— Та все тут зрозуміло, ти просто незвичний. Хоча мені теж таке не подобається, але ніхто не силує. Стефа — то його жінка. Він її любить, і четверо діточок мають. Хоч він і не дуже щедрий, але всі допильновані. До Анни ходить, бо то його коханка. Голова повинен мати коханку. А як Анни десь нема, то йде до Дарки. Тих, що подеколи проскакують, не рахую. Але любить він тільки жінку.
— То чого зраджує?
— Для авторитету. Кажу тобі, він голова, мусить.
— Але як йому з тою Анною добре, то чого не розлучиться й не вжениться з нею? Чи Анна не хоче, бо хто вас, жінок, знає?..
— Анна хотіла, ще й як хотіла, але голова — ні. Казав: «Нас зі Стефкою вінчали, вона мене й похоронить, або я її». От і вийшло, як казав: вона його ховатиме. Та водночас, — продовжувала Уляна, — Анні теж не було погано. Вона вдова, одну доньку має, то, дякуючи голові, не вельми журилася тим, із чого жити.
— Ти ж казала, що він був скупий.
— Скупий — то скупий, але коханка також за спасибі спати не буде.
— То, може, вона його любила?
— Ади любила! Роботи не мала. Не був би він голова, то в його бік і не глянула б. Тепер їй, звісно, не до шмиги буде. Треба думати, за що жити. Та й Стефці несолодко стане, як-не-як, четверо дітей. Та, може, щось їм лишив покійний?
Довівши Уляну до хати, Левинський вирішив повернутися довшою дорогою, тією, що її називають «офіційною». Ніч була тепла, зоряна, спати йому не хотілось, от і рушив він униз шляхом попри церкву та цвинтар. Уже коли наближався до церкви, то побачив на дорозі невеликий гурт селян, які йшли, мабуть, від голови й зупинились обговорити останні події. Левинському не хотілося, щоб його бачили, аби не було зайвих розмов. Вирішив обійти людей через цвинтар. Він сам був не з боязливих, тому швидко перестрибнув через низьку огорожу й покрокував поміж могил навпростець.
Ішов поволі й розглядав поховання. Раптом подумав, що треба підійти до діда з бабою, подивитися, чи там усе гаразд. Могили були поруч. Андрій розгледів невеличкий ослінчик і вирішив трохи посидіти. «Треба буде службу Божу замовити і свічки поставити», — подумав. Уважніше кинув оком на могили. Там усе було чисто й прибрано, дякувати тітці Марині. Помітив невеликий бур’ян, нахиливсь, аби його зірвати, — й раптом почув якісь приглушені голоси. Вони долітали з-за сусіднього поховання, яке було начебто трохи за горбком. Левинському стало цікаво, хто ще крім нього тут товчеться? Не розгинаючись, він поволі підліз до краю горбка і ледь-ледь виглянув. Там стояли чоловік і жінка. Точніше хлопець і дівчина. «Нічого собі, місце для побачень», — подумав Андрій. Він іще трішки підтягнувся до краю горбка і став чути краще, про що ті говорять. У чоловікові Левинський раптом упізнав Максима Валянка. Хоч і не бачив його бозна-скільки, той зовсім не змінився. Дівчина була незнайома й чимось стурбована, а Максим, видно, її заспокоював:
— Не журися, все буде добре, я тобі обіцяю.
— Та як я із цим житиму? — ніяк не втихомирювалася та. — Як я людям в очі дивитимусь. Ану ж хтось дізнається?
— Та хто дізнається? Рік-два поживемо тут, а потім звіємося геть, і шукай вітра в полі.
— А коли знайдуть?
— Не знайдуть. Поїдемо в Італію, я знаю, де там можна сховатися.
Тут почувся п’яний спів сторожа, що жив поруч із цвинтарем і вийшов справити малу нужду. Максим із дівчиною швидко переглянулись і подалися геть. Левинський також відповз назад і, злегка пригнувшись, швидко попрямував в іншу сторону. «Що вони мали на увазі?» — думав.
Коли повернувся додому, то побачив на мобілці пропущені дзвінки від Ростика. Хоч і було доволі пізно, все-таки перетелефонував:
— Не спиш? — спитався Левинський.
— Сплю, — чесно відповів Белей. — Де тебе носить?
— Мусив трохи вийти, а телефон на столі лишив. Перепрошую.
— Та Бог з тобою. Отже, слухай. Твоя «Феміда» зареєстрована у Львові. Фірма давня. Дмитро Ющишин працює там із четвертого курсу універу, тобто близько п’яти років. Рік тому перекупив у власника права на неї, тепер він господар фірми. Що ж до Інституту гуманітарних досліджень, то він таки справді існує в Чехії. Але зареєстрований недавно. Близько двох років тому. Допомагає літнім людям. Його голова — В’ячеслав Гуков, колишній громадянин Росії. В Україну приїжджає кілька разів на рік, головно до Львова. Що тут робить, не знаю. Перевірив на кримінал тих і тих — начебто чисто. Я встановив би за фірмою нагляд, але хлопців бракує.
— Ні, нагляду не треба. Дякую, Ростику, ти здорово мені поміг.
— Може, таки скажеш, у чому річ?
— Іще ні. Вибач. Завтра, думаю, вже знатиму точно.