Левинський уважно слухав і не перебивав. Він одразу здогадався, про яку ікону мова. Про ту саму, що знайшов її в стодолі й на неї не було документів. От баба Ганна зрадіє, коли він її поверне! «Але ще не зараз. Не зараз», — вирішив Левинський. Натомість, аби перевести розмову в потрібне русло, спитався:
— Але ж комусь вони й допомогли з тим фондом? Може, то їм раз так з іконою приспічило? Воно й зрозуміло, річ старовинна, дорога...
Баба Ганна перервала прокльони й, наперед насолоджуючись своєю відплатою покійному голові, продовжила:
— Знав би ти, як вони допомагають! Я вже давно б у поліцію заявила, та боялася, що вони щось моїй Галюні зроблять. А тепер уже що, нема голови...
— А про що ви хотіли в поліцію заявляти? — спитався Левинський.
— Та ж про їхні махінації з фондом. Ось послухай, це трапилось, як моя сусідка небіжка Ольга Янкова жива була. У неї майже нікого не було, так життя склалося. Один племінник у третіх десь на Сході України. Часом приїжджав до неї, помагав, але дуже рідко. Якось бачу: голова до неї іде разом із Дмитруньом-адвокатом та з отим самим, що до мене приходив. Зайшли в хату і щось говорять. У мене вікно у вікно з Олькою було. Бачу, голова щось розказує Ользі, а вона хитає головою. Потім пішли. Я — ноги в руки й до неї, питаюся: «Чого голова приходив?» А вона мені каже, що то він од фонду приходив, допомогу обіцяв. Питаю: «Яку допомогу?» — «Казав, що газ проведе». Питаю: «Ти йому що за це?» А вона: «Нічого». «Дивно, — думаю, — але хто його знає, що зараз у світі діється». Минув десь тиждень, бачу, таки прийшли якісь хлопці до Ольки, траншею копають і трубу на газ кладуть. За тиждень уже й газ був.
Тоді — знову голова до неї, але вже сам. Дивлюсь у вікно, а Олька якісь папери підписує. Я відразу до неї, вона неграмотна баба, ану якусь дурницю підсунуть... Прибігаю, а голова питає, чого мені. Кажу, що нічого, просто так. Хотіла сусідку провідати, подивитися, чи справді газ є. А сама одним оком у ті папери. Але начебто нічого, документ про те, що Олька дістала допомогу від фонду. Аж тут Гнат Щасний забігає, ну, секретар його із сільради, каже, що з району терміново дзвонять. Голова — за мобілку й вискочив на вулицю поговорити, він вищої влади як чорт ладану боявся. Папку свою на лаву кинув. Я — до папки, а там такий самий документ, як Олька підписувала, але пише, що дарування її хати на фонд, і підпис Ольчин стоїть. Я хотіла тій щось сказати, але голова вернувся. Вдала, мовби нічого не бачила. Голова пішов — я Ольці кажу, що вона наробила. Кажу: «Йди до голови, вимагай папір назад». А вона подумала та й відповідає мені: «Один чорт із тою хатою. Як помру, то й нікому не треба буде. А так хоч газ маю». І справді. За півроку померла Олька, від грудної жаби, а вже за рік хату якимсь дачникам із Києва продали, тепер на літо приїжджають. А гроші хто взяв? Не знаю. Так що нечиста там справа. Після смерті Ольки племінник її приїжджав, хату хотів стребувати. Та де стребуєш, як документ на дарування є?
Левинський уважно слухав і розмірковував. Афера на лице. Пригадав пачку дарчих грамот із залізної коробки. Очевидно, їх власники й не знають, що подарували все своє майно фондові. Цікаво хоч би ще когось перевірити.
— То ви думаєте, що вони всіх так дурили? — спитавсь Андрій у баби Ганни.
— Не всіх, — заперечила та. — Коли брали взамін за роботу фонду старі монети чи книги, то господарі самі підписували, що дарують. А що їм? Де їм ті монети і хрести продавати? Але я знаю, що на тому можна дуже збагатіти.
— Ви комусь іще про це казали?
— Ні, боялася за Галюню. Та й хто мені повірить?
— Я вірю.
Баба Ганна задумливо подивилася на Левинського.
— І що?
— Матко Ганно, я думаю, що вони не одного так обшахрували, але мені треба докази. У мене є знайомий слідчий у Львові. Він може з усім розібратися.