— Ну, дивись, аби не було пізно.
— Так, я вважатиму. Бувай.
— Бувай.
Насправді Левинському треба було над цим усім подумати. А ще мав підзори, що по сховане добро хтось та й прийде. Воно явно не самого голови. Завтра похорон.
Отже, повинен приїхати його похресник Дмитро. Якщо справа нечиста, то завтра щось станеться.
* * *
Похорон голови був на дванадцяту. Зранку тітка Марина з чоловіком Михайлом зайшла по Левинського. Йому найменше хотілось іти, але подумав, може, вдасться щось розвідати. Пацієнтів на сьогодні відмінив і зранку, й по обіді, бо мав інші плани.
Коли вони опинилися на просторому подвір’ї голови, там уже було повно люду. Левинський став збоку, а тітка Марина з дядьком Михайлом пішли в хату «попрощатися з покійним і підтримати вдову». Андрій уважно роздивлявся присутніх. Частину з них уже знав: то були його пацієнти. Неподалік ґанку побачив Максима Валянка, мабуть, із нареченою. Почав уважно розглядати дівчину й на свій велетенський подив виявив, що вона не та, яку бачив уночі на цвинтарі. Чи, може, помилився?.. Але ні, це точно-таки не вона. Ота, біля могил, була значно вищого зросту й, головне, коротко підстрижена на міський манір. Повернулася тітка Марина. Левинський одразу її спитався показуючи на Максима:
— Он-там чи не Максим Валянок стоїть?
Сусідка глянула в той бік, куди показував Андрій, і тихо відповіла:
— Він самий, разом із нареченою, Оксаною Ведмедевою.
— А ото хто? — показав Левинський на красиву жінку середнього віку, яка від горя мало волосся на голові не рвала. — Вдова?
— Та яка там вдова! — фиркнула тітка Марина. — Це ж Анна Нечаєва, коханка голови.
— І що, прийшла сюди на похорон? — здивувавсь Андрій.
— А то б не прийшла. Що люди сказали б? Як тягатися з ним бозна-де та за його гроші гаразди збивати, то була, а як віддати останню шану чоловікові, то й немає. Мусить же порядок якийсь бути!
На це Андрій не знайшов що сказати, але чимдалі більше переконувався, що він цього села ніколи не зрозуміє.
Прийшли й Петро з Уляною. Уляна в чорному була ще гарніша, ніж у кольоровому. Смутний вираз обличчя робив її схожою на святу мученицю, і від того вона стала ще спокусливішою. «Гарна жінка — страшний клопіт», — подумав Левинський. Якось раніше він цього не помічав. Перевів очі на вдову, що вийшла з хати за труною голови. Невисока, вутла жіночка, невизначеного віку, дочасно змарніла за хатніми роботами. Видно було, що сум її справжній. «Невже після всього того вона його ще любить?» — дивувався Левинський. За нею як горох висипалося четверо дітей. Вони були перелякані всім, що діялось, і мали запухлі від сліз очі. Усі дуже гарні — аж дивно: звідки в такої невиразної жінки й «поросячовидного» голови такі нащадки? «Може, не його? У цьому селі все може бути». Але придивився уважніше — зрозумів: таки його. Принаймні вони небіжчика любили. Левинському пригадалися розмови про ту тяжку долю, що тепер чекає на бідну вдову з чотирма дітлахами. Почувся спів церковних жалібниць. Чоловіки з хоругвами вишикувались у два ряди й повагом рушили в бік цвинтаря. За ними понесли голову, за труною — вдова з дітьми та найближчі родичі. Потім — решта. Серед родичів Андрій помітив і молодого чоловіка в модному костюмі зі стильною зачіскою та золотим годинником. Чомусь подумав, що то і є отой племінник голови зі Львова, який очолює юридичну фірму «Феміда». Цікаво, він уже знає, що сталося? І чи знає, де голова ховав свої скарби? Куди й кому далі мали йти ті дарчі грамоти та старовинні монети?
На цвинтар сунули поволі. Як проминали двори, люди виходили і кланялися. Раптом з одного обійстя почулося:
— А що, тепер усіх злодіїв із такими почестями хоронять? Аби його викинуло з тої могили!
Голос був хоч і старечий, але дзвінкий та гучний. Такий дзвінкий, що на якусь мить перекрив жалобний спів плакальниць.
— Бабо Ганно, йшли б ви до хати, — кинув хтось із процесії.
— А ти мені рота не затикай! Що знаю, то кажу. От уже Бог нарешті змилувався над нашим селом, що відправив того виродка до чорта лисого.
— Та побійтеся Господа, Ганно! — озвався ще хтось. — Та он жінка й діти покійного слухають. Дайте людину з Богом поховати.
— А що жінка? — щиро здивувалася баба. — Їй же легше буде, бо той упир тепер кров із неї не смоктатиме. А дітям — нічого. Без нього порядніші виростуть.
Нарешті хтось із натовпу вийшов до баби Ганни, взяв стару злегка під лікоть і повів її до хати. Хода рушила далі.
— Хто це? — спитавсь Андрій у тітки Марини.
— Та ж Ганна Коровайна. У неї літ вісім тому донька із зятем у автокатастрофі загинула, то вона трохи теє... Дах у неї поїхав. Одна внучка лишилася, та й та, кажуть, десь у Львові заміж вийшла. Хотіла стару забрати до себе, але вона ніяк. Каже: «Чоловік мій тут похоронений, донечка кохана тут, то й я біля них ляжу».