я як почула, що ти приїхав у село, то відразу відправила Петра до тебе. Кажу, придумай щось, аби ми під серйозним приводом зустрілись. От він і придумав.
— Нічого не скажеш, молодці! — зіронізував Левинський. — А якщо нічого не вийде?
Уляна майже впритул підійшла до нього і легко поцілувала у щоку:
— То, може, ще раз спробуємо? Мені сподобалося.
Левинський категорично замотав головою:
— Досить, жодних експериментів більше. Знаєш, не дуже приємно почуватись у такій ролі.
— А ти не забивай голову дурницями. Тут тобі вільна природа, а не цивілізація на граніті. У нас над таким голову не б’ють.
Левинський злегка відсторонив від себе Уляну:
— У вас, може, й не б’ють над цим голову, а в нас за таке б’ють по писку, щиро кажучи. Давай-но краще проведу тебе, вже досить пізно. Не думаю, що Петро хвилюватиметься, якщо все так, як ти кажеш, але по ночах теж не слід самій шастати.
* * *
Андрій з Уляною пішли «направці». Спочатку мовчали, а потім раптом вона спиталася:
— Докторе, а правда, що нашого голову вбили?
Від несподіванки Левинський аж зупинився:
— Із чого ти це взяла?
— Та Петро нічого не хоче розповідати. Каже, серце — і все. А я знаю, коли він бреше.
— Не хочу тебе розчаровувати, але Петро говорить правду: від серця голова помер.
Проте Уляна все одно не вірила:
— Та як таке могло статися: був-був здоровий — і раптом від серця на той світ? Та в нього здоров’я було як у коня!
— Звідки знаєш?
— Аби всіх коханок обійти, треба мати потужне здоров’я!
— А що, багато мав?
— Скільки точно, не знаю, але що не одну, то таки факт.
— Бардак у вас якийсь, — щиро признався Левинський. — Якось усе так перемішано, що нічого не розбереш. Я думав, таке буває лише в місті... Що в селі ще люди якихось порядків дотримуються, а тут таке, що сам чорт ногу зломить.