— Бідна жінка, — щиро поспівчував Левинський. — А чого це вона на голову така зла?
— Та Бог її знає, — відповіла тітка Марина. — Мабуть, чимось не вгодив їй, то й пригадала. Знаєш, яку пам’ять ті психи мають?
— Та щось не скидається вона на божевільну, — засумнівавсь Андрій.
— Скидатися, може, й не скидається, — погодилася тітка, — але що в голові, то на язику. Хіба ж то нормально?
Левинський нічого на це не відповів, але про себе вирішив поговорити зі старою, перш ніж перевіряти щось далі. Як досвідчений психіатр, він відразу допер, що бабуся цілком нормальна, а прикидатися несповна розуму їй, мабуть, просто вигідно: роби що хочеш, кажи що хочеш — і все тобі з рук сходить. Лиш би вона за це не поплатилася. Якщо голову вбили за ті дарчі грамоти й старовинні монети, то можуть і її на той світ спровадити, бо вона, не виключено, щось і знає...
* *
Із цвинтаря всі знову поверталися до обійстя голови на поминки. Коли проходили повз подвір’я баби Ганни, Левинський непомітно звернув туди і швидко, аби зайвий раз не помітили, зайшов за бабину хату. Ганна Коровайна якраз годувала курей.
— Боже помагай, — привітався він.
Стара здивовано подивилася, кого то нечистий надніс, але відповіла:
— Помагай Біг. А ти хто будеш?
— Я внук Ковальчуків, Андрій, — відповів Левинський, підходячи ближче.
Баба Ганна ще раз підозріло глянула на нього, аж раптом її осінило:
— Ага, вже знаю. Ти той доктор зі Львова, що голови лікує. Тож яка мара тебе сюди прислала? Хочуть перевірити, чи баба Ганна вже зовсім із глузду з’їхала?
— Ніхто мене не присилав, — заперечив Левинський. — Я сам прийшов. А перевіряти вас нема сенсу, бо ви такі божевільні, як я космонавт.
— Ти що, мені не віриш? — насупилася баба Ганна.
— Не вірю. Але про те, що ви нормальна, я нікому не скажу, коли хочете.
Баба Ганна нічого на це не мовила, відставила миску із пшоном і повернулася до гостя.
— Ну, якщо сам прийшов, то заходь у хату. Я тебе свіжим кисляком напою, як не гребуєш...
Це було саме те, що треба. Видно, з бабою Ганною не дуже хотіли бесіди провадити, тож вона й зраділа нагоді. Левинський швидко закивав:
— З радістю, матко Ганно (так у цьому селі зверталися до старших жінок).
Вони зайшли в невеличку древню, але охайно прибрану хату. Стара показала Андрієві, куди сісти, а сама подалася на кухню по кисляк. Левинський здивовано оглядав оселю: такої кількості ікон, свічників та вервечок він іще в сільських хатах не бачив. Серед них були справді цікаві речі. Баба Ганна повернувшись помітила, що гість розглядає її набутки. Задоволено всміхнулася:
— Подобається?
— Ще й як! Та у вас тут справжній музей!
Баба Ганна налила з керамічного глечика у велике горня кисляку й поставила перед гостем:
— Та є трохи краси. Мій прадід у самого станіславського єпископа дяком співав. У прадіда такий голос був, що єпископ усюди його із собою брав, навіть до Відня, — похвалилася баба Ганна.
— Невже до самого Відня? — не так спитався, як підтримав розмову Левинський.
— Не віриш? — фиркнула стара. Він іще звідтіля ікону святої Катерини привіз. Там іззаду так і було написано. Я тобі її показала б, але той аспид, голова, її в мене вкрав!
Андрій здивовано подивився на бабу Ганну:
— Матко, та Бог з вами, для чого б то голові образи красти? Ви що, його за руку впіймали?
— Впіймати не впіймала, а більше нікому було. Ось послухай, як воно вийшло, — баба Ганна зручно вмостилася на лавці під вікном і продовжила: — Десь місяць потому, як моя Галюня, внучка, вийшла заміж у Львові, приходить до мене голова із представником того фонду, що всім тут помагають. А я тобі скажу, що злодії вони, а не фондисти! Та й представника мені знайшов... Дмитруньо Ющишин... Сміх та й годі. Я йому ще шмарклі попід церквою підтирала, як дитиною був. Та й ще третій приплентався з ними, якось чудно по-нашому говорить, чи то москаль, чи лях, чи чех? Одна біда знає. Каже голова: «Давай ми тобі, бабо Ганно, щось допоможемо. Чи то паркан поправити, чи, наприклад, корову купити...» А я йому: «Паркан у мене на місці, а з коровою хай твоя Стефка голову морочить. Нічого мені не треба. Моя Галюня за великого начальника у Львові заміж вийшла, з особняком. Правду люди кажуть: за сиротою і Бог з калитою. Вони мені все самі поможуть». А голова й так підходить, й інак: «Та ж задурно поможемо, всім помагаємо. А коли не хочете задурно, то передайте нам щось на фонд. Он хоч би ту ікону», — а сам не в тім’я битий, прямо на святу Катерину показує. Я тоді катрана в руки й погнала їх обох у шию. Жуліки вони, а не фондисти. Та вони одразу за тою іконою приперлися, думали, що я не здогадаюсь. А тижнів зо два тому пішла на базар, коли ж повертаюся — глядь: а моєї Катерини немає. Я — в сльози й до голови. Віддай мою ікону, а то Колі-дільничному пожаліюся. А він мені, скурвий син, у живі очі сміється й каже: «Я, бабо, твоєї ікони не крав, не сміши людей. Хочеш, щоб тебе у псіхушку запроторили?» Я тоді дзвоню до своєї Галюні, плачу й розказую, а вона, дитина, хоч і пожаліла мене, а те саме каже: «Матко, дайте спокій із тою іконою, бо ніхто вам не повірить, що голова її вкрав. Ви ж за руку не впіймали». Отак і залишилась я сиротою без святої Катерини. А нею ж моїх батьків благословляли, і мене з чоловіком, і мою Василину, царство їй небесне, я благословляла, та й Галюню нею благословила. Та й правнукам передати її хотіла. А бодай його на тім світі чорти на вила підняли! — кляла стара покійного голову.