— А тобі який хосен з того? — підозріло спитала баба Ганна.
— Ніякого, — щиро зізнався Левинський. — Просто дивно це все.
— Хочеш знати, хто вбив голову? — випалила стара.
Від несподіванки Андрій аж підскочив:
— Із чого ви взяли, що його вбили?
— Та похоронили дуже швидко. І Гриць-фельдшер учора в Маруськи Коцової напився в барі та й казав, що біда з тим головою буде. А я от думаю, яка може бути біда, коли він уже мертвий?
— А ви ще кажете, що несповна глузду, — зіронізував Андрій. — Ну то як, поможете з доказами?
— А як я тобі поможу? — здивувалася стара.
Левинський спробував пригадати кілька прізвищ на дарчих, що знайшов їх у коморі.
— Наприклад, кому фонд поміг останнім часом? Мені щось говорили про Василя Федька, Меланку Трохим...
— Я Меланку знаю, — відразу підхопила баба Ганна. — У неї також нікого тут немає. Хочеш подивитися на її папери? — хитро спиталася.
Левинський справді хотів поглянути на її папери. Він згідно кивнув.
— Ну, то пішли до неї. Вона тут через потік живе. Але давай так, аби люди не говорили, я піду наперед, а ти поволі — за мною, ніби прогулюєшся.
Андрій зрозумів, що бабі Ганні це заняття подобається. Так і вирішили.
Баба взяла трохи домашньої сметани, щоби не з пустими руками, й подалася наперед до Меланки повільним кроком. За якусь хвилю вийшов услід і Левинський.
Стара Меланка також не була розбещена гостями, тож прийняла обох із радістю. Баба Ганна представила Левинського як свого далекого родича, бо вони з Ковальчуками «якась рідня». Але це, здається, найменше хвилювало Меланку. Вони з годину обговорювали місцеві новини, смерть голови, весілля найбагатшої дівчини в селі, трохи поговорили про політику та про історію України. Нарешті баба Ганна вирішила підійти до основного:
— Мелясю, скажи-но мені, як там із тим фондом? Щось тобі помогли? А то я думаю, чи мені самій не звернутися, треба криницю почистити...
— А що, новий зять не хоче? — єхидно спитала баба Меланка.
— Та де не хоче? Часу не має. Каже: «Найміть хлопців, заплачу». Але я думаю, якщо можна задурно...
— Не знаю, чи вони стануть тобі помагати. Вони лише таким, як я, помагають, у кого вже ніякої рідні.
— Вам справді помогли? — серйозно спитався Левинський, демонструючи велике зацікавлення.
— А то не помогли! Ходи подивишся, яку нову стайню для корови вимурували.
Вони вийшли на подвір’я і подалися на так званий свинський двір, місце на обійсті, де тримали худобу. Там справді виднілася нова коров’яча стайня, зроблена із блоків, покрита шифером. «Тисяч на п’ять-шість гривень потягне, — подумав Левинський, — не більше». Але похвалив:
— Дуже гарна. І така простора. Довго робили?
— Та десь тиждень, і навіть на їжу для майстрів фонд гроші дав, мені ще сто п’ятдесят гривень лишилося з них, не забрали, — відповіла задоволено баба Меланка.
— Ну, а ти їм що? — гнула свою лінію Ганна Коровайна.
— Як що? Нічого, — відрізала Меланка.
Баба Ганна була ще тим дипломатом. Бачачи, що з того боку ніяк, вирішила заїхати з іншого.
— Моя Галюня розказувала, — почала вона здалеку, — що в її чоловіка якійсь родичці такий самий фонд криницю викопав. Але паперів ніяких не дав. Через місяць приходить їй лист: сплатити за те аж десять тисяч гривень! Дивись, аби тобі такого не принесли.
— Та що ти, мене за дурну маєш?! — обурилася баба Меланка. — Мені дали папір, що роботу виконав фонд «Крила надії» і все оплачено. На гербовому бланку, з печаткою!
— Ану покажи! — взяла на дурного баба Ганна Меланку.
Та швидко зайшла в хату й винесла звідтам папір. Як і думав Левинський, він був справді гербовий, із печаткою юридичної фірми «Феміда» про оплату всіх робіт з установлення громадянці Меланії Трохим стайні для корови міжнародним фондом «Крила надії». Внизу печатка й підпис баби Меланки та юриста Дмитра Ющишина. Левинський уже не хотів казати старій, що в його машині в залізній коробці зберігається такий самий гербовий бланк, тільки на дарування хати й подвір’я громадянки Меланії Трохим тому самому фондові. Внизу була така сама законна печатка й підпис самої Меланії...
Баба Ганна тріумфувала. Вона таки помститься голові за вкрадену ікону. Хай не живому, але ніхто вже не називатиме його «добросердим» і «щиросердим». А Левинський зрозумів, що пора викликати Ростика.
* * *
Для Левинського все вже було очевидним: суть злочину, схема реалізації. Залишалося єдине питання: хто і за що вбив голову? Може, якийсь покривджений родич, котрий утратив хату чи землю в селі через аферу з фондом? Але, в принципі, як добре копнути, цю оборудку можна було викрити й без убивства. До того ж смерть голови нічого не змінювала в майнових справах покривджених. Ба більше, живий голова вигідніший за мертвого, бо тоді справді ще можна щось повернути... Мабуть-таки, річ у грошах. Може, небіжчик щось собі перекомбінував і залишив більше, ніж треба. Тоді, найімовірніше, вбивця — або молодий адвокат, або чеський партнер. Але ні одного, ні другого в селі на той час не було. «Чи таки був?» — несподівано перебив сам себе Левинський. Справді, жодних гарантій щодо відсутності когось із гіпотетичних убивць на момент злочину в селі у нього не існувало. Ну, хай чех — чужинець, його точно хтось примітив би. Але щодо адвоката, то тут треба ще покопатися.